Тема 8. Назрівання другої світової війни.

Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу.

Виникнення двох вогнищ війни. Консолідація сил агресорів.

План:

1.Велика зовнішня політика США.

2. Загострення англо-німецьких та англо-японських суперечностей.

3. Зовнішня політика Франції. Франко-німецькі відносини.

4.Відмова Німеччина від дотримання статей Версальського договору.

5. Експансіоністські претензії Італії.

6. Зовнішньополітична доктрина СРСР. Радянсько- французький та радянсько-чехословацький пакти 1935 р.

7. Зовнішня політика Польщі.

Питання для самоконтролю

1. Особливості зовнішньої політики США ?

2. Особливості зовнішньої політики Великої Британії?

3. Особливості зовнішньої політики Франції?

4. Особливості зовнішньої політики Італії?

5. Особливості зовнішньої політики Радянського Союзу?

6. Особливості зовнішньої політики Японії?

7. Особливості зовнішньої політики Німеччини?

8. Особливості зовнішньої політики Польщі?

9. Поясніть дати : 1935 р.; 1920 р.; 1933 р.;

Література:

Бердичевський Я.М., Ладиченко Т.В. Всесвітня Історія c.360-372.

Вектори зовнішньої політики США

Після Першої світової війни США, користуючись зі своєї економічної могутності, прагнули зайняти провідне місце у міжнародному товаристві й влаштувати свої справи за допомогою Ліги Націй. Вони домагалися визнання принципів "відкритих дверей" і "рівних можливостей" для американської дипломатії та американських товарів у будь- якому куточку світу. Це був курс демократичної партії, зокрема президента Вільсона, що мав привести до послаблення позицій європейських держав і посилення американських позицій в країнах Азії, Африки та Латинської Америки. Саме тому Велика Британія і Франція повернули хід Паризької мирної конференції таким чином, що американська делегація практично не досягла своїх цілей.

Президент Вільсон зазнав зовнішньополітичної поразки, й це призвело до посилення в американському суспільстві прагнення відокремитись від європейських справ. Після перемоги республіканців на виборах 1920 р. ізоляціоністський курс став офіційним курсом США на довгі роки. Він означав відмову від військово-політичних союзів з європейськими країнами і активну зовнішньоекономічну експансію до країн Латинської Америки та Далекого Сходу.

Проте ізоляціоністська зовнішня політика була лише самообманом американських політичних діячів, оскільки країна, яка налічує 106 етнічних груп з усіх континентів світу, не може залишатися байдужою до великих і малих подій, де б вони не відбувалися. Тому ізоляціоністський курс на практиці багато разів порушувався вже в перші роки його проведення, особливо стосовно Німеччини (плани Дауеса та Юнга) та Японії (загострення американо- японських суперечностей у Китаї та в басейні Тихого океану). Однак представники різних соціальних верств, від великої буржуазії до профспілкових активістів, виходячи зі своїх власних інтересів, підтримували ізоляціоністський курс.

В 30-ті роки президент Рузвельт у підходах до мети і завдань зовнішньої політики США був прихильником Будро Вільсона і вважав, що Америка повинна відігравати активну роль у світовій політиці. Однак він розумів, що у США зміцнилося прагнення дистанціюватися від перипе- тій неспокійного світу, провадити ізоляціоністську політи-ку, не втручатися в європейські конфлікти та суперечності. Таку позицію займало багато його прибічників.

Опікуючись на початку своєї діяльності внутрішніми справами, адміністрація президента усвідомила марність спроб ігнорувати СРСР. Не бувши прихильником більшовизму на практиці та марксизму в теорії, уряд Рузвельта 17 листопада 1933 року встановив дипломатичні стосунки з СРСР на рівні послів.

Своєрідним закріпленням ізоляціоністського курсу став закон 1935 р. про нейтралітет. За цим законом, у разі виникнення збройного конфлікту президент повинен був накласти ембарго на експорт зброї країнам, що воювали, та заборонити американцям плавати на суднах цих країн. Закон не розрізняв агресора та жертву і був за своїми наслідками рівнозначний політиці "умиротворення", яку провадили Велика Британія та Франція в Європі.

Корпорації США постачали стратегічні матеріали до Японії, вважаючи, що Японія, загрузнувши у Китаї, не буде зазіхати на тихоокеанські володіння США. З іншого боку, американські політики були переконані, що японська агресія в Китаї неодмінно призведе до нападу на СРСР. Взагалі, як вважають деякі історики, у підходах до міжнародних справ Рузвельтові була притаманна деяка легковажність. Він, приміром, призначив послом до Лондона Джозефа Кеннеді, відомого своїми антибританськи- ми поглядами, а до Москви послом поїхав Джозеф Девіс, який був замішаний в корупції і, головне, не був професіоналом у дипломатії, що дуже швидко позначилося на роботі американського посольства у Москві.

Проте в міру поширення агресії Японії в Китаї, зростання агресивності Німеччини та Італії Рузвельт закликає до створення системи "карантину" навколо агресорів, але не виявляє особливої наполегливості в організації такої системи.

Закон про нейтралітет було скасовано лише після початку Другої світової війни, коли США мали здійснювати військові постачання Великої Британії та Франції.

Загострення англо-німецьких та англо-японських суперечностей

1937 р. прем'єр-міністром Великої Британії став Невілл Чемберлен. Він мав посередні здібності і обійняв цей пост завдяки аристократичному походженню і родинним зв'язкам. Консерватори провадили внутрішню політику, спрямовану на збереження існуючих порядків. У зовнішній — здійснювали "політику потурання агресорові", що зрештою сприяло розв'язанню Другої світової війни й поставило Велику Британію перед суворими випробуваннями. Політика потурання агресорові провадилася Великою Британією тому, що у роки, які передували Другій світовій війні, вона не оцінила належним чином ту небезпеку, яку являла світові й англійському народові зокрема зовнішня політика нацистської Німеччини. Хоча були політичні діячі, зокрема У. Черчілль, які передбачали, що з приходом Гітлера до влади виникне реальна загроза загальноєвропейської війни. Втім, у середині 30-х років їх було ще небагато.

Велика Британія завжди намагалася грати на протиріччях континентальних держав Європи, особливо Франції та Німеччини. Активна зовнішня політика, яку провадив Париж у 20-30-х рр., не зовсім подобалася Лондону. Коли Гітлер вивів німецьку економіку з кризи і почав розбудовувати армію і флот, це не злякало Велику Британію. Англійські дипломати сподіватися спрямувати агресію Німеччини проти Радянського Союзу, вважаючи, що більшовицький режим — найлютіший ворог нацистів. І тільки коли Німеччина почала відкрито вимагати повернення колоній, виявила активність на Близькому Сході, у Африці, навіть у Індії, уряд Чемберлена мусив ужити деяких заходів для зміцнення оборони країни. З метою зміцнення своїх позицій у Європі та для того, щоб не виявитися самотнюю перед об'єднаним фронтом агресорів, Велика Британія пішла на укладення військових союзів з рядом європейських країн, надавши військові гарантії Польщі, Румунії, Греції та Туреччині. Так, під час зустрічі майбутнього прем'єр-міністра Великої Британії У. Черчілля з тодішнім послом Німеччини у Лондоні Ріббентропом останній звернувся з проханням, щоб Велика Британія надала Німеччині свободу дій на Сході Європи. Німеччині потрібен життєвий простір для її дедалі зростаючого населення, сказав він, тому вона змушена буде проковтнути Польщу і Данцизький коридор. Що стосується Білорусії та України, то ці території абсолютно необхідні для існування німецького рейху. Тому єдине, чого хоче Німеччина, —щоб Велика Британія не втручалася. Черчілль заявив, що його держава ніколи не погодиться надати свободу дій Німеччині у Центральній та Східній Європі. Після цього Ріббентроп роздратовано констатував, що війна стає невідворотною. "Ніщо не зупинить нас", — впевнено заявив він. Черчілль підкреслив у відповідь, що Німеччині не варто недооцінювати Велику Британію, яка у випадку великої війни об'єднає проти Німеччини увесь світ, як це вже було під час Першої світової війни.

Проте воювати за чиїсь інтереси Велика Британія не збиралася та й не мала змоги, оскільки власна с}«опутна армія була в той час значно слабішою, ніж армії інших європейських країн.

Правлячі кола Великої Британії починали розуміти небезпеку, яку становила для них експансія Японії в Азії та на Далекому Сході. Англо-японські суперечності посилились у 30-ті роки, коли Японія вела великомасштабну війну в Китаї, намагаючись нав'язати цій країні кабальні угоди. Це серйозно загрожувало англійським інтересам, особливо морській могутності Великої Британії.

Зважаючи на те, що громадськість іфаїни виступала проти участі у великій війні, уряд острівного королівства намагався якомога довше зволікати із вступом до прямого конфлікту з тоталітарними країнами. Однак в Лондоні прорахувались у головному: до планів світового панування нацистської Німеччини входило повне знищення Великої Британії як одного з найбільш серйозних конкурентів. Питання було тільки в термінах початку війни.

Зовнішня політика Франції. Франко-німецькі відносини

Французькі правлячі кола прагнули відновити свою гегемонію в Європі. Франція робила все можливе, щоб послабити Німеччину як в економічному, так і у військовому відношеннях. Коли Німеччина зменшила репараційні виплати, Франція разом із Бельгією ввели війська до Рурської області, але ця авантюра викликала осуд світової громадськості, й французи змушені були відступити. 1925 р. на Локарнській конференції було прийнято Рейнський гарантійний пакт, який мав забезпечити недоторканість кордонів між Францією та Німеччиною, Німеччиною та Бельгією. Німеччина, Франція та Бельгія брали зобов'язання не вирішувати конфлікти за допомогою війни. Велика Британія та Італія виступили гарантами цього договору.

Можливе відродження німецької військової могутності, німецька загроза страшенно турбували французьких політиків і вони намагалися створити військові блоки у межах країн Європи довкола Німеччини, щоб завадити останній використати їх у своїх інтересах. Так, вже 1920 р. (за сприяння Франції) формується таке об'єднання, як Мала Антанта у складі Чехословаччини, Румунії та Югославії. Цей військово-політичний блок був спрямований на закріплення створеного після Першої світової війни співвідношення сил у Дунайському басейні та на Ватіканському півострові. 1934 р. дві учасниці цього блоку — Румунія та Югославія — увійшли до нового об'єднання Балканська Антанта, створеного також за допомогою Франції. Обидва об'єднання мали антирадянське спряму-вання. Франція до того ж мала гарні стосунки з Польщею.

1930 р. міністр закордонних справ Франції Бріан висунув ідею створення блоку Континентальних європейських держав ("панЄвропа"), що, ясна річ, викликало опір з боку Німеччини, Великої Британії, США, Італії.

Франція наполегливо шукала політичної противаги західним країнам. 1932 р. було підписано пакт про ненапад з СРСР. 1935 р., у період перебування при владі Народного фронту, французький уряд уклав франко-радянський договір про взаємодопомогу. Цей договір не містив військових статей, але відкривав шлях до спільних дій проти агресора. Аналогічний договір було укладено з Чехословаччиною. Проте, коли Японія та Італія розв'язали агресію проти Китаю та Ефіопії, Франція не побачила в цьому небезпеки виникнення світової війни. Колективний опір агресорам не виключав застосування сили проти них. Однак і уряд країни, і громадська думка категорично висловлювалися проти надання воєнної допомоги жертвам агресії. Коли Німеччина та Італія відкрито підтримали фашистський заколот в Іспанії, Франція, як і Англія, зайняли позицію "невтручання".

Тим часом у Німеччині методично відходили від статей Версальського договору, брутально нехтували міжнародними договорами. Нацистська держава не могла змиритися із втратою Ельзасу, Лотарингії, Саарської області. Франко- німецькі стосунки загострювались, хоча у Франції ще не розуміли реальності загрози. Франція вважала можливим "умиротворити" потенційного агресора, тобто взяти під свій контроль розвиток міжнародної кризи і не втрачати контактів з усіма учасниками міжнародних конфліктів, спробувати вирішити всі проблеми на основі взаємних поступок.

Таким чином, зовнішньополітичний курс Франції у міжвоєнний період зазнав певної еволюції від активного намагання послабити Німеччину всіма засобами на початку 20-х років до потурання агресивним намірам останньої напередодні Другої світової війни. Причин такої еволюції було декілька, в тому числі й небажання французького народу ще раз пережити жахи війни, тим більше — воювати за чужі інтереси, а також те, що військові укріплення лінії Мажіно ще не були готові.

Фінал цієї політики виявився трагічним. Франція сама стала жертвою гітлерівської Німеччини.

Відмова Німеччини від дотримання статей Версальського договору

Прихід до влади в Німеччині націонал-соціалістської партії на чолі з Гітлером серйозно ускладнив міжнародну обстановку. Своєю найближчою задачею після приходу до влади гітлерівці вважали ліквідацію військових обмежень, встановлених Версальським договором, з тим, щоб розпочати безперешкодну підготовку до великої війни за панування у Європі та світі. Другим кроком мало стати об'єднання всіх німців в єдиній державі, а це передбачало приєднання Австрії, населених німцями районів Франції, Бельгії, Чехословаччини, Польщі та Литви. Третім кроком мало стати завоювання "життєвого простору" на Сході. Лише володіючи аграрними й сировинними ресурсами Східної Європи, Німеччина мала змогу, на думку Гітлера, вистояти у черговій сутичці за панування над світом.

Кожний з планів, накреслених Гітлером, означав не просто перегляд Версальської системи, у чому німецька дипломатія відзначилася вже давно, а перегляд самої системи міжнародних відносин, закріплених мирними договорами. Це був шлях до війни.

Наприкінці 1933 р. на порушення Версальського договору у Німеччині розпочалося формування двадцяти однієї дивізії, які мали складати кістяк 300-тис. сухопутної армії. Одночасно розгорнулося будівництво військово-морських сил. 9 березня 1935 р. Берлін оголосив про наявність у Німеччині військової авіації. 16 березня 1935 р. було ухвалено "закон про будівництво вермахту", згідно з яким кількість дивізій мала зрости до 36, а загальна чисельність сухопутної армії досягнути 500 тис. чол. У березні 1935 р.в односторонньому порядку Німеччина оголосила про впровадження загального військового обов'язку, прямо забороненого Версальським договором.

Мовчки "проковтнути" це Велика Британія і Франція не могли. Французи того ж дня збільшили термін військової служби з одного року до двох. Велика Британія відрядила до Гітлера міністра закордонних справ Саймона і впливового дипломата їдена для з'ясування його позиції. Гітлер відверто заявив, що хоче мати флот, який становитиме 35% британського (на що Велика Британія дуже скоро погодилася), і 550-тис. армію "для вирішення життєвих потреб Німеччини". Англійська делегація фактично погодилася з порушенням Версальського та інших договорів.

11 квітня того ж року в м. Стрезе (Італія) відкрилася конференція прем'єр-міністрів та міністрів закордонних справ Великої Британії, Франції та Італії. Обговорювалися питання порушення Німеччиною договорів та її озброєння. Конференція обмежилася поміркованою резолюцією з "висловом жалю" щодо дій Німеччини. Це підштовхнуло Гітлера до більш рішучих дій.

7 березня 1936 р., порушивши Рейнський гарантійний пакт, Німеччина ввела війська до демілітаризованої зони вздовж кордону з Францією. Хоча пакт встановлював зо-бов'язання Великої Британії та Франції у випадку прямої агресії чи порушення статусу Рейнської демілітаризованої зони будь-ким з учасників угоди подати негайну допомогу країні, проти якої ці акції буде спрямовано, уряди цих держав ніяк не прореагували на дії Німеччини.

Ввечері 7 березня 1936 р. Гітлер сказав своєму військовому міністрові генералу Бломбергу: "Я знав, що французи не будуть чинити опір, а англійці й пальцем не поворухнуть. Нам навіть не довелося видавати солдатам боєприпаси". Дійсно, операція "Шулунг" — раптове введення до Рейнської зони німецьких військ — відбулася без жодного пострілу. Солдатів повантажили у вагони, сказавши, що вони їдуть на маневри, й не видали жодного патрона. Командири на шляху слідування відкрили вручені їм паке-ти й лише тоді дізналися кінцеву мету маршруту. Ешелони зупинили на правому березі Рейну. Лише три батальйони переправили через міст на лівий берег з наказом одразу ж відступити, якщо біля кордону з'явиться хоча б одна французька рота. Фюрер навіть заявив: ви відступите, а я покінчу з собою. Цього не сталося. Почекавши, німці ввели в зону біля ЗО тис. війська.

Майбутній президент Франції Ш. де Голль писав тоді: "Версальський договір забороняв німецьким військам вступати на території, розташовані по лівому березі Рейну, які до того ж за Локарнською угодою були демілітаризовані. Відповідно до договору ми мали право знову зайняти ці території, як тільки Німеччина відмовиться від свого під-пису під угодою... Оскільки наші союзники — поляки, чехи, бельгійці — готові були нас підтримати, а англійці зобов'язалися зробити це ще раніше, Гітлеру неодмінно довелося б відступити. Дійсно, він тільки но розпочав здійснення програми озброєння і ще не мав змоги вести війну у великому масштабі. Для Гітлера така поразка, завдана Францією в даний період на даній території, могла спричинити рокові наслідки в його власній грі. Він йшов на великий ризик і міг програти все разом.

Він виграв у цій грі все... Замість того, щоб змусити Німеччину вивести свої війська з Рейнської області, їй дали можливість без жодного пострілу окупувати цю область і зайняти позиції безпосередньо біля кордонів Франції та Бельгії".

Головною причиною такої пасивної позиції Франції де Голль вважав відсутність у неї танкової армії, яка б могла вести наступальні дії. Французька військова система була зорієнтована лише на оборону й погано підходила для наступальних дій. Гітлер же, навпаки, створював саме наступальну систему, не шкодуючи на це коштів. Військові витрати Німеччини збільшилися з 620 млн рейхсмарок у 1933 р. до 15,5 млрд у 1938 р.

Експансіоністські претензії Італії

Агресивна й загарбницька зовнішня політика була однією з характерних рис фашистського режиму Італії. Одразу після приходу до влади Муссоліні підтримав поета-бунтів- ника Г. Д'аннунціо, котрий ще у вересні 1919 р. разом з групою добровольців захопив югославський порт Фіуме на Адріатичному узбережжі. Це було зроблено без погодження з урядом Італії, в той час, коли доля міста вирішувалася на міжнародній конференції. Незважаючи на те, що загарбання Фіуме було брутальним зневажанням суспільної думки, Велика Британія і Франція як гаранти Версальської системи відступили: у січні 1924 р. Фіуме було передано Італії.

Ще однією агресивною акцією Італії було захоплення італійськими військами грецького порту Корфу 31 серпня 1923 р. Цій акції передувало вбивство на грецькій території групи італійських офіцерів, що входили до складу делегації Антанти по з'ясуванню проблеми греко-албанського кордону. Муссоліні надіслав грецькому урядові ультиматум у властивому йому пихатому стилі з вимогою виплати великої суми компенсації, а окупація Корфу стала ілюстрацією зовнішньої політики фашистського режиму. Ліга Націй на вимогу Великої Британії провела процедуру міжнародного арбітражу, й італійці залишили острів Корфу наприкінці вересня того ж року. У другій половині 20-х років поглибились італійські претензії до Албанії. З 1926 р. Албанія фактично стала італійським протекторатом.

В 30-ті роки у плани фашистів входило встановлення контролю Італії над усім Середземномор'ям та експансія на Близькому Сході. Вони хотіли перетворити Середземне море на "внутрішнє озеро" Італії.

Наприкінці 1934 р. Муссоліні розпочав підготовку до загарбання Ефіопії, що мала військово-стратегічне значення для панування в Африці. Використовуючи протиріччя між Францією та Німеччиною, Муссоліні досяг зближення з Францією і підписав у січні 1935 р. угоду, що фактично означала згоду Франції на італійську агресію проти Ефіопії, Загарбання Ефіопії посилювало позиції Італії на шляхах сполучення Великої Британії та Франції із Середнім Сходом та районом Індійського океану.

Зовнішньополітична доктрина СРСР. Радянсько-французький та радянсько-чехословацький пакти 1935 р.

У 20-ті роки основним партнером СРСР на міжнародній арені була Німеччина. Співробітництво особливо посилилося після підписання 1922 р. Раппальського договору. Обидві держави об'єднувала ізоляція на міжнародній арені: для Німеччини як наслідок принизливого Версальського договору, для СРСР — як факт невизнання західними державами встановленого комуністичного режиму. До Німеччини експортувалися радянське зерно, продовольчі товари (при гострій нестачі в країні!), закуповувалися необхідна техніка, обладнання; радянські військові навчалися в німецьких академіях, німецькі спеціалісти допомагали відновлювати народне господарство, працювали на новобудовах першої п'ятирічки. Після встановлення нацистської диктатури в Німеччині співробітництво двох країн припинилося.

У грудні 1933 р. було оприлюднено основні принципи радянської зовнішньої політики. Вони передбачали: дотримання нейтралітету, невтручання до будь-яких воєнних конфліктів, політику вмиротворення стосовно Німеччини та Японії, конкретні заходи у створенні системи колективної безпеки в Європі під егідою Ліги Націй. 1933 р. СРСР був визнаний США, й між двома країнами встановлено дипломатичні відносини, а у вересні 1934 р. СРСР було прийнято до Ліги Націй. Ці важливі події створювали певні умови для інтеграції Радянського Союзу до міжнародної політики. СРСР підтримав наміри Франції щодо підписання багатостороннюю пакту про взаємний ненапад усіх країн Східної Європи, включаючи СРСР і Німеччину. Проте підписати Східний пакт не вдалося. Тоді на порядок денний було висунуто ідею підписання окремих договорів про ненапад, що мали на меті те ж саме — зміцнення безпеки у Європі. Радянський Союз уклав такі договори з Францією та Чехо-словаччиною. Договір з Францією було піцписано 2 травня, а з Чехословаччиною 16 травня 1935 р. Ці договори передбачали консультації та подання термінової допомоги кожній з країн, що домовляються, у разі нападу на одну з них третьої європейської держави. З ініціативи чехословацької сторони було зроблено застереження, що зобов'язання про взаємну допомогу діятимуть лише в тому випадку, якщо жертві нападу подасть допомогу Франція. Іншими словами, президент Чехословацької республіки Бенеш ставив виконання договору у залежність від поведінки Парижа. До того ж французький уряд відмовився підписати військову конвенцію, і таким чином радянсько-французький договір втратив конкретний зміст. Фактично кожна із сторін намагалася використати його у своїх інтересах.

Зовнішня політика Польщі

У польській зовнішній політиці після перевороту 1926 р. як головний напрямок зберігався курс на союз із Францією. Польща підтримувала тісні стосунки і з членом Малою Антанти — Румунією. З нею Польща була пов'язана договором про союз 1921 р. Протягом тривалого часу велися переговори з СРСР про укладення пакту про ненапад, ицо завершилися його підписанням у липні 1932 р.

Після смерті Пілсудського 1935 р. міністр закордонних справ Ю. Бек неухильно провадив курс на зближення із гітлерівською Німеччиною, а відносини з СРСР характе-ризувалися дедалі зростаючою напругою.

Під час чехословацької кризи 1938 р. Польща відмовилася пропустити радянські війська крізь свою територію для подання допомоги Чехословаччині. Гітлер після Мюн-хена зажадав від Польщі приєднання до Німеччини Гданська та проведення крізь польське Помор'є екстериторіальної автостради, що мала з'єднати Німеччину зі Східною Пруссією. Польща відхилила ці вимоги. Польсько-німецькі відносини ще більш погіршилися навесні 1939 р., коли Гітлер після ліквідації незалежної Чехословаччини посилив тиск на Польщу. Польща не капітулювала перед Гітлером, розраховуючи на допомогу Великої Британії та Франції, які в квітні 1939 р. заявили про свої гарантії незалежності Польщі.

Здійснивши поворот у зовнішній політиці вбік співробітництва із західними державами, польський уряд не пішов на зближення з СРСР. На цих позиціях Польща залишилася і під час англо-франко-радянських переговорів улітку 1939 р. Її зовнішньополітичний курс створив несприятливі умови для відбиття гітлерівської агресії.