Тема 12. Країни Західної Європи ( 1945 – початок ХХІ століття ).

Франція.

План:

1.Співвідношення політичних сил після визволення

2.Четверта республіка

3.Політична боротьба 40-50-х років

4.П’ята республіка. Внутрішня політика де Голля

5.Травневі події 1968 року

6.Президентство Ф. Міттерана і Ж. Ширака

7. Українці у Франції

Питання для самоконтролю

1. Внутрішнє становище після ДСВ.

2. Політична боротьба 40-50-х років та вплив на неї плана Маршалла.

3. Причини повернення де Голя у велику політику.

4. Внутрішня та зовнішня політика П'я тої республіки.

5. Причини добровільної відставки де Голя.

6. Франко-українські відносини.Роль Франції в урегулюванні російської агресії проти України.

Література:

Бердичевський Я.М., Ладиченко Т.В. Всесвітня Історія c.159-173.

1.Співвідношення політичних сил після визволення

З усіх західних держав антигітлерівської коаліції Фран-ції в роки війни довелося пережити найбільші потрясіння. За 4 роки окупації на значній території країни було зруй-новано 210 тис. будинків, пошкоджено 253 тис. селянських господарств, 195 000 Промислових підприємств, з ладу виведено 2/3 транспортних засобів. Вартість франка порів-няно з довоєнною зменшилась у 6 разів. Більше 100 тис. дрібних промислових і торгових підприємств збанкрутува-ли. У країні нараховувалося понад 600 тис. безробітних. Процвітала спекуляція. Чорний ринок, на якому ціни в 10-20 разів перевищували державні, поглинав величезну кількість продукції. 1945 р. обсяг промислового виробниц-тва становив 38%, а сільського господарства — 60% рівня 1938 р. Значно послабшали позиції Франції в колоніях. Після визволення у Франції склалася нова політична ситуація. Колишні політичні сили, які уособлювали Третю республіку, були скомпрометовані внаслідок їхньої капіту-ляції перед нацистами. На політичну арену вийшли нові суспільно-політичні об'єднання. Впливовою силою став Союз деголлівців. Найбільшими політичними партіями стали Французька комуністична партія (ФКП), яка 1945 р. нараховувала 800 тис. чоловік, Французька соціалістична партія (ФСП), 1946 р. — 350 тис. чоловік. Відновили свою діяльність радикали і праві довоєнні партії. Вони прагнули зберегти конституцію Третьої рес-публіки. ФКП і ФСП виступали за проведення націоналі-зації промисловості, намагалися залучити виборців обі-цянками поліпшення життя. Ще восени 1944 р. Франція вступила в новий період своєї історії. Він триватиме до кінця 1946 р., до прийняття нової конституції, й називатиметься Тимчасовим режи-мом. 9 вересня 1944 р. генерал Шарль де Голль сформував новий коаліційний Тимчасовий уряд, до якого увійшли учасники руху Опору Вся повнота влади була фактично зосереджена в руках голови Тимчасового уряду генерала Ш. де Голля. Шарль де Голль (1890-1970 рр.) — один з найбільших політичних і державних діячів Франції, народився 22.11.1890 р. у м. Ліллє. Його батько викладав філо-софію і літературу в паризькому коледжі єзуїтів. Батьки своїх п'ятьох дітей виховували в дусі католицизму і патріотизму. 1901 р. де Голль розпочав на-вчання в коледжі, а 1909 р. поступив до військового училища Сен-Сир. У званні молодшого лейтенанта закінчив Сен-Сир із відмінною атестацією. Продов-жив освіту у Вищій військовій школі в Парижі. Учасник Першої світової війни, яку закінчив у званні капітана. Після завершення навчання 1925 р. перехо-дить на роботу до кабінету маршала Петена. 1937 р. йому присвоюють звання полковника й призначають командиром танкового полку в місті Мец. 1940 р. надають звання бригадного генерала та призначають заступником військового міністра. Під час Другої світової війни де Голль у Лондоні заснував патріо-тичну організацію "Вільна Франція" (з 1942 р. "Зма-гаюча Франція"), яка примкнула до антигітлерівської коаліції. У 1944-1946 рр. — голова Тимчасового уряду Фран-ції. З 1947 р. керував діяльністю заснованої ним політичної партії "Об'єднання французького народу" (ОФН). У 1958 р. глава уряду Франції. 21 грудня 1958 р. обраний президентом Французької Республі-ки. 1965 р. переобраний на повторний термін. Після поразки на референдумі 28 квітня 1969 р. добровіль-но пішов у відставку. Помер 9 листопада 1970 р. Тимчасовий уряд прагнув поліпшити економічне ста-новище країни. У 1944-1945 рр. було націоналізовано ряд вугільних шахт, заводи авіаційних компаній, автомобільної фірми "Рено", окремі значні фірми, підприємства енерге-тики, морський транспорт. Французький банк і чотири найбільших кредитних банки. Збільшувалася зарплата ро-бітникам і службовцям, пенсії ветеранам війни, скасовува-лися податки на зарплату малооплачуваних робітників. Колабораціоністи (особи, які співробітничали з фашиста-ми) виганялися з державного апарату. Корінне населення колоній допускалося до адміністративних посад у себе на батьківщині; деякі його представники могли обиратися до французького парламенту. Дії Тимчасового уряду де Голдя в 1944-1946 рр. сприя-ли відродженню французької держави в нових історичних умовах.

2.Четверта республіка.

Після закінчення Другої світової війни у Франції склалася нова політична ситуація. Політичні сили, які уособлювали Третю республіку, були скомпрометовані внаслідок їхньої капітуляції перед нацистами. На політичну арену вийшли нові суспільно-політичні об'єднання. Впливовою силою став Союз деголлівців.

Ейфелсва вежа — символ столиці Франції Найбільшими політичними партіями були Французька комуністична партія (ФКГІ), яка в 1945 р. налічувала 800 тис. членів і Французька соціалістична партія (ФСП), у лавах якої в 1946 р. перебувало 350 тис. членів.

9 вересня 1944 р. генерал Ш. де Голль сформував коаліційний Тимчасовий уряд, до ( якого ввійшли учасники руху Опору. Вся повнота влади була зосереджена в руках голови Тимчасового уряду. Становище у Франції було складним. Двічі відбулися вибори до Установчих зборів, тричі проводився референдум. Нарешті, ІЗ жовтня 1946 р. була прийнята конституція Четвертої республіки. Вона декларувала право на працю, відпочинок, організацію профспілок, проведення страйків, право робітників на участь в управлінні підприємствами.

Франція, відповідно до нової конституції, проголошувалася парламентською республікою. Парламент поділявся на дві палати — Національні збори та Раду республіки. У руках першої палати була зосереджена вся влада. Саме вона ухвалювала закони та контролювала діяльність уряду. Президентові республіки, якого обирали на 7 років, надавалися другорядні повноваження. 24 грудня 1946 р. нова конституція набула чинності. Четвертій республіці дісталася складна економічна спадщина. Першому урядові на чолі із соціалістом Полем Рамадье були потрібні великі капіталовкладення для пожвавлення економіки.

Велику допомогу Франції надали Сполучені Штати, реалізуючи *план Мар шалла». На рахунок зовнішніх позик і кредитів у 1946-1958 рр. країна одержала 12 млрд доларів. Унаслідок цього прискорилися темпи економічного розвитку. У 1948 р. промисловість Франції перевершила довоєнний рівень, а в 1958 р. випуск промислової продукції зріс у 2,5 раза порівняно з довоєнним. У сільському господарстві цього рівня було досягнуто в 1950 р.

У червні 1949 р. Франція стала членом НАТО, у квітні 1951 р. — співзасновницею Європейського об'єднання вугілля та сталі. Утворення цієї організації зміцнило міжнародні позиції Франції, сприяло налагодженню торгового, економічного, культурного співробітництва. У 1957 р. в Римі була підписана угода про створення Спільного ринку, провідну роль у якому відігравала Франція.

За період існування Четвертої республіки змінилося 25 кабінетів. Правляча верхівка країни намагалася запобігти остаточному розпадові імперії. Тому, коли під керівництвом Фронту національного визволення (ФНВ) Алжиру в цій країні в 1954 р. розпочалося повстання проти французької влади, уряд узяв курс на його придушення. За статусом Алжир був не колонією, а заморським департаментом Франції. Алжирські французи, кількість яких становила один із дев'яти мільйонів населення цієї території на півночі Африки, були категорично проти надання Алжиру незалежності. Алжирська війна побила всі рекорди жорстокості та спустошила французьку скарбницю. У травні 1958 р. криза в Алжирі досягла апогею. Налякані перспективою подальшого піднесення демократичного руху, владні структури вирішили ліквідувати Четверту республіку та запросили Ш.деГолля повернутися в політику.

3. Політична боротьба т 40-50-х років

Четвертій республіці дісталася дуже складна "еконо-мічна спадщина". Першому урядові на чолі з соціалістом Полем Рамадьє були потрібні великі капіталовкладення для пожвавлення економіки. За умов їхнього дефіциту уряд Четвертої республіки провадив політику "програмування економічного розвитку", що передбачало надання креди-тів, податкових пільг, державних замовлень тощо. Щодо приватного капіталу програмування мало рекомендуючий характер. Як наслідок прискорилися темпи економічного розвитку країни. 1948 р. промисловість перевершила до-воєнний рівень, а 1958 р. випуск промислової продукції зріс у 2,5 рази порівняно з довоєнним рівнем. У сільському господарстві цей рівень було досягнуто 1950 р. Вже 1947 р. уряд схвалив перший план модернізації і реконструкції економіки, а з 1954 р.  другий. Виникли нові галузі промисловості — атомна, електронна, хімічна, нафтодо-бувна й нафтопереробна.

У складній економічній обстановці загострилася полі-тична боротьба в країні. У травні 1947 р. міністрів-кому-ністів вивели зі складу уряду, оскільки ФКП узяла курс на дестабілізацію становища в країні, вимагала відставки уря-ду, організовувала політичні страйки. Страйковий рух пе-реріс до кінця 1947 р. у загальний страйк. Соціалісти за цих умов порвали з комуністами і перейшли до табору МРП і радикалів. 22 листопада 1947 р. було сформовано уряд Робера Шумана, який складався в основному з членів МРП і соціалістів. Цей уряд став відомий як блок партій "третьої сили", який існував до 1951 р.

У квітні 1947 р. з ініціативи де Голля виникла нова партія "Об'єднання французького народу" (РПФ). Генерал кинув виклик Четвертій республіці, вирішивши стати на шлях відкритої боротьби за втілення в життя своїх ідей. РПФ не мало програми — її заміняли "ударні ідеї". Головна полягала у вимозі скасування конституції 1946 р. і встанов-ленні сильної, незалежної від партій виконавчої влади країни.

Блок партій "третьої сили" значно змінив зовнішню політику країни. У березні 1948 р. Франція виступила з ініціативою утворення Західного Союзу, до якого виявили бажання увійти Велика Британія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Вони домовилися про співробітництво в еко-номічних, соціальних, культурних сферах і надання взаєм-ної військової підтримки. 1948 р. Франція приєдналася до "плану Маршалла". За рахунок зовнішніх позик і кредитів за "планом Маршалла" у період із 1946 по 1958 рр. країна одержала 12 млрд дол. У червні 1949 р. Франція стала членом НАТО. У квітні 1951 р. Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург і ФРН уклали договір про створен-ня Європейського об'єднання вугілля і сталі. Утворення цього об'єднання зміцнило міжнародні позиції Франції, сприяло налагодженню торгового, економічного, культур-ного співробітництва. 1957 р. у Римі було підписано угоду про перетворення Об'єднання вугілля і сталі на "Загальний ринок".

Проте політична боротьба в країні не вщухала.

У 1951-1956 рр. у Франції при владі були правоцен-тристські уряди (МРП, радикали, "незалежні"). Всього за час існування Четвертої республіки змінилося 25 кабінетів міністрів.

1952 р. Франція підписала договір про Європейську оборонну спільноту, — фактично йшлося про створення "Європейської армії". Цей договір наштовхнувся у Франції на сильну протидію політичних сил.

Країна виявилася розколотою. У травні 1953 р. генерал де Голль заявив про відхід від політичної діяльності і про фактичну ліквідацію РПФ. 12 листопада 1953 р. він при-вселюдно виступив проти "Європейської армії", оскільки вважав, що ЄОС позбавить Францію армії, а відтак  незалежності, послабить її зв'язки з колоніями і відкриє шлях до німецької гегемонії в Європі.

Боротьба навколо ратифікації договору про ЄОС стає дуже напруженою. ЗО серпня 1954 р. на засіданні Націо-нальних зборів Франції договір про ЄОС було відхилено. Тому, коли під керівництвом Фронту національного звіль-нення (ФНЗ) Алжиру в цій країні 1954 р. розпочалося повстання проти французької влади, уряд узяв курс на його придушення. Командування армії було незадоволене урядовою політикою. З одного боку, всі кабінети дотриму-валися курсу на придушення національно-визвольного ру-ху алжирців, а з іншого — за спиною армії вели секретні переговори з ФНЗ. Серед армійської верхівки міцнішало переконання, що уряд нездатний розв'язати "алжирське питання". Війна в Алжирі стала центральною внутрішньо-політичною проблемою Франції, вона побила всі "рекор-ди" жорстокості й буквально спустошила казну. Французь-ке суспільство розкололося. Одні вимагали покласти край війні, інші наполягали на її продовженні. В Алжирі йшла відкрита підготовка до військового заколоту, уряд же ви-явився неспроможним гарантувати збереження демократії. І тоді вирішили закликати "найзнаменитішого з францу-зів" — генерала Шарля де Голля, який самотньо жив майже усі ці роки у своєму заміському будинку. Він влаштовував майже всіх. Ультраколоністи були впевнені, що де Голль збереже Алжир французьким, інші сподівалися, що він врятує Францію.

У травні 1958 р., коли криза в Алжирі досягла апогею, генерал передав до друку декларацію, в якій говорилося, що він готовий узяти на себе владу в разі надання йому особливих повноважень.

1 червня 1958 р. більшість Національних зборів затвер-дила де Голля главою уряду. 2 червня де Голль одержав надзвичайні повноваження і розпустив Національні збори. Четверта Республіка назавжди пішла в історію.

4.Становлення П'ятої республіки. Шарль де Голль.

Нова конституція Франції (конституція П'ятої республіки), прийнята 28 вересня 1958 р., значно звузила повноваження парламенту та розширила права президента. Президент обирався на 7 років не на засіданні парламенту, як раніше, а колегією з 80 тис. виборців. Він наділявся повноваженнями глави держави, голови виконавчої влади та головнокомандувача збройних сил, мав право розпускати Національні збори, затверджувати закони, ухвалені парламентом, але міг видавати й власні декрети. 21 грудня 1958 р. кандидатуру Шарля де Голля на посаду президента Франції підтримали 75,5 % виборців.

Жорж Помпіду Свої перші дії на посту глави держави Ш. де Голль присвятив вирішенню колоніального питання. 16 вересня 1959 р. він публічно визнав право Алжиру на самовизначення. Наступного року отримали незалежність від Франції понад два десятки африканських держав, а також В'єтнам і Камбоджа. Президент робив усе для того, щоб цей процес відбувався цивілізовано та безболісно. Він виступив за скасування секретності, якою було оповите перебування на території Франції натовських військових баз. Американські військовики, які їх очолювали, відмовлялися надавати інформацію, що цікавила уряд Франції. У 1959 р. Ш. де Голль перевів під французьке командування протиповітряну оборону країни, ракетні війська та підрозділи, виведені з Алжиру. Це спричинило погіршення відносин Франції з Вашингтоном. Однак президент наполягав на праві Франції самостійно визначати свою політику.

У лютому 1960 р. Франція здійснила своє перше випробування ядерної зброї. А через п'ять років Ш. де Голль повідомив про відмову Франції від використання долара в міжнародних розрахунках і перехід на єдиний золотий стандарт.

9 вересня 1965 р. загальносвітовий резонанс отримала заява Ш. де Голля, що Франція віднині не вважає себе пов'язаною зобов'язаннями з НАТО. 21 лютого 1966 р. країна вийшла з Північноатлантичного союзу, а штаб-квартира блоку переїхала з Парижа до Брюсселя. З французької території перемістили 29 військових баз із 33 тис. солдатів і офіцерів. Позиція Франції в міжнародних справах стала антиамериканською. Шарль де Голль засудив дії Ізраїлю в шестиденній війні, а потім і в'єтнамську авантюру, від якої він відраджував керівництво США.

Перший президентський термін Ш. де Голля закінчився наприкінці 1965 р. Переконаний, що президента має обирати народ, він ще в 1962 р. заручився підтримкою своєї позиції, провівши з цього приводу референдум. Вибори 1965 р. стали другими в історії Франції прямими виборами президента (перші відбулись у 1848 р., за часів Наполеона III). Проте, несподівано для Ш. де Голля, він не пройшов у першому турі і лише під час другого туру переміг кандидата коаліції лівих сил Ф. Міттерана.

До зниження популярності президента Ш. де Голля призвели прорахунки в його соціально-економічній політиці. Ліквідація великої кількості дрібних селянських господарств, спричинена аграрною реформою, великі вливання коштів у розвиток військово-промислового комплексу знизили рівень життя в країні. Населення все негативніше сприймало заклики уряду до самообмежень.

2 травня 1968 р. у Парижі розпочалися студентські заворушення. Студенти Сорбоннського університету вимагали поновити роботу факультету соціології. Відбулися зіткнення з поліцією. До заворушень приєдналися профспілки. 13 травня відбулася маніфестація під гаслами «Де Голля — в архів!» та «Час іти, Шарль!». Розпочалися масові страйки з вимогами 40-годинного робочого тижня та підвищення мінімальної заробітної плати.

24 травня президент Франції виступив по телебаченню, заявивши, що країна перебуває на межі громадянської війни, та вимагаючи додаткових повноважень. ЗО травня він розпустив Національні збори та призначив нові парламентські вибори, на яких голлісти (Об'єднання за підтримку республіки та незалежні республіканці) святкували перемогу, отримавши 73,8 % депутатських мандатів.

Шарль де Голль увів до складу уряду лівих голлістів, які виступили з проектом соціально-економічних реформ. Президент вирішив їх здійснити. Першим кроком став законопроект про новий адміністративний поділ Франції та відновлення сенату. Президент заявив, що винесе проект на загальний референдум, і якщо він буде відхилений, піде у відставку. Проект виявився непопулярним, і на референдумі 27 квітня 1969 р. 52 % виборців його відхилили. Шарль де Голль склав свої повноваження.

На виборах у червні 1969 р. Президентом Франції був обраний Жорж Помпіду — один із прем'єр-міністрів в урядах Ш. де Голля. Уряд Ж. Помпіду, ураховуючи настрої населення, послабив державну регламентацію економіки та розширив соціальне законодавство. Поліпшилися відносини Франції зі США.

Наступним Президентом Франції став деголлівець Валері Жискар д'Естен, який продовжив політичний курс свого попередника.

5.Травневі події 1968 року

За роки правління де Голля виробництво значно зрос-ло, тоді як реальна заробітна плата зростала повільніше. У зв'язку з перебудовою промисловості збільшилася кіль-кість безробітних. Постійно зростали податки. До 1968 р. усі категорії населення були незадоволені соціально-еко-номічною політикою уряду. У травні-червні 1968 р. полі-тична криза в країні вилилася в гостру сутичку робітничого класу, демократичних сил із силами урядових військ. По-чаток подіям поклали студентські виступи. За 60-ті роки чисельність студентів збільшилася до 600 тис. Система вищої освіти перестала задовольняти частину студентства — біля половини студентів були змушені поєднувати навчан-ня з працею/Ті, хто одержував диплом про вишу освіту, не мали гарантій працевлаштування. Така ситуація сприяла зростанню популярності серед студентів лівацьких угрупо-вань. Їхні лідери зривали заняття, влаштовували сутички з поліцією, закликали до повалення уряду. У травні 1968 р. у відповідь на погрозу виключення декількох "ліваків" студенти в Парижі оголосили страйк і зайняли Сорбонну. Університетська влада викликала поліцію, розпочалися арешти. У відповідь у столиці й інших містах розгорнулися масові студентські демонстрації. У Парижі, в Латинському кварталі, студенти розбирали бруківку, валили дерева, спо-руджували барикади. 13 травня на знак солідарності зі студентами в Парижі відбулася потужна демонстрація. Водночас розпочався страйк протесту, який переріс у за-гальний страйк. Більшість підприємств і банків припинили роботу. Робітники і службовці вимагали підвищення заро-бітної плати, поліпшення соціального забезпечення. Неза-баром до них приєдналися селяни- За декілька днів загаль-на кількість страйкуючих досягла 10 млн чоловік. Під час виступів лунали заклики до повалення уряду й встанов-лення комуністичної диктатури.

Прем'єр-міністр Ж. Помпіду вирішив піти на поступки. Він розпочав переговори з профспілками і підприємцями. Але становище залишалося напруженим. ЗО травня де Голль виступив із промовою по радіо і телебаченню, в якій стверджував, що над Францією нависла погроза комуністичної диктатури, і оголосив про розпуск Національних зборів. Того ж дня у Парижі відбулася маніфестація на знак солідарності з де Голлем.

Переговори Помпіду завершилися підписанням "Гре-нельських угод". Значно було підвищено заробітну плату, збільшено допомогу по безробіттю. Страйковий рух до середини червня майже вщух. ЗО червня відбулися вибори до Національних зборів. Голлістська партія одержала май-же 300 мандатів, здобувши абсолютну більшість.

Президент включив до складу уряду лівих голлістів, які ще за часів РПФ виступали з проектом соціально-еконо-мічних реформ. Генерал вирішив здійснити ці реформи. Першим кроком став законопроект, відповідно до якого в країні урізалися права місцевого самоврядування та по-збавлявся законодавчих функцій Сенат. Де Голль заявив, що винесе проект на загальний референдум і у разі його відхилення піде у відставку. Проект був явно невдалим. На референдумі 27 квітня 1969 р. 52% виборців відхилили проект. Де Голль склав повноваження. На виборах, які відбулися в червні 1969 р., президентом було обрано Ж. Помпіду.

Діяльність нового президента П'ятої республіки розпо-чалася за складних умов. Соціально-політична криза 1968-1969 рр. наклала глибокий відбиток на всі сторони гро-мадського життя. Найбільш гострою проблемою, з якою зіткнувся новий уряд, були економічні труднощі. З вересня 1969 р. було прийнято план оздоровлення і відновлення економіки, що передбачав відновлення "рівноваги" в бюд-жеті, в галузі виробництва, споживання й торгового балан-су. Уряд сподівався досягти цієї мети шляхом скорочення внутрішнього споживання, суворішої податкової політики, контролю над цінами. Також було прийнято оновлений закон про вищу освіту, у якому передбачалося деяке поліп-шення організації університетів.

На президентських виборах 1974 р. (після смерті Ж. Пом-піду) президентом було обрано послідовника де Голля Жискар д'Естена. Прем'єр-міністром став представник "Союзу демократів на захист республіки" (ЮДР) Ж. Ширак. Урядова програма передбачала створення "передового лі-берального суспільства". Виконання цієї програми збіглося з початком світової енергетичної кризи. У 1975 р. скороти-лося промислове й сільськогосподарське виробництво. Це призвело до падіння життєвого рівня населення. 1976 р. уряд висунув план "жорсткої економії", який передбачавзаморожування цін і обмеження зростання заробітної пла-ти. Проте ці засоби виявилися малоефективними.

У міжнародних відносинах Франція проголосила курс на прискорення політичного об'єднання Європи, поліп-шувалися відносини зі США, тривало співробітництво з СРСР.

6. Президентство Ф. Міттерана і Ж. Ширака

15 травня 1981 р. Конституційна рада офіційно прого-лосила Ф. Міттерана новим, 21-м президентом Французь-кої Республіки від часу її заснування.

Франсуа Моріс Адрієн Марі Міттеран (1916-1996 рр.) народився в провінційному містечку Жарнак у Пів-денно-Західній Франції. Середню освіту одержав у привілейованому приватному католицькому колед-жі-інтернаті. Вчився на юридичному факультеті Сор-бонського університету. 1938 р. був призваний до армії. 1942 р. вступив на службу до Комісаріату у справах військовополонених петенського уряду у Ві-ші. 1943 р. створив підпільну патріотичну Національ-ну спілку військовополонених. 1946 р. висуває свою кандидатуру на виборах до Національних зборів від департаменту Ньєвр. 1947 р. ввійшов до уряду як міністр у справах колишніх фронтовиків і жертв війни. 1959 р. обраний мером Шато-Шинона, а 1961 р. — генеральним радником кантону Монсош. У 1965-1968 рр. лідер Федерації демократичних і соціалістичних сил .У1971-1981рр.— перший секре-тар Французької соціалістичної партії. 1981 р. обра-ний президентом Франції.

Президент прийняв рішення призначити дострокові парламентські вибори, оскільки більшість місць у Націо-нальних зборах належала правим партіям. Вибори відбулися 14 і 21 червня 1981 р. Більшість місць у Національних зборах одержала ФСП, її одразу ж охрестили "рожевою палатою". Уряд очолив П. Моруа.

На першому етапі Міттеран і його уряд доклали зусиль для забезпечення економічного підйому й збільшення зай-нятості. За перші 3 роки їхньої діяльності було прийнято біля 20 законодавчих актів, спрямованих на поліпшення становища трудящих. Важливим заходом стала націоналі-зація, яка провадилася прискореними темпами. Але політика уряду не принесла бажаних результатів. 1981 р. уряд вдався до політики "жорсткої економії". Було проведено девальвацію франка, оголошено про "заморожування" цін і заробітної плати, обмеження витрат бюджетних коштів. 1983 р. уряд проголосив курс на ліквідацію зовнішньотор-говельного дефіциту, у зв'язку з цим збільшилися податки й внески до фондів соціального страхування. 1984 р. Моруа пішов у відставку. Уряд очолив Л. Фабіус. Ключові посади обійняли особи, що продовжували політику "жорсткої економії". Але новий уряд теж не міг змінити на краще економічну ситуацію в країні.

16 березня 1986 р. на виборах до Національних зборів неоголлістські об'єднання на підтримку республіки (ОПР) і блок правоцентристських партій "Союз за французьку демократію" (СФД) одержали більшість та сформували новий уряд на чолі з лідером ОПР Ж. Шираком. Його уряд скасував контроль над цінами і податками на великий капітал, провів денаціоналізацію фінансових і промисло-вих підприємств, скоротив бюджетні витрати на державні потреби.

Президент і глава уряду належали до різних політичних партій і між ними часто виникали розбіжності. Міттеран висловлював незадоволення діями уряду в соціальній сфе-рі, що сприяло зміцненню його популярності. На чергових президентських виборах 1988 р. Міттеран знову здобув перемогу.

У 1990-1993 рр. у Франції вибухнула економічна криза, найтриваліша за період після Другої світової війни. Країною прокотилася хвиля банкрутств і масових звільнень трудящих. Скорочення зайнятості, зріст податків призвели до зменшення особистого споживання населення. Спад заторкнув усі промислові галузі: важку індустрію, хімічну промисловість, виробництво сталі й паперу.

На чергових парламентських виборах у березні 1993 р. соціалісти зазнали поразки. Прем'єр-міністром став представник ОПР Едуард Валадюр. Перед новим консерватив-ним прем'єром постало завдання співіснування з президентом-соціалістом та вирішення невідкладних економічних проблем. Він розгорнув програму пожвавлення економіки, яка передбачала поширення суспільних робіт, житлове будівництво, заходи до стимулювання зростання вироб-ництва й запобігання збільшенню безробіття. Уряд розгор-нув програму приватизації державної власності.

У травні 1995 р. за підсумками президентських виборів на посаду голови держави було обрано представника нео-голлістської партії ОПР мера Парижа Жака Ширака.

Жак Ширак народився 29 листопада 1932 р. у Парижі, у родині банківського службовця. Закінчив Інститут політичних наук, "Національну школу адміністрації".

7.Українці у Франції

Перша хвиля еміграції прибула до Франції з України в XVIII ст. Це були син гетьмана Пилипа Орлика Григорій (1702-1759 рр.), згодом генерал і дипломат, і декілька десятків запорізьких козаків, які утворили окремий загін у французькій армії. Їхні нащадки поступово асимілювалися.

Другою хвилею еміграції (1905-1930 рр.) були політичні біженці з центральних і східних районів України, а також галицькі селяни.

Велика кількість українців оселилася у Франції в період між Першою світовою війною і 30-ми роками. Це були колишні в'язні з таборів Польщі, політичні емігранти, які покинули Україну після громадянської війни, селяни й робітники з Галичини й Волині, які прибули на заробітки.

Ще одна хвиля прибула під час Другої світової війни. Тисячі людей було вивезено фашистами на примусові роботи до Франції, і більшість залишилася там на постійне проживання.

Нині у Франції мешкає 40 тис. чоловік українського походження. Значний процент — це діти від змішаних шлюбів українців із представниками інших національнос-тей. Більшість асимілювалася й не вважає себе українцями

90% українців живуть у Парижі, Орлеані, Ліоні, Тулузі, Марселі, Бордо. Більшість має французьке громадянство Багато працює у промисловості робітниками, займається малокваліфікованою працею. Це дрібні підприємці, незначна частина належить до інтелігенції (викладачі універ-ситетів, музиканти, художники, інженери).

Центром українського культурного життя вважається Париж. Тут працювали відомі художники і скульптори Марія Башкирцева, Михайло Паращук, Михайло Бойчук та інші. У Парижі живуть відомі композитори Іван Вовк, Володимир Гридін, Георгій Пономаренко, художники Андрій Сологуб, Омелян Мазурик.

1971 р. на кошти українців у Тулузі було споруджено пам'ятник Т. Г. Шевченку. Один зі скверів Парижа має ім'я Шевченка.

Центром українського наукового життя стало містечко Сарсель (неподалік Парижа). Тут знаходиться Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка. Товариство має секції — історико-філософську, філологічну, медичну й інші. У Сарсєлі знаходиться головна редакція багатотомної "Енциклопедії українознавства". Наукове товариство імені Т Г Шевченка в Сарселі має великий архів і бібліотеку (близько 20 тис. томів).

У Парижі є бібліотека імені Симона Петлюри, діє Центр документальних матеріалів з україністики, який нараховує ЗО тис. томів. У Сорбонському університеті при Інституті східних мов і цивілізацій знаходиться Архів української еміграції у Франції.

У Франції існують масові громадські організації. Серед них Українське академічне товариство. Українське товариство імені Т. Г. Шевченка, Товариство імені М. Шашкевича, Франко-українське товариство.

2/3 українців у Франції належать до Української като-лицької церкви. Інші віруючі відвідують Українську авто-кефальну православну, римсько-католицьку, протестантську церкви.