Меню

Тема 15. Розвиток культури. Глобальні проблеми людства.

Розвиток культури.

План:

1. Основні тенденції і напрямки у розвиткові літератури зарубіжних країн

2.Загальна характеристика напрямків розвитку культури у XX ст.

3. Проблеми розвитку освіти у зарубіжних країнах. Розвиток освіти в індустріальних державах

4. НТР, наукові відкриття, поява нових галузей наук. Інтеграція науки і виробництва

5.Загальні тенденції в розвитку науки і найважливіші досягнення в освоєнні космосу, здобутки у галузі фізики, хімії, математики, біології, медицини

6. Гуманітарні науки, їх розвиток і роль в утвердженні загальнолюдських цінностей

7. Особливості розвитку літератури окремих країн

8. Основні течії в образотворчому мистецтві

9.Особливості архітектурного будівництва

Питання для самоконтролю

1. Основні тенденції і напрямки у розвитку світової культури.

2. Розвиток освіти, сучасні тенденції.

3. Інтеграція науки та виробництва.

4. Глобалізація культурних процесів. Масова культура.

5. Україна та її внесок у розвиток культури людства.

1.Основні тенденції та напрями в розвитку літератури.

На розвиток повоєнної літератури великий вплив справили війна з її трагічними для людської цивілізації наслідками, розгром нацизму, розкол світу на демократичну й тоталітарну системи, ядерна небезпека, глобальні проблеми, що постали перед людством і, насамперед, — проблема місця та ролі людини в новому гіостіндустріальному суспільстві.

Борис ПастернакОсновними течіями в літературі другої половини XX ст. були реалізм і модернізм. Суспільно-політичне піднесення перших повоєнних років посилило реалістичні традиції в літературі. Реалістична література, позначена психологізмом, морально-етичною проблематикою, усвідомленням антагонізмів сучасної цивілізації, посіла пріоритетне місце в повоєнному літературному процесі.

Реалістичним зображенням життя позначена літературна творчість багатьох видатних письменників Франції: М. Дрюона (трилогія «Кінець людей», 1954), Е. Базена («Родина Резо», 1948-1972), Ф. Ерріа («Родина Буссардель», 1957). Значне місце в повоєнній літературі Франції посідає творчий доробок Л. Арагона. У поетичній збірці «Знову ніж у серце» (1948) він засудив мілітаризм. У 1950-х роках Л. Арагон створив дві прекрасні поеми «Очі й пам'ять» і «Незакінчений роман» — про кохання, війну і мир, про себе та свій шлях у мистецтві, про долі сучасників.

Дуже популярним письменником у Великій Британії в повоєнні роки був Д. Б. Прістлі. У його романі «Ця стара країна» (1967) зображено звичаї та побут Англії. Усесвітньо визнаними стали англійські письменники Г. Грін і Ч. П. Сноу, які розглядали у своїх творах актуальні соціально-політичні та морально-психологічні проблеми. Це стосується, зокрема, романів Г. Гріна «Тихий американець», «Наш резидент у Гавані», «Комедіанти», «Почесний консул» та романів Ч. П. Сноу «Чужі та брати», «Коридори влади», «Пора надій».

Важливе місце в повоєнній літературі реалістичного напряму посідають письменники США: В. Фолкнер, Е. Хемінгуей, Дж. Стейнбек.

Розвиваючись, реалізм збагачувався новими відтінками і нюансами. Так, особливим явищем у літературі став «міфологічний реалізм», представником якого є колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес. Він міфологізовано зображує у своїх творах реальні диктаторські режими останніх десятиріч у країнах Латинської Америки. У романах «Сто років самотності», «Осінь патріарха» письменник сатирично зобразив три різні іпостасі диктатора та його влади.

Особливим напрямом уважається соціалістичний реалізм, притаманний літературі Радянського Союзу та країн соціалістичної співдружності, де в умовах існування тоталітарного режиму писали твори лояльні щодо влади літератори. Літературний процес утратив багатобарвність. Теоретики соціалістичного реалізму вимагали від письменників прикрашати історію, спонукали їх до «лакування» дійсності. Прикладами такої напівправди є твори відомих радянських письменників М. Шолохова «Піднята цілина», О. Толстого «Хліб», О. Фадєєва «Молода гвардія» (другий варіант) та ін.

Водночас із «слухняними» літераторами в Радянському Союзі писали твори автори, які викривали вади тоталітаризму та використовували літературні й художні засоби боротьби проти нього. Найвідомішим серед них є О. Солженіцин, який у своїх творах «Один день Івана Денисовича», «Архіпелаг ГУЛАГ», «Раковий корпус» розкрив світові страшну правду про сталінські репресії.

Крамольними та забороненими в Радянському Союзі були: роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», удостоєний Нобелівської премії, твори А. Платонова, Й. Бродського, В. Войновича та інших письменників. Дехто з них мусив покинути батьківщину й переселитися на Захід.

Проте були в Радянському Союзі й такі літератори (письменники В. Астаф'єв, Ч. Айтматов, В. Биков, Г. Бакланов, поети Є. Євтушенко, Р. Рождественський та ін.), які не переслідувалися владою, але в межах дозволеного писали твори (особливо в роки «відлиги» та «перебудови»), у яких висвітлювали проблеми добра та зла, сенсу життя, людських стосунків і найсвітлішого почуття — кохання, що ставали близькими та зрозумілими людям усього світу.

У руслі соціалістичного реалізму вирізнялися «селянські» письменники (С. Залигін, В. Шукшин), які розглядали проблеми життя людей у російській глибинці. «Екологічна» проза (В. Распутін «Прощання з Матьорою», Б. Васильєв «Не стріляйте в білих лебедів») торкалася проблем охорони довкілля в умовах наступу НТР та необхідності збереження культурної спадщини (В. Солоухін «Чорні дошки»).

Популярними авторами, твори яких читали мільйони людей у Радянському Союзі, були В. Пікуль — писав в основному історичні романи, Ю. Семенов — писав політичні детективи.

Модерністська течія у сучасній зарубіжній літературі теж представлена іменами талановитих письменників. Центральне місце в модернізмі цього періоду посідає екзистенціалізм, надзвичайна популярність якого пояснюється тим, що він вийшов за межі реальності й став світовідчуттям, нерідко надзвичайно життєвим, емоційним.

Екзистенціалізм захоплює тим, що спонукає керуватися ілюзіями, утверджуючи свободу особистості серед безмежного моря буття. Найяскравішими представниками цього напряму є Ж. П. Сартр, А. Камю, С. де Бовуар (Франція); А. Мердок і К. Вілсон (Велика Британія); Н. Мейлер (США). Основоположник французького екзистенціалізму Ж. П. Сартр на початку 1970-х років був кумиром певної частини молоді. Пошуки абсолютної свободи, абсурдність буття проходять червоною ниткою через його незавершений роман-тетралогію «Дороги свободи» (1950-і роки).

У романі-притчі А. Камю «Чума» мужність людини вбачається в боротьбі проти абсурдності буття. У п'єсі «Облога» життя змальоване як круговерть, де рух відбувається від поганого до ще гіршого та знову повертається до поганого.

Найбільшою популярністю в повоєнні роки користувалися жанри масової літератури, зокрема детектив і фантастика. Детектив дає можливість багатьом читачам відмежуватися від гамірних вулиць, одноманітної виробничої діяльності та труднощів життя. Письменники різних літературних напрямів випробовують себе в детективному жанрі. Так, у 1965 р. вийшов у світ детектив К. Еміса «Досьє Джеймса Бонда», а в 1975 р. — шпигунський роман Дж. Брейна «Благочестивий агент».

Найвидатнішими творцями детективу стали англійська письменниця Агата Крісті та французький письменник Жорж Сіменон.

В епоху бурхливого розвитку НТР важливе значення має розвиток такого напряму в літературі, як наукова фантастика, яскравими представниками якого стали А. Азімов, А. Кларк, Р. Шеклі, П. Андерсон, Ф. Корсак та ін. Своєрідністю наукової фантастики є її соціально та науково-моделююча роль. Чималий внесок у розвиток

Альбер Камю цього жанру зробив Р. Бредбері, якого називають мораліс

том XX ст. у фантастиці. Його твори мають морально-філософську спрямованість, заперечують «машинізацію» людини, виступають на захист свободи виявлення «природних почуттів».

Отже, літературний процес другої половини XX ст. вирізнявся великим розмаїттям течій і стилів, багатобарвністю письменницьких пошуків, глибиною та значущістю тематики, значним впливом на життя суспільства.

2.Загальна характеристика напрямків розвитку культури у XX ст.

Друга половина XX ст. стала новим етапом розвитку світової культури, який почався після другої світової війни і характеризується новими рисами, що виникли внаслідок змін у суспільстві.

По-перше, трансформація суспільства на Заході була пов'язана з НТР, яка розгорнулась у 50—60-х рр. і триває донині. Починаючи із Заходу, нові тенденції в культурі, житті людей поширилися на весь світ. НТР стала однією з причин перетворення індустріального суспільства у постіндустріальне.

По-друге, на розвиток культури впливає індустріалізація.

Індустріалізація, що дала людству досконалі технічні засоби й новітні технології, створила нові умови для тиражування й передавання культурної інформації про концерти, фестивалі, конкурси, експозиції. Зникла визначальна різниця між тим, де перебуває глядач, а де — витвір мистецтва. Споживачем "культурної продукції" є все суспільство.

По-третє, відбувається інформатизація культури, тобто надання духовному виробництву інформативного характеру. Розвиваються комп'ютерні мережі, найяскравішим втіленням яких є Ін-тернет, що сприяє виникненню "інформаційного суспільства".

По-четверте, порад з інформатизацією культури відбувається її технізація — залежність від рівня й характеру машинних технічних засобів як передавання культурної інформації, так і її виробництва. Тепер комп'ютер може створювати витвори мистецтва.

По-п'яте, в нашому небезпечному світі люди чимраз частіше ходять висновку, що весь світ єдиний. Внаслідок цього в культурі формується нова тенденція — космізація, тобто розуміння загальної (космічної) єдності людини і навколишнього природного середовища. Саме в цій сфері налагоджуються взаємини між країнами Сходу і Заходу. А космізація культури, своєю чергою, привела до екологізації культури, спрямованої на охорону навколишнього середовища. У 70-х рр. виник масовий рух за охорону природи — "зелені", було сформовано міжнародний рух "Грін-піс" ("Зелений світ"). Космізація та екологізація сприяють поширенню гуманістичних аспектів у культурі.

По-щосте — взаємопроникнення культур різних регіонів. Зараз у науці й суспільній свідомості поширюється усвідомлення глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі, що сприяє активному діалогу культур Заходу і Сходу, пошукові точок дотику, взаємодії й трансформації культур. Так, скажімо, кращі характерні риси західної культури — дух демократії та громадянського суспільства, динамізм, орієнтація на новизну, ствердження гідності й поваги до людської особистості, ідеали волі, рівності, толерантності, — запозичають передові країни Азії та Африки.

На західне суспільство навзаєм позитивно впливають духовно-моральні системи східних країн, які орієнтуються на високі духовні основи в людській особистості й критично ставляться до всього плотського, приземленого.

По-сьоме, поряд із тенденціями інтернаціоналізації у світовому культурному процесі відбувається бурхливий розквіт національних культур, особливо в умовах здобуття незалежності державами "третього світу". Це зробило світову культуру кінця XX ст: надзвичайно різноманітною.

По-восьме, у другій половині XX ст. провідну роль починають відігравати масова культура і поп-культура, які, на відміну від елітарної, орієнтуються не на реалістичні образи, а створюють світ міфічних героїв (Супермен, Бетмен, Міккі Маус і т. д.).

По-дев'яте, у багатьох галузях мистецтва в повоєнні роки з'явилися нові течії та стилі, наприклад, в архітектурі — споруди з бетону і скла. У кінематографі широко використовується комп'ютерна графіка, з'являються нові напрями в музиці: рок-музи-ка, поп-музика, рок-опера — поєднання класичного й сучасного стилів, і т. д.

По-десяте, в повоєнний час було створено авторитетні міжнародні організації, які клопочуться проблемами культури у світовому масштабі. Зокрема, ЮНЕСКО чимало зробила для збереження культурної спадщини минулого, сприяє розвиткові національних культур, особливо країн Сходу й Латинської Америки, приділяє велику увагу питанням міжнародного наукового й культурного співробітництва.

3. Проблеми розвитку освіти у зарубіжних країнах. Розвиток освіти в індустріальних державах

Освіта — процес навчання і результати засвоєння систематизованих знань, умінь й навичок, потрібних для практичної та розумової діяльності людини. Це — необхідна умова якісної підготовки до життя, основний канал прилучення до культури, здобутків світової цивілізації. Головний шлях одержання систематичної освіти — навчання та виховання у навчальних закладах. Зміст освіти, її рівень визначаються потребами суспільного виробництва , обум овлюються суспільними відносинами, станом розвитку на уки, тех ніки, культури та рівнем розвитку власне шкільної справи і педагогічної думки.

До початку ХІХ ст. абсолютна більшість людей у світі була неосвіченою. У ХІХ ст. у країнах Західної Європи та Америки починається запровадження системи загальної обов'язкової освіти. Діяли різні типи шкіл: духовні, світські, платні й безкоштовні, початкові, середні, вищі, державні та приватні.

Перша половина ХХ ст. — період формування сучасної системи освіти: введено чіткий поділ навчальних закладів за рівнем освіти, запроваджено міжнародні дипломи, зароджується система професійн ої освіти тощо. У провідних європейських країнах і США запроваджено обов'язкове початкове навчання дітей до 14 — 15 років. Поряд з основами знань до шкільних програм вводилися предмети, що мали на меті підготувати учнів до певних професій, ведення домашнього господарства.

Світовими центрами вищої освіти стали університети Лондона, Кембриджа, Оксфорда, Единбурга — в Англії, Гарвардський, Колумбійський, Іллінойський університети — в США, Сорбоннський університет — у Франції. Міжнародними центрами вищої технічної освіти стали технічні факультети університетів Кембриджа, Бірмінгема, Манчестера в Англії, Массачусетський технологічний інститут, Технологічний інститут Карнегі в США, Національний політехнічний інститут у Франції.

Одним з головних наслідків НТР у провідних постіндустріальних країнах світу стала невідповідність між суспільними вимогами розвитку і відставанням у рівні знань випускників шкіл та вузів. Тому в розвинутих країнах Заходу проведено низку реформ в освіті, метою яких є ліквідація неписьменності, встановлення відповідності між освітою та суспільними проблемами, удосконалення форм і методів навчання. Сьогодні у розвинутих державах практично всі, хто прагне вчитися, можуть здобути безкоштовну середню освіту. У цьому ж напрямку пішли і нові індустріальні країни — Південна Корея, Тайвань. Сінгапур, Малайзія, а також Японія. Тут запроваджено обов'язкову середню освіту, піднесено її рівень до світових стандартів. У розвинутих країнах упроваджується система безперервного навчання. Високий рівень освіти був і серед населення колишнього соціалістичного табору, чого не можна сказати зараз в умовах важкої економічної кризи.

4. НТР, наукові відкриття, поява нових галузей наук. Інтеграція науки і виробництва

Для всього повоєнного періоду розвитку людства були характерні безпрецедентні прискорення й поглиблення науково-технічного прогресу, його проникнення в нові галузі виробництва, перетворення науки на безпосередню продуктивну силу. У другій половині XX століття людство вст упило в еп ох у сучасн ої на ук ов о-тех ні чн ої революції ( НТР) — переході від ма шинног о д о автом а тиз ов а ного та комп’ютеризованого виробництва. Практично в усіх наукових галузях було зроблено численні відкриття. Особливо важливим було те, що розрив між науковим відкриттям і його виробничим використанням дедалі більше скорочувався. Про значення цього чинника свідчать загальні витрати на дослідження й розробки, які у всьому світі складали, наприклад, у 1988 р. близько 500 млрд. доларів. З них левова частина припадала на індустріальні країни, в тому числі на США — 140 млрд., Західну Європу та Канаду разом — 90 млрд., Японію — 50 млрд. доларів.

5.Загальні тенденції в розвитку науки і найважливіші досягнення в освоєнні космосу, здобутки у галузі фізики, хімії, математики, біології, медицини

Яскравим прикладом визначних наукових досягнень у другій половині XX ст. є успіхи в дослідженні космосу. Запуск у СРСР 4 жовтня 1957 р. штучного супутника Землі започаткував освоєння людиною космічного простору. Перший американський супутник було запущено на орбіту 1 лютого 1958 року. 12 квітня 1961 р. на радянському космічному кораблі «Восток» Ю. Гагарін вперше здійснив орбітальний політ навколо Землі. Американський астронавт А. Шепард 5 травня того ж таки року провів значно простіший політ. У березні 1965 р. космонавт О. Леонов уперше вийшов у відкритий космос. Виведення американцями в 1964 р. на постійну орбіту штучного супутника зв'язку, висадка у 1969 р. американців Н. Армстронга і Е. Олдріджа на Місяць, а також запуск першого космічного апарата, який в 1973 р. вийшов за межі Сонячної системи, засвідчили, що США у космічному суперництві з СРСР почали його випереджати. У липні 1975 р. вперше відбулося стикування в космосі кораблів «Аполлон» (США) і «Союз» (СРСР), запущених з територій двох держав. З 1981 р. в США стали запускати кораблі багаторазового використання — «човники». У дослідженні космосу беруть участь й інші країни. Зокрема, виводили штучні супутники Землі на орбіту Франція (1965), Австралія (1967), Японія (1970), Китай (1970), Англія (1971). Протягом 70 — 80-х років здійснено запуски космічних апаратів для вивчення інших планет — Венери, Юпітера, Марса.

Одна з найновіших галузей науки — фізика атмосфери — зробила прорив у галузі загальних знань людини про Всесвіт. З'явилися нові наукові галузі: космічна медицина і космічна біологія.

Відкриття в оптиці, механіці, радіофізиці, фізиці твердого тіла, в галузі рентгенофізики, магнетизму привели до комп'ютерної революції. Вони стали основою для подальшого розвитку таких галузей науки, як кібернетика, автоматика, для удосконалення найновіших технологій. У 1947 р. американські вчені винайшли транзистор96, який замінив електронні лампи. Він працював швидше і був порівняно з лампами значно меншим за розмірами. У 1957 р. на цій основі було створено першу в світі мікросхему, що вміщалася на маленькій платівці кремнію97. Відтоді мікросхеми почали застосовуватись у комп'ютерах — машинах, що зберігають і обробляють інформацію. У 50 — 60-х роках було здійснено перехід до нових комп'ютерів на транзисторах. З середини 70-х років, коли з'явилися комп'ютери з дуже малими і швидкодіючими мікросхемами, розпочалась епоха масової комп'ютеризації.

Відкриття в галузі ядерної фізики і фізики плазми привели до створення нових напрямків — атомної і плазмової технологій. Увагу фізиків-ядерників було прикуто і до елементарних частинок, які потрапляють на Землю у вигляді космічного випромінювання.

Великих успіхів досягли фізики-оптики. Оптичні прилади дають змогу оглядати й фотографувати з космосу не тільки важкодоступні місця Землі, а й поверхні інших планет Сонячної системи. Винайдені в 1955 р. оптичні волокна, або світловоди (гнучкі скляні нитки), що пропускають світло, послужили основою для створення ендоскопа. Виникла волоконна оптика, за допомогою якої можна вивчати внутрішні органи тіла.

У галузі математичних наук у післявоєнні роки успішно вирішувалися теоретичні проблеми, а також завдання програмного управління новими засобами розрахунків і автоматизації.

Відкриття у галузі хімії привели до її спеціалізованого поділу і виникнення нових напрямів. Як наука про матерію, її перетворення і використання, хімія стала повсюдною, проникла за межі фізики, біології. Утворилися її нові галузі — фізична хімія, електрохімія, фотохімія, радіохімія, хімія високих енергій. На сьогодні хіміки відкрили близько трьох мільйонів органічних сполук і понад п'ятдесят тисяч неорганічних. Відкриття у галузі хімії дають можливість створювати матеріали із запрограмованими властивостями, які значно перевищують своїми якісними характеристиками природні матеріали.

Визначних успіхів у післявоєнні роки досягнуто у біології і медицині. Окремі з них — пересадка людських органів, створення штучних апаратів, які їх замінюють, — здавалися фантастичною мрією ще в першій половині нашого століття. Значна частина відкриттів у біології та медицині була результатом інтеграції цих наук з фізикою і хімією. На стиках інтеграційних процесів виникли такі нові галузі і напрями, як біофізика, біохімія, радіаційна біологія, біоніка, космічна біологія, біотехнологія. У генетиці зроблено відкриття, які «народили» нову галузь цієї науки — генну інженерію.

У 1953 р. англієць Ф. Крік і американець Д. Уотсон зробили важливе відкриття, відтворивши модель дуже складної молекули ДНК — дезоксирибонуклеїнової кислоти — у вигляді двох переплетених ланцюжків хімічних сполук — подвійної спіралі. Це проклало дорогу технології зміни властивостей організму шляхом трансформаційного генного коду. Генна інженерія дала змогу синтезувати в лабораторних умовах таку органічну речовину, як людський інсулін, що застосовується при лікуванні цукрового діабету.

Значного прогресу досягнуто в галузі медицини. У 1950 р. вперше в хірургічній практиці здійснено пересадку нирки. Хірург К. Бернард (ПАР) вперше в 1967 р. здійснив пересадку людського серця. Альтернативою пересадки є застосування апаратів, які замінюють органи або стимулюють їхню роботу.

У другій половині XX ст. майже вдалося покінчити з інфекційними хворобами, від яких раніше масово гинули люди: чумою, холерою, віспою. Прояви їх в окремих районах негайно ліквідовуються. До 1978 р. повністю знищено на Землі збудника такої масової хвороби, як віспа. З 1979 р. припинено щеплення населення проти цієї хвороби в усіх країнах світу. Незважаючи на успіхи медицини, окремі хвороби і досі залишаються невиліковними. У 1982 р. зареєстровано перший випадок невідомого раніше захворювання — синдрому набутого імунного дефіциту (СНІДу), який через невиліковність і швидке поширення назвали “чумою XX ст.”.

Розвиток науки і технології після Другої світової війни сприяв значним успіхам у сільськогосподарському виробництві. Цей феномен, який дістав назву «зелена революція», став наслідком цілеспрямованих досліджень та польових випробовувань з покращення сортів пшениці, кукурудзи, рису та інших зернових культур, придатних для вирощування у країнах, що розвиваються. Темпи виробництва зерна з 1950 до 1985 р. перевищили темпи зростання чисельності населення. Обсяги його виробництва зросли з 700 млн. т до 1,8 млрд. т, тобто на 2,7% в рік, тоді як темпи збільшення населення за цей же період дорівнювали 2%.

Ще з 1901 р. за видатні наукові досягнення й відкриття світового значення присуджуються Нобелівські премії — щорічні міжнародні премії, названі на честь їхнього засновника, шведського інженера-хіміка, винахідника й підприємця Альфреда Б. Нобеля. Цими преміями відзначаються роботи в галузі фізики, хімії, фізіології або медицини, економіки (з 1968 р.) і літератури. Вони присуджуються також за діяльність по зміцненню миру. Показовим є факт, що з близько 500 присуджених Нобелівських премій у ХХ столітті (вони присуджувались не кожний рік і не з усіх галузей), найбільше лауреатів за наукові відкриття припадає саме на другу половину століття.

Авторам-винахідникам Бардіну, Браттейну та Шоклі 1956 р. була присуджена Нобелівська премія з фізики

Перша мікросхема запрацювала 12 вересня 1958 р. в компанії Texas Instruments (Нобелівська премія за цей винахід присуджена лише 2000 року). Першовідкривачами мікросхеми вважаються Джек Кілбі і Роберт Ной (один з засновників Intel).  

6. Гуманітарні науки, їх розвиток і роль в утвердженні загальнолюдських цінностей

Гуманітарні науки другої половини XX ст. значно розширили сферу своїх досліджень. Вчені-гуманітарії почали успішно впроваджувати досягнення математичних і технічних наук. Комп'ютеризація, моделювання, застосування кількісних методів прискорюють науково-дослідницькі роботи в усіх гуманітарних науках. Вони допомагають глибоко і всебічно вивчати питання, які раніше були незрозумілими для вчених-гуманітаріїв.

У галузі філософії, психології, педагогіки, юриспруденції, історії зроблено спроби з вершин наукових досягнень XX ст. узагальнити підсумки розвитку цих наук. Цілком очевидно, що найбільших успіхів гуманітарні науки в післявоєнний період досягли в країнах традиційної демократії. У тоталітарних державах правляча верхівка насаджувала єдину ідеологію, а плюралізм думок розцінювали як антидержавна діяльність і всіляко переслідувався. Тут гуманітарні науки були приречені на пристосовництво, появу різноманітних антинаукових схем і побудов. Тривале насаджування комуністичної ідеології в СРСР, країнах Центральної і Східної Європи супроводжувалось переслідуванням, а то й фізичним знищенням інакодумців. Воно завдало непоправної шкоди розвиткові всіх галузей гуманітарних наук.

У центрі уваги гуманітаріїв усіх країн стоїть питання про ставлення до загальнолюдських цінностей: свободи особистості, рівності людей незалежно від раси, статі, національності та релігійної приналежності, загальнолюдського розуміння добра і зла.

Спираючись на наукові досягнення, людина зробила прорив у навколоземні простори. Його мета — подальше пізнання сві тів, щоб прогноз увати пла нетарні та космічні загрози і уберегти від них Землю, забезпечити довге і мирне життя людства.

Одним із наслідків НТР став прискорений розвиток засобів масової комунікації. Це створило матеріальну основу для розвитку світової культури, зокрема розквіту масової культури, культурної інтеграції різних народів і країн.

7. Особливості розвитку літератури окремих країн

У першій половині ХХ ст. в країнах з тоталітарним режимом створилися особливі умови для розвитку літератури, які полягали в державному регулюванні офіційної літератури і репресіях проти носіїв демократичних ідей. Руйнуючи культуру, тоталітарні режими пристосовували мистецтво для своєї пропагандистської мети (нацизм у Німеччині, фашизм в Італії, більшовицький режим в СРСР).

Так, наприклад, постановою ЦК ВКП (б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій» всі літературні угруповання було ліквідовано, а натомість створено єдину Спілку письменників СРСР. Письменників влада оголосила «бійцями літературного фронту», вважаючи їх «мобілізованими» для обслуговування своїх кон'юнктурних ідеологічних потреб.

У Радянській Росії в 20-ті роки відбувалася інтенсивна зміна моральних цінностей людини і суспільства. У свідомість мас впроваджувалися нові поняття про добро і зло, нормативні оцінки минулого і мрії про майбутнє.

Засобами прози й поезії створювався тоталітарний міф про державу-благодійницю. Єдиним методом було проголошено «соціалістичний реалізм». Якщо у 20-ті роки поряд з полум'яними одами на честь Жовтневої революції видавалися мемуари діячів «Білого руху» (Денікіна, Шульгіна), то на початок 30-х років будь-який плюралізм у літературі заборонено. Література втратила різноманітність, багатоваріантність методів і пошуків. Виникла «слухняна» щодо влади література. Суспільство зображувалося однорідним, безпроблемним. Творчість письменників в еміграції (І. Буніна, І. Шмельова) і досягнення російської релігійно-філософської думки (М. Бердяєв, С. Булгаков) з початку 30-х років абсолютно ігнорувалася.

Теоретики соціалістичного реалізму вимагали від письменників «оптимізувати» історію й сучасність, «приборкати» вперті факти і таким чином штовхали письменників на компроміси, на зображення напівправди, а то й повної неправди («Піднята цілина» М. Шолохова, «Хліб» О. М. Толстого, другий варіант «Молодої гвардії» О. Фадєєва).

У статті «Я боюся» Є. Замятін, який творив у ті часи, вірно визначив головну небезпеку, що загрожувала художній творчості за цих умов — небезпеку втрати незалежності митця: «Справжня література може бути тільки там, де її творять не ретельні й благонадійні чиновники, а юродиві, єретики, мрійники, бунтарі, скептики…»

Поряд із «слухняною» літературою існували автори, які не сприйняли тоталітарного міфу і знаходили свої літературні і художні засоби боротьби з ним.

Одним з таких засобів став роман-антиутопія. Це твір про майбутнє, яке змальовується далеко не ідеальним і світлим. Письменники змальовували такий суспільний устрій, за якого людська особистість знецінена, придушена владою машин або політичною диктатурою. Класичні зразки цього жанру — романи «Ми» Є. Замятіна, за кордоном — «Прекрасний новий світ» О. Хакслі, «1984» Дж. Оруелла.

Письменник-сатирик М. М. Зощенко використовував метод «маски», оповідач в його творах — простий, наївний обиватель. Ця маска відображає масову свідомість тих, хто ще недавно «був ніким». Зовнішня невлаштованість його героїв — це їх внутрішня напівкультура.

Автор «Чевенгура», «Котловану», «Ювенільного моря» А. Платонов наділяє своїх героїв своєрідною «вимученою», «поламаною» мовою, яка насправді є лише адекватним відображенням їх свідомості.

Література перших сорока років ХХ ст. розвивалася під трагічним знаком Першої світової війни. Багато письменників відтворювали її події і вплив на долю і свідомість людей, опалених нею. Так творили видатні представники «загубленого покоління» — Е. М. Ремарк, Дж. Олдінгтон, Е. Хемінгуей, Ф. С. Фіцджеральд та ін. Їхні твори сповнені глибокого соціального песимізму, зневіри у можливість відродження гуманізму після досвіду масових убивств на війні, розчарування у традиційних духовних цінностях.

З приходом до влади у Німеччині в 1933 р. Гітлера антивоєнна тема набула більш конкретного звучання. Протест проти фашизму звучить у творах Б. Брехта («Матуся Кураж та її діти»), палкій поезії Ф. Г. Лорки і Л. Арагона, творчості страченого після арешту гестапо Ю. Фучика («Репортаж із зашморгом на шиї»).

Лауреати Нобелівської премії в галузі літератури: творчість Р. Тагора, Р. Ролана, А. Франса, Б. Шоу та ін. Провідна тематика творів. Література відіграє важливу роль у житті суспільства, і ще одним доказом цього є щорічне присудження Нобелівської премії в галузі літератури. У першій половині ХХ ст. її лауреатами стали:

· індійський письменник Рабіндранат Тагор, який у своїх творах відстоював самобутність та національну незалежність Індії (ліричні „Вечірні пісні”, філософські роздуми „Маноші”, романи „Гора”, „Дім та світ”). Тагор — автор національного гімну республіки Індія та Народної Республіки Бангладеш „(Моя золота Бенгалія”);

· французький письменник Анатоль Франс, автор романів „Острів пінгвінів” та „Повстання ангелів”, у яких він критикує сучасне йому суспільство;

· англійський драматург Бернард Шоу, чия творчість відкрила нову сторінку в історії театру — творець драми-дискусії, в центрі якої зіткнення ворожих ідеологій та соціально-етичні проблеми суспільства (найвідоміша п’єса „Пігмаліон”);

· німецький письменник Томас Манн, провідною темою творчості якого є духовна краса та інтелектуальна велич людини, духовні та інтелектуальні пошуку європейського інтелігента (романи „Будденброки” та „Доктор Фаустус”);

· Іван Бунін, першим серед російських письменників, удостоєний цієї високої нагороди. Письменник у своїх творах ставив болючі питання занепаду етичних норм у російському, а пізніше і в радянському суспільстві („Пан з Сан-Франциско”, „Окаянні дні”);

· англійський письменник Джон Голсуорсі у своїх творах показав широку епічну картину життя Англії кінця XIX — початку XX ст. („Сага про Форсайтів”);

· французький письменник Ромен Роллан — автор роману-епопеї „Жан-Крістоф”, в якій показав духовні пошуки геніального музиканта на фону культурного занепаду Європи напередодні Першої світової війни.

В післявоєнні роки лауреатами Нобелівської премії в галузі літератури стали Е. Хемінгуей, А. Камю, М. Шолохов, П. Неруда, Г. Маркес, О. Солженіцин, К. Х. Села, Н. Махфуз, К. Симон, В. Шойїнка, Й. Бродський та деякі інші видатні майстри літературної творчості.

Реалізм у другій половині ХХ ст. продовжує залишатися одним з найпоширеніших напрямків літератури. Він стверджує, що людське спілкування на основі культури і його найвища форма — кохання — це засіб подолання самотності і абсурдності буття, спосіб знайти дорогу до людства і сенсу життя. З жахливим реалізмом показано Німеччину періоду панування нацизму в романі Р. Мерля «Смерть — моє ремесло», в романі Г. Бьоля «Де ти був, Адаме?». До відомих письменників-реалістів належать К. Еміс, Д. Уейн, Д. Олдрідж, Г. Грін (Великобританія), Л. Арагон, М. Дрюон, Е. Базен (Франція), У. Флокнер, Е. Хемінгуей, Дж. Стейнбек (США). Принципів реалізму дотримувався і американський письменник Дж. Д. Селлінджер. Образи дітей у його прозі — це спроба розкрити через них психологію «природного стану» в умовах суспільства споживацьких інтересів («Над прірвою у житі»). Реальними подіями з життя американського суспільства наповнені твори Н. Мейлера («Голі і мертві» — про американську армію часів війни; «Армія ночі» розповідає про масовий виступ проти війни у В'єтнамі). Герої книг Д. Апдайка «Кентавр», «Ферма» обстоюють своє право бути людьми, самостверджуються у суспільстві.

Розвиваючись, реалізм збагачується новими відтінками й нюансами. Так, особливим явищем у літературі став «міфологічний» реалізм, представником якого є ла тиноа мериканський письменник Г. Маркес. Він міфологізовано зображує у своїх творах реальні диктаторські режими останніх десятиліть у сучасній Латинській Америці. У романах «Сто років самотності», «Осінь патріарха» письменник сатирично зображує три різні іпостасі диктатора і його влади: у офіційній пропаганді, у народному поголосі і в реальності. Романи піднімають питання значення особистих якостей правителя для міцної влади.

Ще під час Другої світової війни, в якій брали участь чимало видатних діячів культури (А. де Сент-Екзюпері, Л. Арагон, Е. Хемінгуей та ін.), твори в галузі літератури, музики, мистецтва, кіно відігравали важливу роль в зміцненні морального духу народів, наближаючи перемогу над фашизмом. Але післявоєнний розвиток світової культури характеризувався новими рисами, що з'явились внаслідок змін в суспільстві. Осмислення причин і наслідків війни, її жорсткостей, поведінки людей в екстремальних умовах, проблем добра і зла, загальнолюдські цінності й гуманістичні ідеали стали важливою темою світового мистецтва й культури взагалі.

В епоху поступального і бурхливого розвитку НТР важливе значення має розвиток такого напрямку в літературі, як наукова фантастика. Його визначними представниками можна назвати А. Азимова, А. Кларка, Р. Шеклі, П. Андерсона, Ф. Корсака та інших письменників. Своєрідністю наукової фантастики є її соціально й науково моделююча роль. Особливу роль у розвитку цього жанру відіграв Р. Д. Бредбері, якого назвали «моралістом ХХ ст.» у фантастиці. Його тв ори мають морально-філософську спрямованість, протестують проти «машинізації» людей, виступають на захист свободи вияву «природних почуттів». У романі «451 градусів по Фаренгейт у» ставиться питання про цінності традиційної культури в технічно оновлюваній цивілізації. Автор критикує безвідповідальне політиканство, у творі звучить попередження проти підкорення людини штучним інтелектом.

Екзистенціалізм як художній напрямок базується на концепції абсурдності життя. Найбільш повно він дістав вияв у творчості А. Камю («Чума») і Ж. — П. Сартра («Мертві без поховання», «Мур»). Екзистенціальна концепція історичного процесу розкривається у п'єсі Камю «Облога»: життя — круговерть, у якій історія рухається від поганого до ще гіршого і потім знову повертається до поганого. Висхідного руху нема, є лише білчине колесо історії, в якому безглуздо обертається життя людини. Для Камю життя особистості — абсолютний абсурд, всі зв'язки між людьми настільки розірвані, що мати може брати участь у вбивстві сина («Непорозуміння»).

Література «потоку свідомості» абсолютизує внутрішній світ особистості, відриває її від реальності і утверджує замкнену в собі особистість. Твори цього напряму не мають сюжетної чи композиційної завершеності, є лише внутрішні переживання і почуття (А. Роб-Грійє).

У Франції 50 — 60-х років широкої популярності набув «неороман» («антироман»), де відсутні звичні логіка і психологічна послідовність у розвитку сюжету. Представники цього напрямку — Ф. Саган («Здраствуй, смуток»), Н. Саррот («Портрет невідомого»).

Характерною особливістю літературного процесу в СРСР було всезаборонство у художній творчості. Загальновідомі складні творчі долі на батьківщині Б. Пастернака, О. Солженіцина, Й. Бродського та багатьох інших письменників і поетів. З початком періоду перебудови розпочалося культурне відродження, в літературу поверталися заборонені твори й імена: О. Солженіцин («Архіпелаг ГУЛАГ»), твори А. Платонова, М. Булгакова, роман Б. Пастернака («Доктор Живаго») тощо.

У річищі реалізму творили головним чином радянські письменники другої половини ХХ ст.: М. Шолохов, О. Гончар, В. Биков, Г. Бакланов, Ч. Айтматов. Новим словом у літературі стала поява так званих селянських письменників, які у своїй творчості зверталися до проблем села, життя людей у російській глибинці (С. Залигін).

Письменники «екологічної» прози (В. Астафьєв — «Цар-риба», В. Распутін — «Прощання з Матьорою», Б. Васильєв — «Не стріляйте у білих лебедів») стурбовані збереженням навколишнього середовища в умовах НТР.

8.Основні течії в образотворчому мистецтві.

Зпоміж значної кількості течій у повоєнному образотворчому мистецтві вирізняються дві основні: соціальний реалізм і абстракціонізм. Соціальний реалізм об'єднав художників, які вбачали зміст мистецтва в його зв'язку з дійсністю, у суспільних діях, служінні цій меті засобами художньої творчості. Абстракціонізм згуртував митців, які віддавали перевагу формам, фарбам, кольору.

Мистецтво соціального реалізму проявилось у двох основних формах: неореалізм (демократичні держави Заходу) і соціалістичний реалізм (країни соціалістичної співдружності). Вони мали загальні риси, які виражалися в соціальній спрямованості, але кардинально відрізнялися ставленням до життя.

Засновником неореалістичного напряму став італійський художник Р. Гуттузо. На відміну від класичного реалізму неореалісти прагнули до максимальної узагальненості образів своїх картин. Вони використовували образи-символи, зображали не особистість, якій притаманні окремі якості, а масового героя; велику увагу приділяли кольору, що мав і змістове, і емоційне навантаження.

Розквіт італійського неореалізму припав на середину 1950-х років, коли Р. Гуттузо створив твори «Захоплення вільних поміщицьких земель селянами на Сицилії», «Битва біля мосту Амміральйо», які стали класикою цього напряму.

П.Пікассо. Розпис храму Миру у Валлорисі 1952Андре Фужерон своїм реалістичним полотном «Слава Андре Ульє» і Борис Тислицький серією графічних портретів в'язнів Бухенвальда репрезентували французький неореалізм.

Усесвітньої популярності набула робота японських художників Тосіко та Ірі Марукі «Страхіття Хіросіми». Автори з величезною художньою переконливістю зобразили трагічну картину загибелі жителів міста від вибуху атомної бомби.

Інший значний напрям соціального реалізму — соціалістичний реалізм — славив соціалістичну ідеологію, правлячі партії та їх лідерів. Авторам таких творів був властивий показний, здебільшого фальшивий, оптимізм. Усі явища, зображені художниками, наділялися суспільним змістом. До особливо запопадливих творців соціалістичного реалізму можна віднести Д. Налбандяна, У. Лопухова, скульптора Ф. Кломера. Становлення цього напряму відбувалося в гострій боротьбі з усіма іншими стилями та тенденціями в мистецтві, які кваліфікувалися як реакційні. Характерною ознакою творів соціалістичного реалізму було те, що художники ніколи не «опускалися» до реальних проблем людини, які завжди приносилися в жертву абстрактній людяності, не ставили головною метою пізнання людиною дійсності, шукання істини.

Дж. Поллок. Стенографісти. 1942 р.Найвідоміший французький художник, іспанець за походженням Пабло Пікассо, з ім'ям якого пов'язана ціла епоха в живописному мистецтві, активно працював і в повоєнні роки. У його творчості переважали ідеї любові до життя й добра, ненависті до війни, властиві більшості художників його покоління. Знані твори П. Пікассо — статуя «Людина з ягням» і малюнки голуба миру, над якими він працював починаючи з 1942 р. утілюють ідеали добра та миру. Цій же тематиці присвячено знаменитий плакат до Всесвітнього конгресу прихильників миру (1949) та політичний памфлет «Убивство в Кореї», який об'єднав символічні та реальні мотиви. Вершиною творчості майстра на антивоєнну тему став розпис храму Миру у Валорисі, де на протилежних стінах невеликоЇ капели зображені фрески «Війна» і «Мир».

Ж. Матьє. Пристрасне презирство. 1990 р.Течію повоєнного абстракціонізму можна поділити на три великі групи. Перша з них — абстрактний експресіонізм, засновником якого став американець Джексон Поллок. Він запропонував термін «дрипінг» — розбризкування фарб на полотні без використання пензля, за допомогою інших предметів. У цьому мистецтві акцентується дія, процес створення картини. Інший представник цього напряму. Жорж Матьє, супроводжував свої творчі сеанси маскарадними перевдяганнями та музикою.

Друга група абстракціоністів тяжіє до деякої загадковості, вкриваючи свої полотна знаками, які нічого не означають.

Третю групу становлять послідовники технізованого, абстрактно-геометричного мистецтва. Живописці створюють строго геометричні декоративні композиції, скульптори використовують для своїх абстрактних творів полірований або грубий зварний метал, а також металеві механізми та пристосування.

Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років у світовому мистецтві проявилися перші симптоми кризи абстракціонізму. Свідченням цього стало виникнення нових стилів: поп-арту (популярне мистецтво) та оп-арту (оптичне мистецтво).

Характерною рисою погі-арту було створення різноманітних композицій, часто абстрактних, із цілком реальних предметів побуту — сільськогосподарських знарядь, труб, частин автомобілів тощо. Стиль поп-арту виник у США. Його засновниками були Р. Раушенберг і Дж. Джонс.

Оп-арт — це ефект кольору та світла, пропущених крізь оптичні прилади на складні геометричні конструкції. На повну силу цей напрям був продемонстрований на виставці «Чуйне око» в Нью-Йорку, де брали участь 75 художників із 10 країн.

У повоєнні роки продовжував розвиватися сюрреалізм, основою якого є переконання, що мистецтво покликане зображати духовний світ художника, стан його душі, а не навколишню дійсність. Найяскравішим представником цього напряму став видатний іспанський художник Сальвадор Далі. Його найвідоміші картини повоєнного періоду — «Три сфінкси острова Бікіні», «Атомний Нерон», «Атомна Леда», «Атомістичний хрест».

У 1970-х роках розпочалася нова епоха у світовому мистецтві, яку називають постмодернізмом. Вона характеризувалася прагненням митців повернутися до реального світу. Тому реалізм, який упродовж десятиліть зазнавав гоніння, знову викликав інтерес. Особливе місце в цьому процесі посідає гіперреалізм (або фотореалізм) — живопис, що імітує реальні сцени та предмети з фотографічною точністю. Ця течія виникла в США й набула поширення в інших країнах.

Загалом постмодернізм характерний для творчості молодих художників, яким притаманні суворі та вимогливі погляди на життя.  

Музика.

Для музики більше, аніж для інших видів мистецтва, характерний поділ на елітарну та масову. Головною відмінною рисою масової культури порівняно з елітарною (що орієнтується на смаки вишуканої публіки), є свідома ставка на середнього споживача.

Основними напрямами масової музики стали рок і джаз. У 1954 р. вперше пролунала пісенька Білла Хейлі «Rock around the clock», яка дала назву новому музичному стилю рок-н-рол. Того ж року вийшла перша платівка майбутнього короля рок-н-ролу Елвіса Преслі. Новий стиль одразу ж привернув увагу слухачів, особливо молоді. Для творчості Е. Преслі були характерними прості солодкі мелодії, інтимний характер виконання.

Група «Бітлз»У 1960-х роках стали надзвичайно популярними легендарні групи «Бітлз» і «Ролінг Стоунз». «Бітлз» оспівували кохання, протестували проти війни у В'єтнамі, вимагали повернення Ірландії ірландцям, збирали гроші для жителів Бангладеш. Прикладами політизованого року були їхні пісні «Дамо світу шанс», «Не хочу бути солдатом», «Скажи мені хоч трохи правди» та ін.

Різко аполітичний, бунтарський, «непристойний» напрям символізувала група «Ролінг Стоунз», що, на думку її учасників, було протестом проти обивательської буржуазної культури. Вершиною цього етапу розвитку року стала широко відома в 1960-і роки рок-опера «Ісус Христос — суперзірка» (музика Е. Вебера). Дія рок-опери охоплює останні шість днів життя Ісуса, але в тексті згадується й про його минуле. Ідеї, закладені у творі та оформлені сучасними зрозумілими молодим людям 1960-х років засобами, зробили твір надзвичайно популярним. У рок-музиці розвивались і розвиваються також інші напрями: панк-рок, брейк, рок-метал, хард-рок та ін.

Найвідомішими естрадними співаками в останній третині XX ст були Мірей Матьє, Шарль Азнавур, Патрісія Каас, ансамбль «Абба». На початку XXI ст. суперзірками естради стали Майкл Джексон, Мадонна, Принц, Стінг та ін.

Джаз став фаховим мистецтвом — радянські оркестри О. Лундстрема, К. Орбеляна набули всесвітньої популярності. До кращих зразків мюзиклу належать надзвичайно популярні твори «Звуки музики» Р. Роджерса, «Моя чарівна леді» Ф. Лоу, «Вестсайдська історія» Л. Бернстайна.

Дуже відомими були музиканти-класики: композитори Р. Щедрін, А. Шнітке, піаністи В. Клайберн, С. Ріхтер, віолончеліст Р. Ростропович, скрипаль Д. Ойстрах. Вони перемагали на престижних музичних конкурсах.

Всесвітню славу здобули оперні співаки: Л. Паваротті, П. Домінго, М. Кабальє, X. Каррерас, Г. Вишневська, І. Козловський, Є. Мірошниченко, А. Солов'яненко та ін.  

Театр.

У повоєнні роки театральне мистецтво переживало не кращі часи, оскільки увагу глядача привертав більш доступний кінематограф, а згодом і телебачення. За цих умов для повернення глядачів до театральних зал була здійснена величезна робота драматургами і театральними режисерами. У США, наприклад, виникла суто американська традиція організації театральної справи. Найвідоміший американський драматург Ю. О'Ніл визначив шляхи розвитку театру на десятиріччя. У його п'єсах «Продавець льоду прийде», «Довга подорож у ніч», «Місяць для пасинків долі» відтворена картина абсурдності й ганебності людських стосунків. Ці твори проклали дорогу для сприйняття публікою таких складних драматургів, як Т. Вільямс і А. Міллер. У п'єсах Т. Вільямса «Скляний звіринець», «Трамвай бажання», «Орфей спускається в пекло» та інших світ людських взаємин постає в усій його трагічності та проблемності. П'єси Т. Вільямса перекладені багатьма мовами, вони з успіхом ставилися на сценах найпрестижніших театрів світу. У роботах А. Міллера «Смерть комівояжера», «Вид з мосту», «Після гріхопадіння» розглядаються проблеми цінності внутрішнього світу людини, його неповторності, відповідальності кожного за те добро і зло, які він учинив.

Співзвучні мотиви спостерігаються у творчості європейських драматургів, які створили «драму абсурду». Найвідоміші представники цієї течії — французькі драматурги румун Е. Йонеско та ірландець С. Беккет.

У п'єсах Е. Йонеско «Лиса співачка», «Урок», «Носоріг», «Небесний пішохід» домінують відчуття жаху та безглуздості існування. Широкої популярності набули п'єси С. Беккета «Чекаючи на Годо», «Кінець гри», «Остання магнітофонна стрічка». У 1969 р. творчість драматурга була відзначена Нобелівською премією. На відміну від кіномистецтва, розрахованого на мільйонну аудиторію та значною мірою пересічного глядача, театр усе ж таки залишається елітарним мистецтвом.

У Радянському Союзі театральне мистецтво досягло досить високого рівня. У кожному обласному центрі існували театри: музичні, драматичні, дитячі, а в Москві, Ленінграді та інших великих містах сформувалися цікаві творчі колективи, у яких працювали талановиті актори, очолювані видатними режисерами. Це, зокрема, Великий драматичний театр у Ленінграді на чолі з Г. Товстоноговим, московський Театр на Таганці (головний режисер Ю. Любимов), МХАТ, театр «Современник».

На весь світ знані балетні трупи Великого театру в Москві, ленінградського Маріїнського театру, Київського театру опери та балету. Відомі балерини Г. Уланова, М. Плісецька, танцювальні колективи — ансамбль «Берізка» під керівництвом І. Мойсеєва, ансамбль імені П. Вірського, хор імені Г. Вірьовки — під час виступів демонстрували найвищий мистецький рівень.

Кіно.

Кіномистецтво другої половини XX ст. розвивалося в руслі основних художніх напрямів того часу, але кожний національний кінематограф мав свої особливості.

Неореалізм найбільше втілений в італійському кіно. Цей напрям виник на хвилі руху Опору, в умовах становлення демократичного суспільства. Пошуки нових напрямів розвитку неореалізму були зумовлені проблемним аналізом взаємовідносин людини та суспільства.

Федеріко ФеллініЗ іменами Р. Росселіні, Л. Вісконті, М. Антоніоні, Ф. Фелліні пов'язаний розквіт філософського, поетичного кінематографа. У різних кінострічках проявилася одна з головних тенденцій західноєвропейського кіно наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років — дослідження психологічних і соціальних мотивів поведінки людини (Ф. Фелліні «Дорога», «Солдатське життя», М. Антоніоні «Хроніка одного кохання», «Крик»). Наприкінці 1960-х років почали формуватися головні жанри політичного кіно, яке в Італії сягнуло вершин у першій половині 1970-х років.

Характерною рисою англійського кіно залишилася вірність національним традиціям. Знаменитий режисер і актор Л. Олів'є з успіхом знімав кінострічки за класичними творами В. ІІІекспіра «Гамлет», «Генріх V», «Річард III».

У Франції в 1970-і роки зняв свої кращі сатиричні фільми знаний метр сюрреалізму в кіно — іспанець Л. Бунюель («Цей невизначений об'єкт бажання», «Привид свободи»). Традиційний і популярний у Франції жанр кінокомедії відкрив глядачам імена Ж. П. Бельмондо, Л. де Фюнеса, П. Рішара.

Для розвитку кінематографа в СРСР цього періоду характерні кілька тенденцій: епічність («Війна і мир», «Червоні дзвони», «Мексика у вогні» С. Бондарчука); екранізація літературної класики («Дама з собачкою» Й. Хейфіца, «Тихий Дон» С. Герасимова), спрямованість на яскраву особистість («Початок», «Прошу слова», «Васса» Г. Панфілова), створення фільмів «для полиці», які не потрапили в широкий прокат через заборону комуністичної цензури.

В останні роки телебачення перехопило пальму першості в традиційного кінематографа, оскільки стало невід'ємною частиною побуту кожної родини. Герої телесеріалів сприймаються як добрі знайомі, за життям яких глядачі уважно спостерігають. Перед творцями цих телефільмів постає дуже важливе завдання — виховувати людей на принципах гуманізму, за допомогою різноманітних художніх засобів прищеплювати їм кращі загальнолюдські цінності.

 

9.Архітектура.

Основним архітектурним напрямом у XX ст. став функціоналізм. Для нього характерний принцип, відповідно до якого архітектурну форму визначають функції, призначення будівлі. Функціоналізм дав світу нові типи житлових будинків (коридорного та галерейного типу, з квартирами у двох рівнях) з умонтованим устаткуванням і зручним для трансформації інтер'єром. Принципи функціоналізму легко пристосовувалися до національних особливостей різних країн, 204 що зробило цей напрям інтернаціональним. У більшості міст світу з'явилися нові будівлі громадського призначення, художній образ яких визначається як «скляний паралелепіпед» чи «скляна призма», тобто будинок, який складається з геометричного металевого каркасу, заскленого з усіх боків. Ці будинки стали своєрідною візитівкою архітектури 1950-1960-х років (наприклад, будинок ООН, готельні комплекси «Хілтон» і «Форум» у більшості європейських міст). Такі типові будинки зі скла та металу першим запропонував американець Л. Місван дер Рое.

Сіднейська опера i Капела Нотр-ДамЩе одним напрямом в архітектурі повоєнного часу стала органічна архітектура. Її ідеолог, американський архітектор Франк Ллойд Райт, проповідував зв'язок із природою, звернення до людської індивідуальності. Одним із прикладів органічної архітектури є будинок Сіднейської опери в столиці Австралії. Данський архітектор Порг Утцон, пояснив, що на створення цієї споруди його надихнули вітрила яхт у порту м. Сіднея, а ще — храми майя та ацтеків у Мексиці.

Найвидатніший архітектор XX ст. Ле Корбюзье (Шарль Едуар Жаннере) прагнув зблизити та поєднати кращі риси функціоналізму та органічної архітектури (житловий будинок у Марселі, капела Нотр-Дам дю О в Рошані).

У 1951 р. Ле Корбюзье дістав можливість здійснити свою мрію: побудувати нове місто. Північний штат Пенджаб (Індія) втратив свою столицю після поділу держави в 1947 р., і архітектор отримав пропозицію спроектувати нову столицю штату — Чандігарх. Було створене велике штучне озеро, навколо якого проклали дорогу для прогулянок. Усе місто засадили деревами. Чандігарх поділений на сектори-мікрорайони широкими бульварами. Однак критики вважають, що Ле Корбюзье не врахував у своєму проекті особливостей способу життя індусів.

Ще один усесвітньо відомий архітектор — бразилець Оскар Німейєр також дістав пропозицію збудувати місто. За його проектом у тропічних джунглях за три роки була збудована нова столиця — м. Бразиліа, офіційне відкриття якого відбулося 21 квітня 1960 р. Нині воно вважається одним із найкрасивіших міст планети.

Отже, друга половина XX ст. характеризувалася кардинальними змінами не тільки в громадському житті, а й у розвитку культури. Нові естетичні принципи, нова організація художньої реальності — такими є характерні ознаки розвитку мистецтва другої половини XX ст.

Розвиток фізичної культури та спорту.

Фізична культура та спорт мають важливе значення в суспільному житті економічно розвинутих країн світу. У США провідними видами спорту є баскетбол, американський футбол, хокей, легка атлетика, бейсбол. У 1946 р. в Сполучених Штатах була створена Національна баскетбольна асоціація, що об'єднує кращі команди країни: «Бостон Селтікс», «Лос-Анджелес Лейкерс», «Чикаго Буллс», «Х'юстон Рокетс» та ін. Американські спортсмени — М. Алі (бокс), М. Джордан, Л. Бьорд (баскетбол), М. Спітц (плавання), Е. Хайден (ковзанярський спорт), Р. Фішер (шахи), К. Льюїс (легка атлетика), Л. Армстронг (велосипедний спорт) зробили великий внесок у розвиток світового спорту.

У Великій Британії надзвичайно популярним є футбол. У 1966 р. англійські футболісти стали чемпіонами світу та завоювали Кубок Жуля Ріме. Велику популярність мають у британців легка атлетика, кінний та вітрильний спорт, гольф. Кращі тенісисти світу щороку в червні розігрують у передмісті Лондона призи Вімблдон- ського турніру, який має понад столітню історію.

Найпопулярніші види спорту у Франції — футбол, легка атлетика, велосипедний спорт, гірські лижі, фехтування. Іменами Ж. К. Кіллі (гірські лижі), М. Платіж та 3. Зідана (футбол), Л. Флессель (фехтування) пишається кожна французька родина. 1988 рік став тріумфом французьких футболістів, які вперше завоювали звання чемпіонів світу, а у 2000 р. вони стали чемпіонами Європи. Набувають популярності й інші види спорту (баскетбол, волейбол, гандбол).

В. КличкоСпортсмени СРСР вийшли на світову спортивну арену наприкінці 1940-х років. У 1952 р. вони вперше взяли участь у літніх Олімпійських іграх, що відбулися в Гельсінкі. Світове визнання здобули: В. Куц, В. Брумель, В. Санєєв (легка атлетика), Ю. Власов (важка атлетика), Л. Яшин (футбол), В. Попенченко (бокс), Г. Вольнов (баскетбол), Л. Скоблікова (ковзанярський спорт), Л. Турищева, О. Корбут (спортивна гімнастика), І. Родніна (фігурне катання).

Значний внесок у розвиток фізкультури та спорту в роки існування Радянського Союзу зробили тренери і спортсмени України. Імена Л. Латиніної, П. Астахової, Б. Шахліна (спортивна гімнастика) знає весь спортивний світ. Українці О. Блохін та І. Бєланов вибороли звання кращих футболістів Європи.

За роки незалежності України видатних спортивних успіхів досягли олімпійські чемпіони В. Кличко (бокс), О. Баюл (фігурне катання), Л. ГІодкопаєва (спортивна гімнастика), К. Серебрянська (художня гімнастика), Я. Клочкова (плавання) та інші спортсмени.