Тема 11. Американський континент : США , Канада та Латинська Америка (1945 – початок ХХІ століття ).

Канада. Українська діаспора.

План:

1.Політика Ліберальної та Консервативної партій після Другої світової війни

2.Проблема Квебека

3. Соціально-економічний розвиток країни у 80-90-ті роки На виборах 1984 р. до влади прийшла Прогресивно- консервативна партія на чолі з Брайаном Малруні, 45-річним процвітаючим адвокатом і бізнесменом із Монреаля.

4. Зовнішня політика, встановлення відносин з Україною

5.Українці в Канаді

Питання для самоконтролю

1.Розвиток Канади після ДСВ.

2. Проблема сепаратизму.

3. Особливості соціально-економічного розвитку у 80-90 роках.

4. Особливості зовнішньої політики Канади.

5. Українці в Канаді, їх роль в розбудові незалежної України

Література:

 Бердичевський Я.М., Ладиченко Т.В. Всесвітня Історія c.121-133.

1.Становище країни після Другої світової війни

У роки Другої світової війни Канада зробила важливий внесок у перемогу антигітлерівської коаліції. Країна з населенням 12 млн жителів мобілізувала до збройних сил 785 тис. осіб, або майже 15 % усього населення.

Канадські льотчики відіграли значну роль у повітряному захисті Великої Британії. Війська Канади брали активну участь у висадженні союзницьких сил у Франції в 1944 р., у бойових діях на території Італії, Індії, інших країн. У роки Другої світової війни загинули 42 тис. канадців.

У повоєнний час Канада розвивалася досить успішно. Оскільки бойові дії відбувалися на великій відстані від її території, країна не зазнала економічних збитків. Навпаки — канадські бізнесмени зуміли використати сприятливі обставини для нарощення основного капіталу, освоєння нових ринків для своїх товарів, активної інвестиційної політики.

У перші повоєнні роки Канада вийшла на третє місце у світі за обсягом промислового виробництва. Після відновлення економіки європейських держав та Японії вона поступилася цією позицією, але вважається однією з найбільших промислово розвинених країн світу.

У повоєнні роки зберігалася залежність Канади від Великої Британії, хоча ще в 1931 р. англійський уряд визнав її самостійність у веденні внутрішньої та зовнішньої політики. Канада входить до Британської співдружності націй. Щоправда, позиції Великої Британії були послаблені після введення в 1947 р. інституту канадського громадянства, а в 1949 р. до Канади приєднався Ньюфаундленд, який раніше був англійською колонією.

Позиції Сполучених Штатів в економічних відносинах із Канадою в 1940-1950-х роках значно зміцніли. Якщо англійські капіталовкладення в канадську економіку становили 16 %, то американські — 76 %. На політичній арені Канади в повоєнний час діяли дві впливові політичні партії — ліберальна та прогресивно консервативна. Ініціатором американсько-канадського зближення був лідер ліберальної партії Луї Сен-Лоран. У 1947 р., перебуваючи на посаді міністра закордонних справ, він виступив за відмову від традиційної орієнтації на Велику Британію, протиставляючи їй «тісну співпрацю» зі Сполученими Штатами. Ставши прем'єрміністром, Л. Сен-Лоран наполягав на подальшій канадсько-американській інтеграції. Він підтримував широке залучення в економіку країни американського капіталу.

Корпорації США скупили в Канаді величезні лісові масиви, землі, багаті на природні копалини, особливо уран, рідкозе-мельні метали, нафту. Вони вклали кошти в будівництво найсучасніших підприємств провідних галузей економіки, а також у банківсько-фінансову сферу.

Посилилася й політична залежність Канади від США. У 1940-х роках канадський уряд підтримував усі основні заходи американської зовнішньої політики: доктрину Трумена, «план Маршалла», створення НАТО, війну в Кореї. Поступово Канада перетворилася на молодшого партнера США.

Особливо рельєфно ця лінія проводилася урядами Канади в 1950-1960-х роках. У 1970-х роках ситуація дещо змінилася, про що свідчить зменшення участі Канади в діяльності НАТО, розширення зв'язків із країнами Спільного ринку, СРСР, установлення в 1970 р. дипломатичних відносин із КНР. У 1976 р. прем'єр-міністр Канади відвідав з офіційним візитом Кубу. У 1970-х роках помітно пожвавилася канадсько-японська торгівля, активізувалися економічні відносини з країнами Латинської Америки. Усе це свідчило про більш самостійний та незалежний зовнішньополітичний курс Канади.

2.Проблема провінції Квебек.

У внутрішньополітичному житті Канади в 1960-1970-х роках найгострішою була національна проблема. Специфікою країни є існування трьох великих етнічних груп: англо-канадці становлять майже 40 % населення, франко-канадці — до 27 %, інші національні меншини — приблизно 33 % (українські канадці — одна з найчисельніших меншин, налічує понад мільйон громадян). Провінція Квебек, 4/5 населення якої становлять франко-канадці, до 1960-х років відставала від інших частин країни за рівнем економічного розвитку. Швидка індустріалізація в 1960-х роках докорінно змінила ситуацію.

У 1960-і роки Квебек за рівнем економічного розвитку та соціальними структурами вже не поступався провінції Онтаріо та північному сходу США. Однак це «вирівнювання» не супроводжувалося зміною основних показників, що характеризують становище трудящих мас. Квебек залишався провінцією найвищого безробіття, нижчого рівня життя, аніж Онтаріо. Подальше підпорядкування господарського життя Квебеку американським і англо-канадським монополіям не тільки загострило соціальні проблеми, а й прискорило асиміляцію. На підприємствах, в установах переважала англійська мова, без знання якої неможливо було одержати роботу. Середня заробітна плата франко-канадців була на 40 % нижчою, аніж у англо-канадців. Застаріла система освіти, яка до того ж перебувала в руках церковників, значною мірою спричинила усунення франко-канадців від участі в науково-технічному прогресі. Загострення національного питання поставило під загрозу існування Канадської Федерації.

Франко-канадці почали претендувати на збільшення своєї частки в політичному та економічному житті Канади. У провінції з'явилися сепаратистські організації, які виступали за відокремлення Квебеку від Канади. Деякі сепаратисти діяли терористичними методами. Найяскравішим проявом сепаратистських настроїв населення Квебеку став бойкот візиту британської королеви Єлизавети II в 1964 р.

Частково проблему Квебеку намагався вирішити лідер ліберальної партії франко-канадець П'ер Елліот Трюдо, якого в 1968 р. було обрано прем'єрміністром Канади. За його ініціативою в 1969 р. парламент ухвалив закон про надання французькій мові статусу другої державної на федеральному рівні. Значно більше франко-канадців ставали державними службовцями. На потреби розвитку провінції почали виділятися додаткові кошти. Однак остаточне вирішення проблеми Квебеку було здійснено лише в 1980-х роках.

Конституційна реформа 1982 р.

На початку 1982 р. британський парламент ухвалив останній закон, який стосується Канади. Він отримав назву «Акт про Канаду 1982 р.». На основі цього документа 17 квітня 1982 р. канадський парламент ухвалив Акт про конституцію 1982 р. Нова конституція містила повний текст старої конституції та доповнення до неї, прийняті британським парламентом до 1975 р., а також новий розділ про основні права та свободи (Хартія прав).

Конституція надала самостійність провінціям щодо вирішення їхніх внутрішніх справ. Законодавчу владу в тих провінціях, які формально очолюються лейтенант-губернаторами, здійснюють законодавчі асамблеї, а виконавчу — кабінети міністрів на чолі з прем'єрами.

У конституції не визнається рівноправність франко-канадці в як нації. Як і раніше, Квебек розглядається як одна з провінцій Канади, шо має мовно-культурну специфіку. Того дня, коли в Оттаві в присутності королеви Єлизавети II святкували прийняття конституції, у Монреалі відбулася багатотисячна демонстрація протесту; у Квебеку за вказівкою уряду провінції були приспущені прапори. Провінція Квебек приєдналася до законодавчої реформи лише в 1987 р.

Невдоволення положеннями конституції висловлювали й національні меншини — корінні жителі Канади — індіанці, ескімоси, метиси, які вважають, що їхні права не гарантовані.

Хартія прав не повністю проголошувала права та свободи, що містяться в документах міжнародних організацій та ООН. Наприклад, у ній відсутні такі фундаментальні права, як право на працю, житло тощо. До того ж не фіксувалися гарантії прав і свобод, записаних у конституції.

Отже, через 115 років після прийняття британським парламентом Акта про Британську Північну Америку (1867) канадці нарешті отримали власну конституцію.

3.Соціально-економічний розвиток країни наприкінці XX — на початку XXI ст.

Економіка Канади в 1990-і роки розвивалася динамічно та стабільно. Зросли продуктивність праці, ефективність виробництва, обсяг експорту. Особливо важливо, що господарське пожвавлення не супроводжувалося зростанням інфляції: ціни впродовж кількох років залишалися практично стабільними.

Зросли прибутки населення. Неухильно та значними темпами збільшується кількість робочих місць. До 1996 р. рівень безробіття вперше за багато років став нижчим на 10 %, що мало велике політичне та психологічне значення.

Варто відзначити високу ефективність канадського сільського господарства. Тих, хто вважає, що Канада — переважно сільськогосподарська країна, здивує така цифра: чисельність родин фермерів у країні — приблизно 1 млн осіб — становить менше 4 % від кількості всіх жителів Канади. При цьому в країні щорічно вирощують майже 50 млн т зерна, більше половини якого експортують.

Канада впродовж останніх десятиріч посідає значне місце у світовому товаристві та проводить виважений самостійний зовнішньополітичний курс.

Після розпаду СРСР Канада з розумінням поставилася до прагнення колишніх республік СРСР здобути міжнародне визнання. Вона першою із західних держав після проведення в Україні референдуму 1 грудня 1991 р. визнала її суверенітет і встановила з нею дипломатичні відносини в повному обсязі.

4.Зовнішня політика, встановлення відносин з Україною

Стівен Харпер обійняв посаду прем'єр-міністра у січні 2006 року після перемоги консервативної партії на парламентських виборах. Незважаючи на те, що зовнішня політика не була серед пріоритетів у передвиборчих обіцянках консерваторів, згодом С.Харпер переглянув пріоритети і додав до них ативну діяльність на міжнародній арені.

Головним завданням С.Харпера полягало у налагодженні відносин із США, що не намагався зробити Ж.Кретьєн (ліберальний прем'єр-міністр Канади у 1993-2003 роках) і що при всьому бажанні не зміг досягти П.Мартін (ліберальний прем'єр-міністр у 2003-2006 роках). Насамперед С.Харпер збільшив чисельність канадських збройних сил і резервістів, підвищив витрати на оборону і безпеку понад те, що планували ліберали у своєму останньому бюджеті, забезпечив пролонгацію канадського військового контингенту в Афганістані спочатку до 2009 року, а потім і до 2011 року, змінив загальну атмосферу відносин із США і особисто з президентом Б.Обамою.

Покращення відносин з головним стратегічним союзником принесло Харперу дивіденди у вигляді урегулювання спору, який тривав п'ять років (з 2001 по 2006 роки), про експорт канадської хвойної деревини на вигідних для Канади умовах (США погодилися повернути канадським виробникам близько 4,3 млрд. дол., утриманих ними у вигляді антидемпінгових і компенсаційних мит) і низки інших примирливих жестів, які послідували з Вашингтона. Зокрема, держсекретар США К.Райс пообіцяла у майбутньому повідомляти Оттаву про факти передачі тих чи інших канадських громадян з подвійним громадянством в руки властей країни їх походження (це відголоски «справи Махера Арара» - канадського громадянина сирійського походження, арештованого як причетного до тероризму в Нью-Йоркському аеропорту і виданого без повідомлення Канади Сирії, де він був підданий катуванням; згодом звинувачення проти нього доведені не були). Сам Харпер у важливій зовнішньополітичній промові 5 жовтня 2006 року дуже одверто підсумував те, що отримала Канада від нормалізації відносин із США: укладення історичної згоди щодо хвойних пиломатеріалів; краще розуміння Вашингтоном канадської ролі у забезпеченні енергетичної безпеки Північної Америки; вдячність на адресу Канади, висловленої держсекретарем США К.Райс з нагоди п'ятої річниці здійснення терактів 11 вересня 2001 року; відтермінування конгресом запровадження рішення щодо обов'язкової наявності паспортів в американців і канадців, які перетинали сухопутний кордон США. В інтерв'ю газеті «Калгарі хералд» американський посол в Канаді Д.Уілкінс заявив, що двосторонні відносини переживають ренесанс і що завдяки своїй політиці і особистим контактам з Бушем Харпер зумів досягти дипломатичної гармонії. За оцінкою знавця канадського зовнішньополітичного життя К.Носсала, «канадо-американські відносини зазнали помітних змін. Повністю змінилася їхня атмосфера, а та напруга, яка характеризувала ці відносини з 2001 по 2006 рік, щезла».

Помітні зрушення відбулися у близькосхідній політиці Канади і також у напрямку її зближення з позицією США. Вони, щоправда, розпочалися ще за П.Мартіна і зміцнилися за Харпера. Із усіх керівників західних країн Харпер найбільш однозначно і безкомпромісно висловив підтримку Ізраїлю під час бомбардувань Лівану у відповідь на викрадення і вбивство солдатів ізраїльської армії бойовиками руху «Хезболлах», які базувалися на півдні Лівану. В інтерв'ю, даному на борту літака, що летів на саміт «великої сімки» в Санкт-Петербург влітку 2006 року, канадський прем'єр-міністр назвав ці бомбардування «зваженою відповіддю» і, незважаючи на критику, яка за цим поелідувала, у подальшому не відмовився від своїх слів. Крім цього. Харпер виявився єдиним канадським прем'р-міністром, який не захотів зустрітися з керівництвом Національної ради з канадо-арабських ваідносин, і, навпаки, двічі виступив перед членами єврейської громади Канади. Окрім цього, за консерваторів Канада стала першою країною, що припинила надавати допомогу Палестинській автономії після того, як там в січні 2006 року на парламентських виборах отримав перемогу рух «Хамас», який на Заході вважається терористичною організацією.

Свій перший зарубіжний візит С.Харпер несподівано для багатьох здійснив в Афганістан, де з 2001 року перебуває канадський військовий контингент. Як правило, свої перші зарубіжні візити у повоєнний період канадські прем'єри здійснювали до США. Оглядачі мали можливість, коментуючи відвідини Харпером Афганістану, відзначити вдалість такого вибору: він вразив не тільки канадську громадськість, але і адміністрацію США, яка розцінила його як сигнал того, що Канада розпочинає серйозно ставитися до своїх військових і союзницьких зобов'язань. До того ж про афганську місію Харпер говорить як про «канадську війну» на противагу лібералам, які прийняли рішення про введення туда військ і які робили акцент на те, що дислокація санкціонована ООН і що канадські содати і офіцери розташовані там з військовиками із двох десятків інших держав.

Спостерігачі звернули увагу на те, що канадський прем'єр-міністр не ставиться з пієтетом до Китаю як світової держави XXI сторіччя. Він інкримінує йому порушення прав людини. Зате з пієтетом ставиться до Японії. Достатньо сказати, що перший міністр закордонних справ в уряді Харпера П.Маккей прийняв посла КНР в Канаді тільки через дев'ять місяців після сформування консервативного кабінету. Приблизно у той же самий час КНР відвідав і перший член його уряду (ним був міністр сільського господарства Ч.Строл). У серпні 2008 року Харпер на відміну від багатьох інших голів держав і урядів навіть не поїхав до Пекіна на відкриття літніх Олімпійських ігор. Це очевидно контрастує з тим значеннями, яке традиційно (у всякому випадку з часів П.Трюдо, який насмілився у 1970 році - на півтора роки раніше США - встановити з КНР дипломатичні відносини) надають зв'язкам з Китаєм ліберали. Нагадаємо, що Кретьєн двічі з великим успіхом привозив до Китаю чисельні торговельно-економічні делегації у винайденому ним форматі «Збірна Канади». П.Мартін особливо виділяв так звану групу БРІК (абревіатура, складена з перших букв назв Бразилії, Росії, Індії і Китаю), яку вважав найперспективнішою у XXI сторіччі і контакти з якою планував розвивати прискореними темпами.

Слідом за США уряд Харпера швидко визнав терористичною організацією «Тигри звільнення Таміл Елама», чиї емісари раніше легально діяли в Канаді, займаючись збором коштів і вербуванням прибічників. А також, незважаючи на санкціоноване лібералами приєднання до Кіотського протоколу (підписаний Канадою у 1997 році, ратифікований у 2002 році), розділило скептицизм США (взагалі вони відмовилися його підписувати) щодо можливості реалізації вказаних так цілей у встановлені терміни через негативний вплив на економічне зростання - чи не перший випадок, коли Канада відмовляється від власних міжнародних зобов'язань. При обговоренні екологічної проблематики на зустрічі «великої сімки» в Японії в липні 2008 року Канада і США виступили єдиним фронтом проти європейських держав і домоглися згоди останніх на те, що взяття промислово розвиненими країнами на себе зобов'язань щодо скорочення викидів парникових газів не буде мати сенсу без підтримки з боку Китаю та Індії.

В унісон з американцями Канада діє і у Латино-Карибській Америці. Напевно, невипадково лінія Харпера на пріоритетний розвиток відносин із сусідами, на зміцнення тилів, узгоджуєтьтся зі змінами у зовнішній політиці Вашингтона, підтвердженням яких стали березневі (2007 рік) відвідини Буша п'ятьох лояльних країн регіону. Вашингтон врахував уроки минулого, коли після 11 вересня 2001 року він ослабив увагу до Латино-Карибської Америки і зіткнувся з приходом до влади там низки політиків, які сповідували ліві і одверто антиамериканські погляди. Виявилось, що корисніше (і дешевше) надавати цим країнам допомогу і підтримувати з ними нормальні взаємини, ніж пожинати плоди своєї власної неуваги.

Поїздка Харпера, яка відбулася влітку 2007 року, мала на меті відвідини чотирьох країн, одна з яких - Колумбія - співпала з маршрутом американського президента Дж. Буша. Окрім Колумбії, голова уряду Канади відвідав Чилі, де прийняв участь в урочистостях з нагоди 10-річного ювілею двостороннього канадо-чилійської Угоди про вільну торгівлю, Барбадос - важливий офшор з високою концентрацією прямих канадських капіталовкладень, і Гаїті - своєрідний полігон для апробації нових канадських технологій з експорту демократії і «гарного управління».

Оттава наслідує Вашингтон ще в одному питанні - в укладенні двосторонніх (і багатосторонніх) угод про вільну торгівлю. Уряд консерваторів розпочав переговори у цьому контексті з Колумбією, Перу, країнамиКарибської спільноти і Домініканською Республікою, і продовжив їх з четвіркою центральноамериканських країн - Сальвадором, Гватемалою, Гондурасом і Нікарагуа.

Нюанси спостерігаються і у тлумаченні консерваторами терміну «мультилатералізм». Якщо ліберали одверто пишалися членством Канади практично у всіх значимих міжнародних і регіональних організаціях, а також елітних клубах, то консерватори віддають перевагу і говорять про свою зацікавленість участі вже не у всіх підряд співтовариствах, а лише в «ефективних багатосторонніх організаціях».Загалом Харпер демонструє персоніфіковану зовнішню політику, атрибутом якої є наполегливість, навіть агресивність. Дехто пише про його «принциповий підхід». На відміну від лібералів, які вважали миротворчість майже головним призначенням канадських збройних сил, лідер консерваторів робить акцент на «бойову складову» канадського контингенту в Афганістані. А замість обтічних формулювань і розмов про цінності на перший план виходять чітко прораховані інтереси. Його промови містять такі слова, як «сила, натиск, твердість».

На думку деяких експертів, з моменту обрання С.Харпера канадська зовнішня політика була переорієнтована з соціально-економічної спрямованості на питання оборони і безпеки. Іншими словами, відбувається поворот до так званої «високої політики», під якою розуміється безпека і військово-політичні стосунки між державами (на відміну від «низької політики» - економіки, соціальної сфери, демографії, екології). Звідси випливає логічне продовження - «тверда влада», військова сила необхідні для досягнення зовнішньополітичних цілей. Як заявив сам Харпер в Канадському клубі в Оттаві 6 лютого 2007 року, «Канада потребує сильної зовнішньої політики, визначеної ситауцією, яка склалася після 11 вересня 2001 року, і буде продовжувати нарощувати cвою військову потугу, братиме участь в реконструції Афганістану і боротиметься з рухом «Талібан».

5.Українці в Канаді.

Масове переселення українців до Канади розпочалося наприкінці XIX ст., коли канадський уряд активно заохочував масштабну еміграцію з Центральної, Південної та Східної Європи.

Першими переселенцями з України стали Іван Пилипів і Василь Жленяк, які 7 вересня 1891 р. прибули до Канади з с. Небилів (Галичина).

Після Другої світової війни розпочалася велика хвиля української еміграції. З 1947 р. по 1955 р. майже 35 тис. українців приєдналися до своїх земляків у Канаді. Більшість, як і раніше, походила з Галичини та Буковини, але була також значна група емігрантів зі Східної України.

У 1989 р. українська етнічна група налічувала 1 млн осіб. Більшість канадців українського походження мешкала в провінціях Онтаріо, Альберта, Манітоба, Британська Колумбія.

Провідну роль серед канадських українців відіграє уніатська церква, існують також українські та протестантські громади.

Найважливішими організаціями культурного розвитку українців у Канаді є різноманітні фундації. Найбільша з них — Українська фундація імені Тараса Шевченка, заснована в м. Вінніпезі в 1936 р.

Деякі українці обіймали важливі посади в уряді Канади, серед них — Роман Гнатишин родом із провінції Саскачеван, який став генерал- губернатором Канади. Іван Сопінко був призначений членом Верховного суду цієї країни.

У Канаді видається чимало українських газет і часописів. Серед них — «Український голос», «Новий шлях», «Життя і слово», «Батьківщина» та ін.

Сучасна Канада — одна з провідних індустріальних країн світу, яка посідає сьоме місце за обсягами промислової продукції, уходить до складу «великої вісімки». Канада — найбільший у західному світі виробник кольорових металів: нікелю, свинцю, цинку, урану, алюмінію, кам'яних солей, паперу тощо. Вона має передову суднобудівельну, автомобільну, авіаційну, аерокосмічну галузі промисловості, розвинуті сучасні наукоємні виробництва.

Достатньо інтенсивно розвиваються національні традиції та культура української діаспори. Так, у провінції Саскачеван успішно діють українські танцювальні та хорові колективи. Помітне місце в театральному житті посідає Авангардний український театр. Найбільший музей української діаспори «Українське село» в м. Едмонтоні має статус державної установи.

У Канаді активно працюють Наукове товариство імені Т. Шевченка та Українська вільна академія наук. Відкриті українські школи, де викладання здійснюється українською та англійською мовами, а також недільні школи, де християнська історія вивчається українською мовою.

Взаємний обмін делегаціями відбувається між містами-побратимами Вінніпегом і Львовом, Ванкувером і Одесою.

Українська діаспора продовжує відігравати важливу роль у суспільнополітичному та культурному житті Канади.