Тема 13. Країни Центральної та Східної Європи ( 1945 – початок ХХІ століття).Нові незалежні держави на міжнародній арені, їх відносини з Україною.План:1.Соціально-економічне та політичне становище Прибалтійських країн, Білорусі, Молдови, держав Закавказзя та І Центральної Азії. 2.Міжнародні суперечності. Збройні локальні конфлікти 3.Їхні відносини з Україною. Питання для самоконтролю1. Євро-атлантична інтеграція країн Балтії. 2. Особливості розвитку Білорусі при авторитарному режимі Олександра Лукашенка. 3. Вплив придністровського конфлікту на розвиток Молдови. 4. Етнічно-територіальні конфлікти на Кавказі,роль в них Російської Федерації. 5. Авторитарні режими Середньої Азії. 6. Відносини України з "пострадянськими державами 1.Соціально-економічне та політичне становище Прибалтійських країн, Білорусі, Молдови, держав Закавказзя та І Центральної Азії.У державах Балтії — Литві, Латвії, Естонії — головна проблема полягає в тому, щоб найшвидше і з найменшими втратами увійти до європейського ринку. Провідною політичною силою Литві тривалий час був народний рух "Саюдіс". Його лідер Вітаутас Ландсбергіс був головою Верховної Ради Литви при проголошенні нею незалежності. Велику роль у здобутті Литвою незалежності відіграв Альгірдас Бразаускас. Свого часу він був першим секретарем ЦК Компартії республіки, домігся, щоб литовська компартія стала самостійною. Після проголошення незалежності Бразаускас очолив Демократичну партію праці Литви, яка грунтується на соціал-демократичних засадах. Ця партія зуміла скористатися з невдоволення населення економічними труднощами, що виникли при переході до ринкового господарювання, і навесні 1993 р. завоювала більшість місць у парламенті. Крім того, Бразаускас був обраний президентом держави. Його курс полягав у здійсненні реформ повільно і поетапно. Така програма уповільнює економічний розвиток, але, на думку соціал-демократів, вона враховує спроможність населення, яке за роки радянської влади втратило навички приватновласницької діяльності. Проте ситуація корінним чином змінилася на початку 1998 р. На президентських виборах у січні 1998 р. перемогу отримав 71-річний Вальдас Адамкус, який має, крім литовського, й американське громадянство. Зразу після виборів він заявив, що "Литва обрала західний шлях", чим і визначив свій головний зовнішньополітичний орієнтир. У Латвії та Естонії гострої форми набуло національне питання. За часів існування Союзу частка російськомовного населення в обох республіках досягла такого розміру, що при всенародному обговоренні найважливіших проблем корінні нації не мали необхідної більшості голосів. А в деяких районах вони опинилися у меншості. Уряди Латвії га Естонії вирішили розв'язати цю проблему, обмеживши права тих іммігрантів, що приїхали до цих країн після радянської окупації. Цілковита гарантія одержання громадянства надається лише тим, хто жив у Латвії та Естонії до 1940 р. Усі інші, хто прибув після 1940 р., — мають право на громадянство лише за ряду умов, зокрема якщо складуть іспит з мови корінної нації. Російськомовне населення обурюється таким рішенням, оскільки звикло до того, що раніше його права забезпечувалися і без знання мови народу, на землі якого воно мешкало. Голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич і парламент із самого початку орієнтувалися на Росію. Керівництво країни не поспішало з ринковими реформами, сподіваючись здійснити їх еволюційним шляхом, без так званої "шокової терапії", яка спричиняє закриття нерентабельних підприємств, масове безробіття і падіння життєвого рівня населення. Труднощі перехідного періоду ще більшою мірою піднесли антиринкові настрої в Білорусі. На цій хвилі на перших президентських виборах у 1994 р. перемогу здобув Олександр Лукашенко, який виступив з програмою інтеграції з Росією і встановлення жорсткого державного контролю за економічною діяльністю. Повернення до старого стало лейтмотивом всієї внутрішньої політики білоруської держави. О. Лукашенко відтворив авторитарну модель керівництва, вже забуту сусідами Білорусі. У квітні 1996 р. Білорусь і Росія склали Договір про утворення спілки двох держав. Рівно через рік, у квітні 1997 р., Б. Єльцин і О. Лукашенко підписали в Кремлі Союзний договір. Цей договір, як підкреслив Б. Єльцин, не означає створення нової держави, він є лише кроком до тісної інтеграції двох держав. Держави Азії — колишні республіки СРСР — Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Туркменія мають багато спільного. Після розпаду Радянського Союзу у Киргизії главою держави став представник демократичних сил Аскар Акаєв, у Казахстані — колишній компартійний лідер Нурсултан Назарбаєв. Обидва провадять курс на створення демократичних правових світських держав. Узбецький президент Іслам Карімов і туркменський — Сапармурад Ніязов (обидва колишні керівники республіканських компартій) прагнуть під оболонкою незалежності зберегти старі феодально-комуністичні порядки, залучаючи на допомогу іслам та мусульманське духовенство. Показники економічного добробуту держав Центральної Азії значною мірою визначаються наявністю або від сутністю в їхніх надрах нафти та газу. Енергетичні багатства дають змогу розраховувати на зарубіжні інвестиції, на втілення в життя престижних проектів розвитку. В цьому відношенні пощастило Казахстану, Туркменії та Узбекистану. Вони разом із сусідніми державами розробляють проекти видобутку і транспортування нафти й газу до Європи. Таким чином, інтеграційні процеси в цьому регіоні посилюються. 2.Міжнародні суперечності. Збройні локальні конфліктиПісля розпаду СРСР територія колишнього Радянського Союзу декілька років залишалася ареною внутрішньої нестабільнострадянської окупації. Цілковита гарантія одержання громадянства надається лише тим, хто жив у Латвії та Естонії до 1940 р. Усі інші, хто прибув після 1940 р., — мають право на громадянство лише за ряду умов, зокрема якщо складуть іспит з мови корінної нації. Російськомовне населення обурюється таким рішенням, оскільки звикло до того, що раніше його права забезпечувалися і без знання мови народу, на землі якого воно мешкало. Голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич і парламент із самого початку орієнтувалися на Росію. Керівництво країни не поспішало з ринковими реформами, сподіваючись здійснити їх еволюційним шляхом, без так званої "шокової терапії", яка спричиняє закриття нерентабельних підприємств, масове безробіття і падіння життєвого рівня населення. Труднощі перехідного періоду ще більшою мірою піднесли антиринкові настрої в Білорусі. На цій хвилі на перших президентських виборах у 1994 р. перемогу здобув Олександр Лукашенко, який виступив з програмою інтеграції з Росією і встановлення жорсткого державного контролю за економічною діяльністю. Повернення до старого стало лейтмотивом всієї внутрішньої політики білоруської держави. О. Лукашенко відтворив авторитарну модель керівництва, вже забуту сусідами Білорусі. У квітні 1996 р. Білорусь і Росія склали Договір про утворення спілки двох держав. Рівно через рік, у квітні 1997 р., Б. Єльцин і О. Лукашенко підписали в Кремлі Союзний договір. Цей договір, як підкреслив Б. Єльцин, не означає створення нової держави, він є лише кроком до тісної інтеграції двох держав. Держави Азії — колишні республіки СРСР — Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Туркменія мають багато спільного. Після розпаду Радянського Союзу у Киргизії главою держави став представник демократичних сил Аскар Акаєв, у Казахстані — колишній компартійний лідер Нурсултан Назарбаєв. Обидва провадять курс на створення демократичних правових світських держав. Узбецький президент Іслам Карімов і туркменський — Сапармурад Ніязов (обидва колишні керівники республіканських компартій) прагнуть під оболонкою незалежності зберегти старі феодально-комуністичні порядки, залучаючи на допомогу іслам та мусульманське духовенство. Показники економічного добробуту держав Центральної Азії значною мірою визначаються наявністю або від і і міждержавних конфліктів. Ці проблеми кореняться в переході від тоталітаризму до демократії, від економічної системи, заснованої на державній власності, до ринкової економіки і від єдиної централізованої держави до певної кількості державних утворень. Політична нестабільність у нових незалежних державах пояснюється насамперед гострою боротьбою за владу, що часто набирала характеру конфронтації. У Грузії і Таджикистані вибухнули громадянські війни. У більшості республік Середньої Азії політична опозиція була жорстоко придушена. У Росії гострий конфлікт між Борисом Єльциним і антиреформістською Верховною Радою вилився в масові заворушення в Москві на початку жовтня 1993 р. із застосуванням збройних сил і з численними жертвами. Однією із найсерйозніших проблем у перші роки незалежності були прояви сепаратизму, який поглиблював національні проблеми.
Придністров 'я У 1994 р. політичний процес у цій конфліктній зоні оуло сфокусовано на долі російської 14-ї армії. Молдова вимагала негайного виводу російських збройних сил, Росія не вважала за необхідне визначити цей процес як "спеціальний політичний статус" для самопроголошеної Придніпровської республіки. Після тривалих переговорів 21 жовтня 1994 р. було підписано угоду, яка передбачала виведення колишніх радянських військ протягом трьох років. 8 травня 1997 р. у Москві за посередництва президентів Росії та України було підписано угоду про широку автономію і самоврядування Придністров'я. Проте не всі питання було вирішено остаточно. В березні 1998 р. процес мирного врегулювання придністровського конфлікту продовжився під час зустрічі В. Чорномирдіна, Л. Кучми, президента Молдови П. Лугинського й лідера Придністров'я І. Смир- нова в Одесі. Рішення чотиристоронньої угоди сприяють економічному відродженню Молдови, розвивають її господарські зв'язки з сусідніми державами. Абхазія Конфлікт в Абхазії вступив у воєнну фазу після того, як місцевий парламент проголосив 23 червня 1992 р. повернення до конституції 1925 р. Конституція 1925 р. проголошувала Абхазію суверенною державою, яка здійснює державну владу над своєю територією незалежно від якоїсь іншої влади. Водночас конституцією встановлювалося, що Абхазія входить до Грузії на основі спеціального договору. Ця обставина підштовхнула грузинське керівництво до введення військ, що встановили контроль над частиною Абхазії. Становище особливо погіршилося в липні 1993 р., коли абхазька сторона розпочала новий наступ з метою зайняти столицю регіону — Сухумі. Спроби посередництва з боку Росії увінчалися угодою про припинення вогню, досягнутою у м. Сочі 27 червня 1993 р. Її, проте, було порушено внаслідок поновлення абхазького наступу 16 вересня 1993 р., кульмінацією якого стало вигнання з міста погано організованих грузинських військ. Жертвою воєнної ситуації, що змінилася, як і в попередніх фазах конфлікту, стало цивільне населення (за деякими повідомленнями, декілька тисяч чоловік було вбито і до 120-150 тис. стали біженцями). Росія підтримувала Абхазію поставками військової техніки. Абхазькій стороні також допомагали численні добровольці з автономних республік російського Північного Кавказу. Президент Грузії Е. Шеварднадзе неодноразово і жорстко критикував Росію за небажання дотримуватися нейт ралітету і гарантувати угоду про припинення вогню. Водночас Росія офіційно засудила порушення угоди з Абхазією і ввела широкі економічні санкції проти неї. Важливо відзначити, що після того як Шеварднадзе прийняв ріїпення приєднатися до СНД і визнав життєву важливість добрих стосунків з Росією, остання стала підкреслювати ідею збереження територіальної цілісності Грузії як єдино можливу основу відновлення миру в республіці, якщо та піде на прийняття федеративного конституційного устрою і підвищить статус суб'єктів, що входять до її складу. 14 травня 1994 р, у Москві було підписано Угоду про припинення вогню і роз'єднання сил. Для спостереження за її виконанням передбачене розгортання сил з підтримки миру, У червні 1994 р. в Абхазії було розміщено 2,5 тис. російських військ, передбачено присутність спостерігачів ООН. У врегулюванні абхазького конфлікту в центрі уваги дві проблеми: повернення біженців і визначення політичного статусу Абхазії. Щодо статусу, Е. Шеварднадзе так визначив позицію Грузії: "Ми готові надати Абхазії найширші повноваження, що існують у міжнародній практиці... Але формула "двох незалежних держав", на якій наполягає Абхазія, неприпустима". Нагірний Карабах Нагірно-Карабахську автономну область (НКАО) утворено 7 липня 1923 p. у складі Азербайджану, проте більшість населення тут складали вірмени: Територіальні суперечки, релігійні конфлікти (азербайджанці — мусульмани, вірмени — християни), що сягали в глибини сторіч, породили численні проблеми, які загострилися за умов демократизації після 1985 р. 20 лютого 1988 р. позачергова сесія облради НКАО прийняла рішення просити BP Азербайджанської й Вірменської PCP про виведення області зі складу Азербайджану і включення її до складу Вірменії. Розпочалися мітинги, страйки, стали виникати окремі конфлікти. У Сумгаїті 27-29 лютого прокотилися найжор- стокіші погроми вірменів. BP Вірменії дала свою згоду на входження НКАО до складу республіки, а через два дні — 17 червня, BP Азербайджану винесла рішення про неприпустимість передачі НКАО до складу Вірменії. Центральна влада зміну кордонів визнала неможливою. 21 вересня 1988 p. у НКАО було оголошено надзвичайний стан і введено комендантський час. З республіки до республіки, назустріч один одному рушили два потоки біженців. Вір мени покидали Азербайджан, азербайджанці — Вірменію. Між республіками фактично розпочалися великомасштабні бойові дії. Вірмено-карабахський наступ і993 р. привів до втрати Азербайджаном 20-25% території країни. На тлі поразок, що збільшувалися, внаслідок заколоту в Баку 4 червня 1993 р було повалено уряд Народного Фронту Азербайджану і президента Абульфаза Ельчибея. До влади повернувся колишній комуністичний лідер Гейдар Алієв. Протягом 1993 р. сторони, безпосередньо втягнуті в нагірно-карабахський конфлікт, помножили свої дипломатичні зусилля. 1994 р. у цьому регіоні припинилися великомасштабні бойові дії й активізувалися політичні зусилля сторін за участю СБСЄ і Росії як посередників. Воєнні дії припинилися в травні 1994 р., почалося економічне відновлення. Великі шанси в цьому відношенні має Азербайджан, в надрах якого виявлено величезні запаси нафти. Таджикистан 1991 р. у Таджикистані вибухнула громадянська війна. З населенням в 5,6 млн до війни Таджикистан втратив до 1993 р. у бойових діях більше 300 тис. чоловік. Загальна кількість біженців нараховує понад 1,5 млн, половина з них мусила покинути країну назавжди. В основі конфлікту — боротьба за владу і вплив у країні між промосковським керівництвом на чолі з Емомалі Рахмоновим та ісламською опозицією на чолі з С. А. Нурі. Конфліктуючі сторони займали жорсткі, непримиренні позиції. Широко використовуючи силу, таджицький уряд зміг придушити масовий озброєний опір у країні. Проте у таджицький конфлікт широко втягуються афганські моджахеди, які часто перетинають тисячокілометровий кордон. Становище в Таджикистані ускладнюється суперництвом серед місцевих еліт різноманітних регіонів, що часто переростають в озброєні сутички. Під сильним тиском Москви режим Душанбе погодився на переговори з опозицією. "Міжтаджицький діалог" розпочався у Москві 5 квітня 1994 р., був продовжений в Ісламабаді, Тегерані й інших містах. Обрання президентом країни Е. Рахмонова не вплинуло кардинально на врегулювання конфлікту. Особливу небезпеку для його розвитку являють афганські таліби, що з 1996 р. контролюють і з начну частину своєї країни. Але спільні зусилля проти борствуючих сторін, їхня добра воля привели до укладення Московської угоди в І997 р. про припинення боїв. 3.Їхні відносини з Україною.Зовнішньополітичний курс нових незалежних держав продовжує їх внутрішню політику і відповідає їхнім національним інтересам. Держави Балтії відверто орієнтуються на Захід, прагнуть вступити до Європейського Союзу й МАТО. З Україною вони підтримують стабільно рівні від-носини в політичній сфері і досить інтенсивні зовнішньоекономічні зв'язки. Існує проект створення Балто-Чорноморської асоціації, в якій Україна, а також Латвія, Литва, Естонія відіграватимуть важливу роль. Білорусь головним напрямом своєї зовнішньої політики вважає співробітництво із Росією, її відносини з західними країнами складаються досить нерівно й суперечливо. З Україною Білорусь підтримує добросусідські відносини, хоча реформи в обох країнах відбуваються дещо різними шляхами. Країни Закавказзя, особливо Азербайджан, і Середньої Азії останнім часом активно дбають про розвиток своїх відносин із сусідніми державами. Вони отримують від них економічну й фінансову допомогу, включаються в діяльність регіональних організацій. З Україною ці колишні республіки СРСР підтримують інтенсивні економічні й політичні стосунки як у рамках СНД, так і на основі двосторонніх домовленостей. |