Тема 9. Друга світова війна ( 1939 – 1945 роки ).

Світ після ДСВ: загальні тенденції.

План:

1.Зміни у світі внаслідок Другої світової війни

2.Створення ООН

3.Мирні договори з колишніми союзниками Німеччини

4.Формування постіндустріального суспільства

5.Ліквідація колоніалізму, утворення та розвиток незалежних держав

6.Нове співвідношення сил у світі після краху комуністичних режимів у Східній Європі і розпаду СРСР наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. людство зазнало кардинальних, доленосних змін.

Питання для самоконтролю

1.Основні тенденції світового розвитку після ДСВ.

2. Мета створення ООН, принципи її діяльності.

3. Характерні риси постіндустріального суспільства.

4. Проблеми та шляхи розвитку молодих та незалежних держав.

Література:

Бердичевський Я.М., Ладиченко Т.В. Всесвітня Історія c.75-84. [6] c.50-51

1.Зміни у світі внаслідок Другої світової війни.

Під час Другої світової війни СРСР, Велика Британія, Франція, США та інші держави активно співробітничали в рамках антигітлерівської коаліції, незважаючи на політичні та ідеологічні розбіжності. В 1945-1948 рр. коаліція фактично розпалася, а вчорашні союзники розпочали непримиренну боротьбу за вплив у повоєнному світі. Між СРСР та західними країнами розпочалася "холодна війна". Розвиток міжнародних стосунків у роки "холодної війни" визначався головним чином гострим суперництвом наддержав — США та СРСР. їхнє суперництво мало військово-політичний характер, але при цьому як одна, так й інша сторона намагалися уникнути розгорнутого військового конфлікту, не будучи впевненими у позитивному результаті. Війна виявила всі недоліки диктаторського безконтрольного режиму влади Сталіна. Народ-переможець опинився за "залізною завісою". Непевні надії на демократизацію та підвищення добробуту швидко розвіялися. Партійно-політичне керівництво СРСР намагалося законсервувати тоталітарний режим у країні та продовжувало втілювати ідеї "світової соціалістичної революції".

Визволяючи країни Східної, Центральної та Південно- Східної Європи від нацистської окупації, Радянський Союз запроваджував тут "радянську модель" суспільного устрою, перешкоджав проведенню вільних та демократичних виборів, втручався у внутрішні справи суверенних держав. Внаслідок цих дій у Чехословаччині, Польщі, Румунії, Угорщині, Болгарії, Югославії, Албанії, в радянській окупаційній зоні Німеччини було запроваджено тоталітарні комуністичні режими.

СРСР, беручи участь у війні з Японією, намагався збільшити свій вплив на Далекому Сході. Активне політичне і військово-технічне втручання СРСР у громадянську війну в Китаї (1945-1949 рр.) призвело до того, що китайські комуністи здобули перемогу над Гоміньданом та запровадили прорадянський маоїстський режим у найбільшій азіатській країні. З 1945 р. радянські війська перебували у' Північній Кореї, де сприяли зміцненню влади Кім Ір Сена — лідера корейських комуністів. Реалізуючи свої ідеологічні настанови, радянське керівництво сприяло розколу Кореї на дві держави та нагнітанню напруженості у відносинах між ними. СРСР також підтримував Північний В'єтнам, де національно-визвольний рух очолили комуністи на чолі з Хо Ші Міном. Коли до влади на Кубі (1960 р.) прийшли комуністи, було створено "світову соціалістичну систему".

Сполучені Штати Америки, лишаючись форпостом західного світу та побоюючись зростання комуністичної загрози, в свою чергу намагалися об'єднати країни Заходу під своєю егідою, захищаючи цінності демократії та волі у боротьбі проти тоталітаризму, та запровадити свій вплив у світі. Поразка Німеччини та її союзників розвінчала ідеї та практику тоталітаризму. В Європі перемогли ідеї демократії, свободи та прав особи. Однак європейські країни, в тому числі й країни-переможниці — Велика Британія та Франція, зазнали великих матеріальних збитків під час війни. Були зруйновані міста і села колишніх тоталітарних держав — Німеччини та Італії, їхня економіка перебувала у критичному стані. США прийняли рішення щодо відновлення економічного потенціалу західноєвропейських держав, посилення своєї присутності та впливу в регіоні, створення умов, які б виключили відродження фашизму й реваншизму в Європі. З цією метою розпочалася реалізація "плану Маршалла", який здійснювався з 1948 до 1952 рр. та передбачав економічну допомогу 16 державам Європи загальною сумою 17 млрд доларів. Головною умовою подання допомоги була відмова від націоналізації промисловості, за-охочення приватного підприємництва. 60% коштів, згідно з "планом Маршалла", дістали Велика Британія, Франція, Італія, Західна Німеччина. США Стали головним ініціатором створення у квітні 1949 р. військово-політичного блоку НАТО, до якого спочатку увійшли США, Канада, Велика Британія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Норвегія, Данія, Ісландія, Португалія — всього 12 держав. Розуміючи важливість подальшої інтеграції, 6 європейських держав — ФРН, Італія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург — заснували 1957 р. Європейську Економічну Спільноту (ЄЕС) — "Спільний ринок".

У свою чергу, під керівництвом СРСР у січні 1949 р. було створено Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), а в травні 1955 р. — Варшавський Договір: військово-політичний союз 9 країн — СРСР, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Албанії та Югославії (дві останні надалі вийшли з союзу).

Відносини між США та СРСР і тими державами, що стояли за ними, у 50-70 pp. характеризувалися згортанням економічних, політичних, культурних зв'язків, беспреце-дентною гонкою озброєнь, в тому числі виникненням регіональних конфліктів, найбільш небезпечними з яких були війни в Кореї (1950-1953 pp.), на Близькому Сході (1956, 1967, 1973 pp.), Карибська криза (1962 р.) та інші.

2.Створення ООН.

Зміни у розподілі сил після Другої світової війни вимагали створення міжнародної організації з метою підтримання та зміцнення миру й безпеки.

Головні проблеми щодо створення всесвітньої організації безпеки було узгоджено на конференції представників СРСР, США й Великої Британії в Думбартон-Оксі 1944 р. На конференції було підготовлено проект статуту організації. Питання про порядок голосування у Раді Безпеки та про склад членів організації керівники держав узгодили під час зустрічі в Криму 1945 р. Вирішено, що засновницьку конференцію буде скликано у Сан-Франциско. 25 квітня 1945 р. до "Опера-Хауз" з'їхалися делегати й радники. Відкрити конференцію мав державний секретар США Стеттініус. Радянську делегацію очолив В. Молотов, британську — А. Іден. На відкриття конференції приїхало 46 делегацій: з Європи, Азії, Африки. 26 червня 1945 р. учасники Конференції Об'єднаних Націй підписали Статут ООН; серед тих, що підписали його, була також Українська PCP.

Метою нової організації стали підтримання миру й безпеки, розвиток дружніх відносин між країнами, здійснення міжнародного співробітництва у вирішенні проблем економічного, соціального та гуманітарного характеру. ООН було засновано на засадах рівності всіх членів, мирного розв'язання спірних питань. При цьому ООН не мала права втручатися у внутрішні справи держав, крім випадків, коли таке втручання було необхідним для підтримання миру.

Статут ООН підписали 50 держав. Вищим органом ООН було визначено Генеральну Асамблею, яка мала збиратися на свої сесії раз на рік, та Раду Безпеки, яка тоді складалася з 11 членів — 5 постійних (СРСР, США, Велика Британія, Франція, Китай), які не підлягали переобранню,і з непостійних, що обиралися Генеральною Асамблеєю на 2 роки. Рада Безпеки є постійно діючим органом, на який покладено обов'язки з підтримання миру. Головний принцип діяльності Ради — одностайність всіх постійних членів Ради Безпеки. Якщо хоча б один з них голосує проти запропонованого рішення — воно не приймається.

Генеральна Асамблея обирає економічну й соціальну Ради, Раду з опіки, Міжнародний суд, Секретаріат на чолі з Генеральним Секретарем ООН. 13 грудня 1996 р. на засіданні Ради Безпеки ООН ухвалила резолюцію, в якій рекомендувала Генеральній Асамблеї призначити Кофі Атта Аннана (Республіка Гана) Генеральним Секретарем ООН строком на 5 років. Він став сьомим Генеральним Секретарем ООН за 51-річну історію організації.

З часом при ООН створено різні спеціалізовані організації: ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки, культури), ВООЗ (Всесвітня організація охорони здоров'я), МОП (Міжнародня організація праці), ЮНІСЕФ (Дитячий фонд ООН).

1947 р. Генеральна Асамблея ухвалила резолюцію, в якій засудила пропаганду війни. У грудні 1948 р. було ухвалено Загальну декларацію прав людини. Вона проголошувала право людини на життя, на житло, працю, на рівність усіх народів перед законом. На засадах Декларації розроблювались різні міжнародні договори про права людини.

З тих пір пройшли десятиліття. Держави у межах ООН виявились неспроможними виконати всі зобов'язання, які вони взяли на себе за статутом. Водночас ООН відіграла позитивну роль у повоєнному устрої. За підрахунками американських дослідників, половина майже ніж з трьохсот повоєнних конфліктів розглядалася в ООН. ООН посідає гідне місце у сучасному міжнародному житті. Вона є найзначнішою та найвпливовішою міжнародною організацією.

3.Мирні договори з колишніми союзниками Німеччини.

Після переможного закінчення Другої світової війни перед країнами антигітлерівської коаліції постало завдання закріплення перемоги над фашизмом та забезпечення міцного миру. За рішенням Потсдамської конференції 1945 р. було засновано міжнародний орган — Раду Міністрів Закордонних справ (РМЗС) у складі міністрів закордонних шрав СРСР, США, Великої Британії, Франції та Китаю. Метою РМЗС було проведення підготовчої роботи з мирного врегулювання після закінчення Другої світової війни.

Перша сесія РМЗС проходила в Лондоні 11 вересня — 2 жовтня 1945 р. На Раду було покладено укладання мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.

З 16 по 26 грудня 1945 р. відбувалася Нарада міністрів закордонних справ СРСР, США та Великої Британії у Москві. Під час наради було опубліковано спеціальне повідомлення про домовленість з питання процедури вироблення мирних договорів, що підтверджувало порядок, встановлений Потсдамською конференцією.

Остаточне вироблення та узгодження текстів мирних договорів було здійснено на Паризькій мирній конференції 19 липня — 15 жовтня 1946 року. В роботі конференції брали участь делегації 21 країни, збройні сили яких активно билися у Другій світовій війні. Було запрошено представників 7 держав без права голосу — Австрії, Албанії, Єгипту, Ірану, Іраку, Куби та Мексики.

Під час роботи конференції виявилося два підходи до мирного врегулювання у Європі. СРСР виступав за те, щоб забезпечити повну незалежність переможеним країнам, і водночас намагався посилити свій вплив на них. США та Велика Британія відстоювали позиції, спрямовані на те, щоб не допустити поширення у цих країнах "радянської моделі" соціалізму.

10 лютого 1947 р. мирні договори з Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною та Румунією було підписано. У договорах зазначалося, що стан війни припиняється і кожна з цих країн дістане підтримку при прийомі до ООН. Також містилися зобов'язання забезпечити усім громадянам основні демократичні свободи, не допустити відродження фашистських організацій. Мирні договори зафіксували територіальні зміни. Трієст було перетворено на вільну територію. За італо-югославською угодою (1954 р.) це місто і область перейшли до Італії. До Югославії відійшла східна частина Юлійської Країни. Греція одержала Додеканезькі острови. Італія втратила всі свої колонії та зобов'язалася зберігати суверенітет і незалежність Албанії та Ефіопії.

Фінляндія передавала СРСР область Петсамо і вій- ськово-морську базу Поркала-Удд. Болгарія відновлювалася в кордонах на вересень 1940 р. Північна Трансільванія зі складу Угорщини переходила до Румунії. Закарпатську Україну включено до складу СРСР. Кордон між Румунією та СРСР проходив по лінії, зафіксованій румунсько-радянською угодою від 28 червня 1940 р. Низка статей передбачала обмеження збройних сил держав, що підписали ці договори. Наприклад, для Італії чисельність армії встановлювалася у 250 тис. солдатів та офіцерів; заборонялося мати підводні човни, авіаносці та торпедні катери; 163 військові кораблі усіх класів передавалося у розпорядження чотирьох держав-переможниць. Переможені держави зобов'язувалися частково відшкодувати збитки пере-можницям. Репараційні зобов'язання Італії щодо СРСР було визначено у сумі 100 млн, Фінляндії на користь СРСР — у сумі 300 млн доларів.

Підписання договорів з союзниками Німеччини було найважливішою міжнародно-правовою акцією в закріпленні підсумків Другої світової війни і створювало певні гарантії для виключення можливості їх перегляду.

4.Формування постіндустріального суспільства.

З кінця XIX — початку XX ст. передові держави світу перебували на індустріальній стадії розвитку. Новою стадією суспільного розвитку, що наступає за індустріальним суспільством, стало постійдустріальне суспільство.

У 60—70-ті рр. XX ст. висунуто теорію нового суспільства американським соціологом Д. Беллом, директором Гудзонівського інституту Г. Каном, економістом і соціологом Р Тіболдом. Згідно з цією теорією, у постіндустріальному суспільстві головними сферами діяльності є інформатика і сфера обслуговування. Впровадження наукових даних у виробництво, поява нових машин, електроніка і кібернетика, хімізація та автоматизація виробництва, програмування сприяють перетворенню індустріального суспільства на постіндустріальне. Провідної ролі у ньому набувають сфера послуг, наука, освіта. Для цього суспільства необхідні особистості, які володіють спеціальними навичками та інтелектуальними талантами. Знання стає знаряддям влади. У суспільстві правлять вчені і спеціалісти. У 80-ті роки концепцію постіндустріального суспільства було розвинуто в теорії "інформаційного суспільства" (Л. Масуда, Дж. Нейстіт), в якій реально зростає значення виробництва, розподілу та використання інформації. Теорії постіндустріального та інформаційного суспільств є наслідком науково-технічного прогресу людства. Високої стадії розвитку постіндустріального суспільства досягли США, Японія, країни Західної Європи, деякі держави Південно-Східної Азії та інші.

Характерною рисою постіндустріального розвитку сві- гу стали інтеграційні процеси. Враховуючи економічну та фінансову могутність США та Японії, що зростала, а також дбаючи про власні інтереси, країни Західної Європи створили наймоіугніше об'єднання — Європейський Союз, що об'єднав 15 європейських країн.

Проте країни постіндустріального суспільства не змогли уникнути численних соціально-економічних і політичних проблем. Однією з найболючіших залишається безробіття внаслідок раціоналізації виробництва та використання нової техніки. Періодичні спади виробництва викликають до життя інфляцію й зростання цін. Збільшення частки "середнього класу" не супроводжується посиленням його ролі у політичному житті багатьох країн. Проте ці складності та протиріччя не мають антагоністичного характеру і, як правило, добре регулюються раціональною державною політикою.

5.Ліквідація колоніалізму, утворення та розвиток незалежних держав

Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів Азії та Африки. У XX ст. колоніалізм в основному вже вичерпав себе. По-перше, економічно Європейським державам, насамперед Великій Британії, стало зрозуміло, що набагато вигідніше вивозити капітали до країн Азії та Африки для будівництва промислових і сільськогосподарських підприємств, оскільки тут велика кількість дешевої робочої сили, джерел сировини та енергоносії, а також не існує необхідності витрачати великі кошти на охорону навколишнього середовища, як у країнах Європи

У колоніальних країнах було закладено основи гірничодобувної промисловості, запрацювала система постачання сировини в Європу в обмін на промислові товари та сформувалася місцева буржуазія, що могла контролювати цю діяльність за участю й під керівництвом європейського капіталу. Друга причина була політичною. Зміни в політичному устрої країн Західної Європи, рух до демократії виявилися несумісними з існуванням колоній, які були фактично відірвані від суспільства. Отже, європейським країнам стало невигідно утримувати колонії. Водночас у самих країнах Азії та Африки виникли умови для посилення національно-визвольного руху. Серед чинників, що сприяли цьому процесові, слід виокремити прагнення національної буржуазії посісти панівне становище у своїх країнах, зростання ролі інтелігенції та робітничого класу, створення нових політичних партій та організацій.

Процес деколонізації, тобто ліквідації колоніального володарювання й надання політичної незалежності народам, розтягнувся на кілька десятиріч. Його можна переділити на три етапи.

1-й етап (1945—1955 рр.) розпочався революціями у "В'єтнамі та Індонезії. їхні колишні метрополії — Франція та Голландія, відновивши власну державність після німецької окупації, спробували повернути панування над цими країнами, але в багатолітній кровопролитній війні зазнали поразки. Лаос, що в жовтні 1945 р оголосив незалежність, був знов окупований Францією і виборов свободу лише в 1954 р. разом із Камбоджею.

Інакше повелися англійці зі своїми колоніями в Азії, що вимагали незалежності. Лейбористський уряд підтримав національні сили залежних країн, передавши в їхні руки всю повноту влади. У 1947 р. було створено незалежні уряди в Індії та Пакистані, 1946 р. — в Бірмі, Ізраїлі, Шрі-Ланці (Цейлон). Так протягом першого етапу деколонізації з'явилося 15 суверенних держав із населенням 1,2 млрд душ.

2-й етап (середина 50 — кінець 60-х рр.) був більш організованим і планомірним у питаннях про надання незалежності колоніям. Велика Британія вчасно подбала про додаткову підготовку управлінських, військових кадрів, лікарів, аби не допустити хаосу в нових державах і зберегти в них свій вплив. Для цього колонізатори нерідко йшли на контакт із національно-визвольними рухами. У той період незалежність дістали 7 країн Азії, 37 — Північної та Екваторіальної Африки.