Тема 7. Світ у період економічної кризи 1929 – 1933 роки та подолання її наслідків.

Країни Африки.

План:

1. Національно-визвольний рух в Північній Африці.

2. Здобуття незалежності Єгиптом.

3. Країни й території Тропічної і Південної Африки.

Питання для самоконтролю

1. Як здійснювали колоніальну політику європейські держави в Африці?

2. Чому республіка Ріф була ліквідована?

3. За яких умов Велика Британія надала незалежність Єгипту?

4. Розвиток Англійських колоніальних володінь?

5. Французькі володіння в Західній та Екваторіальній Африці?

6. Бельгійські, Португальські, Іспанські та Італійські володіння?

7. Різновиди систем колоніального управління?(прямого, побічного)

Література:

Бердичевський Я.М., Ладиченко Т.В. Всесвітня Історія c.302-309.

1. Національно-визвольний рух в Північній Африці.

У Північній Африці він набув форми відновлення незалежності держав, що раніше тут існували. У XX ст. ці вимоги, як правило, поєднувалися з програмами модернізації держав за європейським зразком. Яскравим прикладом стала національно-визвольна боротьба у Марокко, де населення піднялося на повстання. З'явилася Республіка Ріф, що проіснувала 6 років (1920-1926). Повсталим вдалося розгромити під Анвалем іспанську армію.

Після об'єднання зусиль Іспанії та Франції, коли було застосовано танки і залучено частину марокканців, колонізаторам вдалося відновити своє панування.

У Центральній і Південній Африці опір колонізаторам носив характер періодичних збройних виступів під керівництвом місцевих вождів. Враховуючи перевагу європейців в озброєнні та ворожнечу між різними племенами, вони становили небезпеку для колонізаторів.

Перша світова війна нічого не змінила в житті африканців. Значних бойових дій на їхній території не велося. Німецькі колонії порівняно легко захопили війська країн Антанти. Єдиний значний фронт виник для захисту Суецького каналу. В бойові дії на боці Антанти було втягнуто Єгипет. Своєрідною віддякою за це стало надання йому у 1922 р. незалежності. Проте англійські війська залишились у країні, в їхніх руках знаходився Суецький канал і таке становище було закріплено договором 1936 р.

Колишні німецькі колонії були оголошені підмандатними територіями. Формально це означало контроль над ними з боку Ліги націй. Оскільки головну роль у Лізі націй відігравали колоніальні держави (Англія та Франція), вони нічого не змінили у системі управління колоніями. Змінилась лише метрополія. Камерун і Того були передані в управління Франції, Намібія і Танзанія — Великобританії, Руанда — Бельгії.

Найбільш розвиненою країною Африки був Південно-Африканський Союз — англійський домініон, створений у 1910 р. після об'єднання бурських республік та англійських колоній на півдні Африки. Наявність значних природних ресурсів дала можливість провести тут індустріалізацію і тим самим зміцнити економічну самостійність.

Домінування бурів серед білого населення ПАС зумовило витіснення англійців з бізнесу і державного апарату. Це мало серйозні наслідки для корінного чорношкірого населення. Бури виступали проти надання африканцям будь-яких прав. Вони встановили в ПАС режим расової дискримінації та сегрегації.

Організованих форм набула боротьба небілого населення ПАС у 20-х роках. Ініціатором руху стала індійська община, яка, використовуючи тактику ненасильницьких дій, досягла значних успіхів.

Приклад індійців перейняли африканці, в 1923 р. утворивши Африканський національний конгрес. Поступово АНК переріс у масову організацію.

2. Здобуття незалежності Єгиптом.

Єгипет на час закінчення Першої світової війни був протекторатом Великобританії. Через два дні після закінчення війни, 13 листопада 1918 р., група депутатів єгипетського законодавчого зібрання на чолі з міністром освіти Саадом Заглул-пашею (1860—1927) звернулася до британського верховного комісара Реджінальта Уїнгейта з вимогою надати країні незалежність. Британці відмовилися обговорювати висловлені вимоги, пославшись на те, що С. Заглул-паша не представляв офіційної точки зору єгипетського уряду. Для реалізації своїх планів здобуття незалежності депутати створили координаційний комітет "Вафд Мисрі" ("Єгипетська делегація"), що зайнявся організацією антибританських виступів. На початку 1919 р. британці заарештували найактивніших діячів комітету й 8 березня 1919 р. вислали їх на Мальту. Реакцією на цей арешт стали спонтанні народні виступи. Населення Каїра вийшло на вулиці з демонстраціями та акціями протесту. Упродовж 9—11 березня 1919 р. в столиці країни відбувалися масові заворушення. Демонстранти нападали на європейців та їх будинки. Масові народні виступи, які проходили під гаслами "Єгипет для єгиптян", британцям довелося розганяти вогнем кулеметів. У відповідь на застосування сили мусульманське населення продовжило напади на колоніальні заклади та британців на вулицях. Упродовж березня 1919 р. антибританські виступи поширилися за межі Каїра. Припинилося залізничне сполучення між містами, в багатьох місцях арабське населення створило бойові загони та органи самоврядування. Почалися заворушення в армії та "трудових корпусах" — загонах демобілізованих безробітних солдат, створених для використання на громадських роботах.

З величезними труднощами британці придушили найбільші центри повстання. Для боротьби з повстанцями застосовувалася авіація та бронемашини. Під час пацифікаційних акцій протягом трьох тижнів загинуло близько 1000 повстанців. Незважаючи на придушення виступів, Лондон усе ж змушений був піти на поступки національно-патріотичним силам. Для вивчення ситуації в Єгипті створено спеціальну комісію під керівництвом лорда Альфреда Мілнера.

С. Заглул-паша отримав дозвіл виїхати до Парижа на мирну конференцію. Там представник Єгипту намагався схилити великі держави до прийняття рішення про надання його країні незалежності. Пославшись на неготовність місцевого насе-

лення до повної незалежності, йому відмовили. Однак Лондону довелося піти на переговори з представниками патріотичного руху. Тим часом комісія лорда А. Мілнера зробила висновок про потребу заміни протекторату системою розширеного самоврядування. У спільному меморандумі лорда А. Мілнера та верховного комісара в Єгипті Е.Г. Алленбі містилося кілька важливих принципових положень. Великобританія погоджувалася визнати Єгипет незалежною державою за умови, що протягом певного часу Каїр координуватиме свою зовнішню політику із Лондоном, а на території країни залишаться британські війська. У фінансових та юридичних установах Єгипту мали працювати британські радники.

28 лютого 1922 р. Великобританія оголосила про скасування режиму протекторату й перетворення Єгипту на незалежну суверенну державу. Лондон зберігав контроль над обороною та комунікаціями країни. У незмінному вигляді залишався режим британсько-єгипетського співволодіння Суданом. Крім цього, Великобританія оголосила себе гарантом недоторканості життя та майна всіх іноземців, що мешкали на території Єгипту.

Проголошення британцями незалежності Єгипту створило складну ситуацію. У політичному полі країни виникло три центри впливу: британці, султанське оточення та згуртовані навколо партії "Вафд" націоналісти.

15 березня 1922 р., без погодження з британцями, султан Фуад І (1868—1936) проголосив себе королем. 18 квітня 1923 р. Єгипет прийняв конституцію, яка передбачала привілеї іноземцям, передачу Великобританії прав захисту самого Єгипту та захисту прав іноземних держав на його території, захист британцями національних меншин та зони Суецького каналу. У питанні державного устрою зберігалася монархія та двопалатний парламент. Король міг розпускати парламент і накладати вето на його рішення, призначати і звільняти міністрів, призначати 2/5 сенаторів. Конституція закріпляла статус ісламу як державної релігії, але водночас декларувала рівність всіх релігійних та національних груп перед законом.

У результаті переможних для "Вафду" парламентських виборів на початку 1924 р. було створено уряд на чолі з Є. Заглул-па-шею. Його передвиборча програма включала вимоги евакуації британських військ із Єгипту та встановлення повного суверенітету Єгипту над Суданом. На хвилі національного піднесення єгипетські націоналісти розгорнули кампанію за поширення єгипетської юрисдикції на територію Судану, який вони вважали споконвічною зоною впливу Єгипту. Британці не бажали допустити цього.

Намагаючись вирішити проблему Судану та інші спірні питання упродовж квітня— жовтня 1924 р., С. Заглул-паша та прем'єр-міністр Великобританії Рамсей Макдональд вели переговори в Лондоні.

У вересні 1924 р. в Судані почалися демонстрації прихильників виключного єгипетського володіння цією країною. 19 листопада 1924 р. в Каїрі єгипетські студенти-націоналісти вбили генерал-губернатора Судану та за сумісництвом командувача єгипетської армії британського генерала Лі Стека. Одразу після цього Е.Г. Алленбі виступив із винятково рішучим зверненням до єгипетського уряду. У ЗО пунктах цього документа, виконати які британці вимагали упродовж ЗО годин, зокрема містилися вимоги публічно засудити вбивство Лі Стека, припинити вуличні демонстрації, вивести єгипетські війська із Судану. Уряд С. Заглула-паші погодився виконати лише частину вимог, тому після закінчення терміну ультиматуму британські війська в Судані атакували єгипетські підрозділи й почали їх роззброєння. На вимогу Великобританії Єгипту довелося сплатити відшкодування й вивести свої збройні сили із Судану. На знак протесту цроти таких дій Лондона та пасивної поведінки короля Фуада І уряд "Вафду" пішов у відставку. Призначений королем наступний уряд був набагато поступливішим і виконав всі британські вимоги.

Конфлікт навколо Судану значно зміцнив особистий авторитет С. Заглул-паші та вплив "Вафду". Однак у серпні 1927 р. С. Заглул-паша помер, і його наступником на посту лідера "Вафду" став Мустафа Наххас-паша (1879—1965). Після чергових виграних націоналістами виборів М. Наххас-паша став прем'єр-міністром. Король Фуад спробував схилити його до підписання нової міждержавної угоди з Великобританією, однак М. Наххас-паша опирався схваленню запропонованого Лондоном проекту угоди. Невдоволений непоступливістю лідерів "Вафду", 25 червня 1928 р. король змінив конституцію і призначив головою уряду поміркованого діяча про-англійської орієнтації Мухаммеда Махмуд-пашу. Уряд М. Махмуд-паші 3 серпня 1929 р. підписав з британцями проект широкомасштабної угоди. Водночас було вирішено питання використання вод Нілу, єгипетської частки старого "оттоманськогоборгу" та інші фінансові справи. Однак, після чергової перемоги "Вафду" на парламентських виборах 1929 р. цей проект було відкинуто. До влади знову повернувсяМ. Наххас-паша. Оскільки переговори із Великобританією знову зайшли в глухийкут, король повторив весь сценарій політичної кризи попереднього року. М. Наххас-папіу знову відправлено у відставку, а прем'єром призначено Ісмаїла Сідкі-пашу.

Формування нового уряду збіглося в часі з загостренням економічної кризи, що боляче вдарила по монокультурному бавовняному виробництву країни. Усунутий від влади М. Наххас-паша закликав народ до протестів. У відповідь Великобританія вислала до берегів Єгипту ескадру військових кораблів. У липні

1930 р., під час протестаційних акцій у Мансурі, поліція розстріляла демонстрацію,в результаті чого загинуло 8 осіб і ще 100 було поранено. Акції підтримки тапротесту проти дій поліції в Мансурі розгорнулися в Каїрі, Порт-Саїді, Александріїта інших містах. У цій ситуації І. Сідкі-паша змінив свою початкову позиціюй почав різко протестувати проти британського втручання в справи Єгипту.Заявляючи про небажаність британського втручання, єгипетський прем'єр пообіцявсвоїми силами відновити в країні порядок.

У жовтні 1930 р. Єгипет прийняв нову редакцію конституції, яка ухвалювала більш чітке розділення гілок виконавчої та законодавчої влади. Крім того, було ухвалено низку заходів, що передбачали встановлення жорсткішого контролю над профспілковим та громадськими рухами.

3. Країни й території Тропічної і Південної Африки.

На час закінчення Першої світової війни лише дві країни Тропічної та Південної Африки — Ліберія та Ефіопія — були незалежними державами. Решта африканського континенту перебувала в колоніальній залежності від Великобританії, Франції, Бельгії, Португалії, Іспанії та Італії. У результаті воєнної поразки свої колоніальні володіння втратила Німеччина. Колишні німецькі колонії загальною площею 2,5 млн. кв. км із населенням 13 млн. осіб (Німецьку Східну Африку, Німецьку Південно-Західну Африку, Камерун та Того) Ліга націй передала під управління країн-переможниць. Німецьку Східну Африку, яка була найбільшою серед німецьких колоній, розділили між собою Великобританія, Бельгія та Португалія. Під управління Лондона перейшла найбільша частина колонії — Таньганьїка. Руанду та Урунді було передано Бельгії, а невеликий район на кордоні із Мозамбіком Кіонго отримала Португалія. Камерун і Того поділили Великобританія та Франція, причому французи отримали більшу частину обох колоній. Мандат на управління найменш розвиненими в економічному та культурному плані територіями колишньої Німецької Південно-Західної Африки отримав Південно-Африканський союз.

Юридичною підставою для розділу німецьких колоній послужила створена в 1919 р. Паризькою мирною конференцією мандатна система Ліги націй. Всі африканські володіння Німеччини, за винятком Німецької Південно-Західної Африки, включено в список мандатів категорії "Б". Держави-мандатори мали стежити за дотриманням на території підмандатних їм країн порядку, водночас сприяючи формуванню національних адміністративних та технічних кадрів, які б в майбутньому могли взяти на себе управління місцевим державним апаратом. Теоретично функція мандатора полягала в опіці та вихованні місцевого населення, яке ще не було в стані самостійно управляти своїми країнами. На підмандатних територіях заборонено спорудження військових баз та укріплень.

Найбільшою колоніальною імперією в Африці володіла Великобританія. Встановлення контролю над Таньганьїкою реалізувало давній геополітичний задум Лондона, що полягав у створенні суцільної смуги британських володінь з півночі до півдня африканського континенту: від Каїра до Кейптауна. Більшість британських володінь в Африці мали статус протекторатів: Британське Сомалі, Кенія, Занзібар, Уганда, Ньясаленд, Бечуаналенд, Басутоленд, Свазіленд. Території Нігерії, Гамбії та Сьєрра-Леоне були поділені на зони, де діяла колоніальна адміністрація та протекторати. Створений в 1910 р. Південно-Африканський союз (ПАС) мав статус самоуправної колонії-домініона й навіть отримав мандат на управління частиною колишньої німецької колоніальної імперії. У 1922 р. завершився термін повноважень створеної Сесілом Родсом Британської південноафриканської компанії, що на правах приватного володіння управляла Північною та Південною Родезією. Британці провели серед білого населення Південної Родезії референдум. Вибираючи між приєднанням до ПАС та створенням самоуправної колонії, більшість голосуючих висловилася за колоніальний статус. 1 жовтня 1923 р. Південна Родезія була проголошена самоуправною колонією із власними урядом і парламентом. Північна Родезія, де референдум не проводився, у 1924 р. стала британським протекторатом.

Великобританія застосовувала у своїх африканських володіннях систему опосередкованого управління. Британці зберегли в недоторканому вигляді існуючі туземні інститути влади, традиційну систему ієрархії та племінного підпорядкування. Лондон здійснював лише загальне управління своїми протекторатами та колоніями. Опосередковане управління дозволяло економити значні кошти, які, за інших обставин, довелося б витратити на підготовку та утримання колоніального апарату. Крім цього, збереження традиційної соціальної структури створювало можливості для плавної та поступової модернізації африканських країн, еволюційного запровадження різноманітних нововведень.

Основна частина французьких колоніальних володінь була зосереджена в Західній Африці: Французька Гвінея, Берег Слонової Кістки, Верхня Вольта, Дагомея, Мавританія, Сенегал і Французький Судан. В екваторіальній частині Африки французи володіли Габоном, Чадом, Середнім Конго і Убангі-Шарі. Крім цього, колоніями Парижа були острів Мадагаскар і невеликий рййон Африканського рогу — Французький берег Сомалі (Джібуті).

Французькі колоніальні володіння були порівняно бідними на природні ресурси. Складні кліматичні умови та напівпустельний характер земель більшості французьких володінь не сприяли розвитку сільського господарства. Основна частина населення французьких колоній займалася кочовим скотарством. Експортні сільськогосподарські культури вирощували лише кілька західноафриканських країн: Сенегал — арахіс, Гвінея — гевею, яка давала каучук, Дагомея та Берег Слонової Кістки — олійну пальму. На відміну від британських колоній, французи застосовували у своїх володіннях систему прямого правління, безпосередньо втручаючись в місцеві справи, призначення кандидатів на керівні посади та ін.

Серед французьких колоній у Африці в особливому становищі перебував Сенегал. Країна, яка послужила базою для розширення колоніальної експансії, мала особливий статус. Частина корінних сенегальців користувалася громадянськими правами і навіть обирала депутатів до французького парламенту. У 1936 р. виборчі права мали 78 тис. сенегальців. У Сенегалі існувала добра, за мірками Африки, система освіти для місцевих жителів, виходили газети тощо. Із сенегальців формувалися частини корпусу сенегальських стрільців, які брали участь у Першій світовій війні.

Португалія володіла в Африці Мозамбіком, Анголою та Португальською Гвінеєю. Економічна слабкість Португалії не дозволила Лісабону самостійно розвивати промислову та соціальну інфраструктуру колоній. Португальцям довелося допустити у свої колонії британський та американський капітал. Система управління португальськими колоніями спиралася на невелику групу частково асимільованого місцевого населення, яке широко залучалося до колоніального адміністративного апарату. Загалом привілейованих африканців у португальських володіннях налічувалося не більше 1% від загальної кількості населення.

Бельгія володіла єдиною колонією — Бельгійським Конго, найбільшою за територією та однією із найбагатших на природні ресурси країн континенту. Іспанії належали невеликі володіння в Західній Африці: Ріо-Муні, о. Фернандо По та інші дрібні острівці в Атлантичному океані. Італійські колонії — Еритрея та Італійське Сомалі — були розташовані на Африканському розі.

Протягом міжвоєнного періоду економіка більшості африканських країн розвивалася однобоко. Більшості колоній метрополії нав'язали орієнтоване на вирощування експортних культур монокультурне сільськогосподарське виробництво. Протягом 20—30-х рр. у країнах Африки загальний обсяг урожаю кави зріс в 11, чаю в 10, какао-бобів у 6, арахісу в 4, тютюну в 3 рази. За той самий час урожаї зернових культур в Африці майже не збільшилися. Більшість залежних країн перетворилися на експортерів лише якогось одного товару. Того і Камерун експортували майже виключно каву та какао, Уганда — бавовну, Занзібар — гвоздику, Габон і Сенегал — арахіс. Така ситуація поставила місцеві економіки в пряму залежність від коливань цін на світовому ринку на предмети африканського експорту. Найменші зміни в кон'юнктурі ринку одразу ж відбивалися на бюджеті африканських колоній.

Промисловий розвиток африканських країн сильно відставав від аграрного сектору. Найкраще розвивалися гірничовидобувна та гірничозбагачувальна галузі, які також були орієнтовані на експорт. У 1937 р. в Тропічній та Південній Африці видобували 97% всіх добутих в світі алмазів, 92% кобальтової руди, 40% золота, 30% платини. Руду урану, із якої були виготовлені перші в історії людства ядерні бомби, видобуто в Бельгійському, Конго. Найбільш промислово розвиненими в Африці були Південно-Африканський союз, Південна Родезія та Бельгійське Конго.

Жорстока експлуатація природних ресурсів та нехтування інтересами корінного населення викликали невдоволення та вияви опору колоніальній політиці з боку африканського населення. У міжвоєнний період виникли перші політичні організації африканців. Найсильніпіим антиколоніальний рух був у тих країнах, де місцеві жителі принаймні частково були допущені до участі в суспільному житті: Нігерії, Сьєрра-Леоне, Золотому Березі, Сенегалі. У березні 1920 р. делегати Золотого Берега, Нігерії, Гамбії та Сьєрра-Леоне, що зібралися в Аккрі, створили постійно діючу організацію — Національний конгрес Західної Африки. У 1923 р. землемір Герберт Маковей заснував першу в Нігерії партію — Національно-демократичну партію Нігерії, а з 1944 р. в країні діяла Національна рада Нігерії та Камеруну. Протягом 1919—1925 рр. в Сенегалі існувала Партія республіканської спілки молодосенегальців. Упродовж того самого періоду в Габоні діяла партія "Молодий Габон". В багатьох країнах Африки колоніальна адміністрація не допускала створення політичних організацій місцевих жителів, тому антиколоніальні рухи набирали релігійного забарвлення. Політично-релігійні рухи в Конго, Анголі та інших країнах континенту стали не лише формою протесту проти поширення в африканських країнах християнства, але й своєрідною формою націоналізму.