Тема 14. Країни Азії та Африки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття.

Розвиток країн Африки та Латинської Америки.

План:

1. Здобуття незалежності народами континенту

2. Крах апартеїду на Півдні Африки

3.Нестабільність політичного життя країн регіону: втручання іноземних держав, військові перевороти, диктаторські режими

4. Кубинська революція 1959 року. Ф. Кастро Боротьбу проти військово-політичної диктатури американського ставленика Батісти розпочали молоді революціонери на чолі з Фіделем Кастро, які організували напад на казарму Монкада 26 липня 1953 р.

5. Економічні труднощі 80-90-х років

6. Ліквідація військово-диктаторських режимів і відновлення конституційного ладу в ряді країн регіону

7. Інтеграційні процеси в регіоні

8. Українці в країнах регіону

Питання для самоконтролю

1. Особливості деколонізації в Центральній і Тропічній Африці.

2. Проблеми та шляхи розвитку молодих держав.

3. Крах апартеїду на Півдні Африки

4. Чому Кубу називають "острів свободи"?

5. Карибська криза 1962 року.

6.Економічні труднощі 80-90-х років

7. "Чілійська хунта" та чілійське економічне диво.

8. Ліквідація військово-диктаторських режимів.

9. Інтеграційні процеси в регіоні.

10. Українська діаспора.

Література:

 Бердичевський Я.М., Ладиченко Т.В. Всесвітня Історія c.469-479, 485-497.
 

1.Здобуття незалежності народами континенту.

До Другої світової війни в Африці існували лише чотири незалежні держави: Єгипет, Ефіопія, Ліберія та Південно-Африканський Союз. Найбільші колонії в регіоні належали Великій Британії, Франції, Бельгії та Португалії.

Країни центральної та південної частини Африканського континенту особливо гостро відчули наслідки панування колонізаторів. Тропічна Африка була найвідсталішим в економічному аспекті регіоном світу. Промислової продукції на одну особу вироблялось у 10-20 разів менше, аніж в економічно розвинених країнах. Більша частина населення була зосереджена в традиційному секторі виробництва — сільському господарстві, де панували родоплемінні та напівфеодальні відносини. Корінне населення переважно було неписьменним. Голод і хвороби прирікали народи на вимирання. Середня тривалість життя становила не більше ЗО років.

Туніс здобув незалежність одним із перших у Північній АфриціПік боротьби за незалежність в Африці припав на 1957-1962 рр., коли майже весь континент звільнився від колоніалізму. У 1957 р. здобули незалежність Лівія, Марокко, Туніс, Судан, Золотий Берег (з березня 1957 р. — Гана). Перші три країни належать до Північної, більш розвиненої частини континенту, де переважає арабське населення. Судан дуже тісно пов'язаний з Єгиптом.

У 1960-і роки здобули незалежність колишні британські колонії: Нігерія — 1960 р., Танганьїка — 1961 р., Уганда — 1962 р., Кенія — 1963 р., Занзібар — 1964 р. Того ж 1964 р. відбулось об'єднання Танганьїки та Занзібару в нову державу — Об'єднану Республіку Танзанію. У жовтні 1958 р. звільнилася перша з французьких колоній — Гвінея. У 1960 р. отримали суверенітет колишні французькі володіння — Малі, Нігер, Чад, Камерун, Габон, Дагомея, Верхня Вольта (нині Буркіна- Фасо), Берег Слонової Кістки (нині Кот-д'Івуар), Конго (зі столицею Браззавіль), Мавританія, Сенегал, Малагасійська Республіка (нині Республіка Мадагаскар).

У 1960 р. бельгійці раптово покинули свою найбільшу колонію Конго (нині Заїр). Місцеве населення не було готове до такого перебігу подій, і в країні розпочалася громадянська війна між різними етнічними групами. Цей період, відомий як «конголезька криза», тривав до 1965 р. Для відновлення порядку ООН довелося надіслати до цієї країни експедиційний корпус.

У 1960 р. незалежною державою стала Сомалі, територія якої раніше належала Великій Британії та Італії. Тут була утворена демократична парламентська республіка на багатопартійній основі, одна з перших в Африці. Однак багатопартійна система створювалась у країні із сильним кланово-етнічним протистоянням. Державний переворот 1969 р. привів до влади Сіада Барре з його мріями про Велике Сомалі та орієнтацією на соціалістичну модель розвитку. У 1977-1978 рр. у війні з Ефіопією за Огаден Сомалі зазнала поразки, причому це вплинуло на зміну політичної орієнтації: сомалійська влада відмовилася від ставки на СРСР, оскільки радянське керівництво підтримувало ефіопський режим Менгісту Хайле Маріама, і почала шукати підтримки на Заході. Однак західні держави не квапилися допомогати диктаторському правлінню С. Барре. Воєнні витрати призвели до найгострішої внутрішньої кризи, розпочалися виступи проти режиму Барре. Незважаючи на спроби диктатора провести лібералізацію економічної та політичної системи і навіть уведення нової конституції 1989 р., тоталітарний режим був приречений і був повалений у 1991 р. повстанцями. У 1992 р. в країні розпочалася кровопролитна громадянська війна, яку не спромоглися зупинити навіть війська ООН та армійські підрозділи США. У Сомалі почався небачений за масштабами голод.

До демократичної революції в Португалії 1974 р., коли був скинутий фашистський режим А. Салазара, на півдні Африки було п'ять португальських колоній — Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау, Острови Зеленого Мису (нині Кабо- Верде), Сан-Томе і Прінсіпі.

Квітнева революція в Португалії створила сприятливі умови для здобуття незалежності колишніми португальськими колоніями. Однак подальші події в Анголі та Мозамбіку склалися трагічно — їхня територія стала ареною кровопролитних громадянських воєн, у цій боротьбі перетиналися інтереси багатьох країн.

В Анголі ще під час визвольної боротьби діяли три угруповання різного спрямування. Народний рух за незалежність Анголи (МІІЛА) дотримувався марксистського курсу та був підтриманий СРСР і Кубою. Фронт національного визволення Анголи (ФНЛА) виступав за збереження місцевих традицій і спирався на підтримку сусідніх африканських країн, насамперед Заїру. Національний союз за повну незалежність Анголи (УНІТА) був прихильником прозахідного розвитку та мав підтримку CUIA та ПАР.

Після підписання мирної угоди між трьома угрупованнями та португальським урядом у січні 1975 р. було створено умови для мирного демократичного розвитку країни. Однак політичні та ідеологічні чвари взяли гору. Розгорнулися бої за столицю держави м.Луанду, до якої першими вступили війська МПЛА. 11 листопада 1975 р. була проголошена Народна Республіка Ангола (HPА). Першим президентом республіки став керівник МПЛА Агостіньйо Нето. Основна частина опозиційних угруповань відступила на південь країни та незабаром розпочала наступ на столицю. За безпосередньої участі СРСР на допомогу режимові А. Нето прийшли регулярні кубинські війська, які блокували повстанців УНІТА та ФНЛА на підступах до Луанди. Почалася тривала громадянська війна між урядом і опозиціонерами, очолюваними Ж. Савімбі. Ангола, як і сусідній Мозамбік, у 1970-1980-і роки була своєрідним полігоном, територією протиборства великих держав, двох світових сил. Марксистів Анголи і Мозамбіку підтримували 50 тис. кубинських вояків і 20 тис. радянських військових спеціалістів, а формування УНІТА — південноафриканські війська.

«Перебудова» в СРСР вплинула на перебіг подій у регіоні та насамперед позначилася різким скороченням допомоги прорадянським режимам МПЛА в Анголі та Фронту визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО). У 1986 р. радянські війська залишили території цих держав.

Перемовини, що розпочалися між МПЛА та УНІТА за посередництва Заїру, завершилися підписанням угоди про перемир'я в Анголі (червень 1989 р.). У 1989-1991 рр. були підписані інші угоди між сторонами, унаслідок яких кубинські війська залишили цю країну. Постало питання про загальні вибори за участю всіх її політичних сил. Вибори до парламенту восени 1992 р. мали завершити воєнний етап історії незалежної Анголи. Однак перемога МПЛА не задовольнила опозиціонерів, через що війна в Анголі тривала. Мирна угода між воюючими сторонами була підписана лише в березні 2002 р. після смерті Ж. Савімбі.

Мозамбік — іще одна португальська колонія, яка має долю, подібну до Анголи. Після здобуття незалежності в 1975 р. владу в країні захопила прорадянська партія ФРЕЛІМО. Мозамбік, де проживає майже 15 млн населення, упродовж 15 років прямував шляхом, звичним для соціалістичної моделі розвитку, — зі здійсненням тотальної націоналізації та насильницької кооперації на селі. Постійне погіршення економічного становища викликало потужний опір прокомуністичному режимові. У країні розпочалася кровопролитна громадянська війна. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років керівництво Мозамбіку відмовилося від багатьох своїх початкових позицій. Керівник правлячої партії та президент країни Жоакім Чиссано, який замінив у 1986 р. Самору Машела, провів низку реформ, пов'язаних із приватизацією економіки та відмовою від насильницької кооперації. У серпні 1989 р. розпочалися перемовини між ФРЕЛІМО та РЕНАМО (Національний опір Мозамбіку). Прибічники ФРЕЛІМО також погодилися на проведення виборів на багатопартійній основі. Незважаючи на поліпшення економічного становища, у країні час від часу спалахували бойові дії.

Наприкінці 1970-х років хвилі національно-визвольного руху на Африканському континенті докотилися до останніх оплотів колоніалізму на півдні — Південної Родезії (нині Зімбабве) та Південно-Західної Африки (за рішенням ООН з 1968 р. - Намібії).

У Південній Родезії — колишній британській колонії — мешкали майже 200 тис. осіб європейського походження та понад 8,8 млн африканців, позбавлених будь-яких прав. Расисти на чолі з Яном Смітом у 1965 р. проголосили незалежність і взяли владу до своїх рук. Однак африканці, які становили більшість, розгорнули боротьбу за справжнє визволення під керівництвом Патріотичного фронту. Британський уряд намагався контролювати ситуацію в країні, однак його зусилля були марними. Лондон був змушений скликати конференцію протидіючих сторін. На основі досягнутого компромісу в лютому 1980 р. відбулися вибори до парламенту Зімбабве, на яких здобув перемогу Патріотичний фронт. Новий уряд очолив один із його лідерів Роберт Мугабе. У квітні 1980 р. була проголошена незалежність Республіки Зімбабве. У подальшому країна досягла певних економічних успіхів, хоча з роками режим Р. Мугабе все більше нагадував диктатуру.

Драматично складалася доля Намібії. ПАР практично перетворила територію Намібії на свою колонію, анексувавши її в 1949 р. Наприкінці 1950-х років у країні розпочався національно-визвольний рух, очолюваний Народною організацією Південно-Західної Африки (СВАПО).

3 1966 р. СВАПО водночас із політичними формами боротьби чинила збройний опір. У 1973 р. ООН визнала цю організацію «єдиним справжнім представником народу Намібії». У 1978 р. Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію щодо Намібії, яка передбачала припинення вогню між ГІАР та СВАПО, виведення військ ПАР з країни, проведення виборів до Установчих зборів під контролем ООН, ухвалення конституції, проголошення незалежності Намібії. Однак ПАР за підтримки США затримала виконання цієї резолюції більш як на 10 років. Тільки в березні 1990 р. була проголошена Республіка Намібія, першим президентом якої став Сем Нуйома, лідер СВАПО. Нове керівництво взяло курс на розвиток багатопартійної парламентської республіки та ринкових відносин в економіці.

2.Крах апартеїду на півдні Африки.

З 1948 р. расистський режим Південно-Африканського Союзу (ПАС) офіційно запровадив політику апартеїду. Понад 300 законів, ухвалених різними урядами ПАС (з 1961 р. — ПАР), створили її систему. Велике обурення викликало ухвалення закону «Про розвиток», який обґрунтовував створення 10 бантустанів — маріонеткових «національних держав», де повинні були жити окремі етнічні групи за межами території, зайнятої білою меншиною.

Світове співтовариство рішуче засудило расистський режим ПАР, а ООН ввела проти нього економічні, політичні та інші санкції. Боротьбу проти апартеїду вела більшість африканського населення ПАР, однак вона послаблювалася міжплемінними суперечностями. У країні існували два ворогуючі політичні угруповання — Африканський національний конгрес (АНК) і зулуський рух «Інката». У 1961 р. АНК і комуністична партія, яка діяла в підпіллі, створили збройне формування «Спис нації», однак його діяльність паралізували масові арешти, а лідера АНК Н. Манделу засудили до довічного ув'язнення.

Внутрішньополітичний розвиток країни багато в чому визначала правляча з 1948 р. націоналістична партія. Вона була ініціатором ухвалення всіх расистських законів і впродовж десятиріч обстоювала режим апартеїду.

Після приходу до влади Фредеріка де Клерка, лідера націоналістичної партії, який став у 1989 р. президентом країни, розпочався поступовий демонтаж системи апартеїду. Були скасовані одіозні обмеження для африканського населення, анульовано закон про заборону змішаних шлюбів. Президент і його прихильники виступали за активне залучення небілого населення до економічного й політичного життя. Було легалізовано всі опозиційні політичні партії, амністовано багатьох політичних в'язнів. У 1991 р. вийшов на волю Н. Мандела.

У квітні 1994 р. у ПАР уперше відбулися вибори до парламенту без расової дискримінації. За підсумками виборів АНК, за який проголосувало 62,55 % виборців, здобув більшість місць у нижній і верхній палатах парламенту (національна асамблея і сенат) і посади президента ГІАР та першого виконавчого віце-президента (Т. Мбекі), представники якого очолили 18 із 27 міністерств. Президентом ПАР став Нельсон Мандела.

Нельсон Мандела та його уряд неухильно здійснювали політику національного примирення, у тому числі через збереження статусу в економічній системі та становища білого населення з одночасним ужиттям масштабних заходів для поліпшення соціально-економічного становища африканського населення країни. У червні 1999 р. на чергових президентських виборах переміг Табо Мбекі, який продовжив курс Н. Мандели.

Утворення держави Ізраїль.

Ідею утворення єврейської держави висловив наприкінці XIX ст. єврейський письменник і публіцист, автор брошури «Єврейська держава» Теодор Герцль. У 1897 р. сіоністський конгрес у м. Базелі (Швейцарія) ухвалив рішення про утворення держави євреїв на території Палестини. Однак шлях до втілення цього рішення розтягнувся на півстоліття.

Лише після закінчення Другої світової війни питання про утворення єврейської держави було поставлене перед світовим товариством. У 1946 р. воно було винесене на обговорення ООН. США та СРСР підтримали ідею утворення держави Ізраїль. Радянський Союз розраховував створити свій форпост на Сході, щоб у такий спосіб сприяти розпадові Британської імперії. 29 листопада 1947 р. ООН оголосила резолюцію про утворення на території Палестини двох держав: єврейської (56 % території) та арабської (АЗ %). Місто Єрусалим оголошувалося міжнародною зоною. Велика Британія зобов'язувалася вивести свої війська з Палестини.

Проти створення єврейської держави категорично виступили араби, що посилило міжнаціональну боротьбу. З квітня 1948 р. єврейські збройні загони вирізали мешканців арабського селища Дейр-Ясін (254 особи), араби також не поступалися в жорстокості. У таких складних умовах Велика Британія вирішила достроково вивести свої війська — до 14 травня 1948 р. Того ж дня була проголошена держава Ізраїль. Першим її прем'єр-міністром став Давид Бен Гуріон. Палестинці ж не зуміли створити своєї держави через відсутність політичних структур. Ізраїль і Палестина

Близькосхідна проблема та шляхи її врегулювання.

Сусідні арабські країни не визнали державу Ізраїль і відразу оголосили їй війну. 15 травня 1948 р. їхні об'єднані сили (10 тис. єгиптян, 4,5 тис. сирійців, 4 тис. йорданців, 3 тис. іракців і 2 тис. ліванців) розпочали воєнні дії. Однак сили оборони Ізраїлю зупинили агресорів і завдали удару у відповідь.

У першій арабсько-ізраїльській війні СРСР підтримував ізраїльтян (араби вважалися агентами англійського імперіалізму). У квітні-червні 1949 р. між сторонами був підписаний договір про перемир'я. Палестинська держава знову не була створена. Територію, відведену для неї за рішенням ООН, захопили Ізраїль (6,7 тис. км ), Єгипет (сектор Газа), Йорданія (Західний берег р. Йордан). Ця війна започаткувала близькосхідну проблему, яка непокоїть людство впродовж усіх повоєнних років.

Ізраїль та арабські країни воювали п'ять разів. Уперше — у 1948-1949 рр., удруге — у 1956 р., коли Ізраїль узяв участь в англо-французькій інтервенції про-ти Єгипту, спричиненій націоналізацією Суецького каналу. Світова громадськість виступила проти цієї воєнної акції, і агресори змушені були вивести свої війська.

Третя («шестиденна війна») була розв'язана Ізраїлем проти Єгипту, Сирії та Йорданії в 1967 р. Багато дослідників уважають, що то була превентивна війна (Ізраїль завдав випереджувальний удар, оскільки уряди Єгипту та Йорданії готові були «скинути Ізраїль у море»). У тій війні Ізраїль захопив Синайський півострів, Західний берег р. Йордан, сектор Газа, східну частину Єрусалима та Голанські висоти, що належать Сирії. Територія, захоплена Ізраїлем унаслідок «бліцкригу на Сипаї», утричі перевищувала його власну. Незважаючи на перемогу у війні, ситуація для Ізраїлю погіршилася. Сусідні арабські держави заявили, що не визнають його право на існування.

Учетверте арабсько-ізраїльська війна розгорілася в 1973 р., коли Єгипет і Сирія намагалися відвоювати свої території, але безрезультатно. П'ята воєнна сутичка сталася в 1982 р. між Ізраїлем і Ліваном, куди перебазувалися військові формування гіалестинців. Вона започаткувала багаторічну громадянську війну в цій арабській країні.

Варто зазначити, що серцевиною всіх цих кривавих конфліктів є палестинська проблема. У 1964 р. була створена Організація визволення Палестини (ОВП) головою якої з 1969 р. став Ясир Арафат. Палестинці ставлять питання про створення своєї держави з 1988 р. Ідеться про Західний берег р. Йордан та інші палестинські землі, окуповані Ізраїлем у 1967 р.

Зусилля провідних країн світу, а надто США, сприяли початкові врегулювання близькосхідної кризи і підписанню ізраїльсько-палестинської домовленості про надання обмеженої автономії секторові Газа та району Єрихона в складі Ізраїлю (1994).

Процес близькосхідного врегулювання набув подальшого розвитку в жовтні 1994 р., після того як мирний договір між Ізраїлем та Йорданією підписали прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабин і король Йорданії Хусейн. Згідно з договором, автономія палестинців поширювалася на райони Західного берега р. Йордан. У вересні 1995 р. був підписаний ізраїльсько-палестинський договір про автономію Західного берега р. Йордан. Після цього в жовтні 1995 р. терорист убив ізраїльського прем'єр-міністра І. Рабина, який, як і Я. Арафат, був лауреатом Нобелівської премії миру. У травні 1996 р. прем'єр-міністром Ізраїлю став лідер партії «Лікуд» Б. Нетаньягу, який зайняв жорсткішу позицію щодо палестинців. Він заявив про початок будівництва єврейських кварталів у Східному Єрусалимі, через що мирний процес на Близькому Сході сповільнився. Сирія відмовилася від перемовин з Ізраїлем, хоча він пропонував повернути Голанські висоти. Не було також вирішене питання про повернення до Палестини 3,5 млн біженців.

Наступний прем'єр-міністр Ізраїлю Єгуд Барак. обраний на цю посаду в 1999 р., запропонував значні поступки палестинцям, аби підписати з ними ши-рокомасштабний мирний договір. Улітку 2000 р. арабсько-ізраїльські перемовини відбувалися за активного сприяння американського президента Б. Клінтона. Однак домовленості досягнуто не було. Каменем спотикання стало питацня про Єрусалим, який вважають своєю столицею як ізраїльтяни, так і палестинці. Міжнародні експерти кваліфікували непоступливість Я. Арафата на цих пере-мовинах як стратегічну помилку.

У жовтні 2000 р. арабсько-палестинські відносини різко погіршилися, у ба-гатьох містах спалахнули збройні сутички. Єгуд Барак, звинувачений у невмінні захистити національні інтереси, пішов у відставку. На дострокових виборах переміг лідер правих сил Аріель Шаром, який не хотів іти на поступки палестин-цям. Узимку 2001-2002 рр. розпочалися збройні сутички, які призвели до загибелі мирних жителів. У наступні роки збройне протистояння арабів і євреїв тривало, незважаючи на зусилля міжнародної спільноти встановити в цьому регіоні мир і спокій. Близькосхідний конфлікт і нині ще не вирішений.

3.Особливості соціально-економічного та політичного розвитку країн Латинської Америки в повоєнний час.

У роки Другої світової війни більшість держав Латинської Америки приєдналася до антигітлерівської коаліції. Унаслідок зростання попиту на сільсько-господарські товари та промислову сировину на світовому ринку економіка латиноамериканських країн у воєнний період помітно пожвавилася. Розвивалися нафтопереробна, текстильна, цукрова, харчова галузі промисловості, виробництво шкіри; споруджувалися електростанції; розширювалося виробництво цементу.

Кафедральний собор в м. Бразиліа — столиці Бразилії Після закінчення війни економічна ситуація ускладнилася. Маючи гостру потребу в промисловому устаткуванні та машинах, країни Латинської Америки витрачали величезні суми на їх імпорт. За цих умов виникла ідея імпортозамінної індустріалізації, тобто створення власного машинобудування та інших галузей промисловості для задоволення потреб економічного розвитку. Для впровадження цієї ідеї в життя здійснювалося одержавлення значної частини економіки через викуп або пряму націоналізацію приватних підприємств, а також будівництво підприємств державного сектора.

Особливо інтенсивно цей процес відбувався в Чилі, Аргентині, Мексиці, Бразилії. Приклад тому — президентство Хуана Домінго Перона в Аргентині (1946-1955). Він провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами. У роки правління X. Перона в країні був збудований перший у Латинській Америці реактивний літак, але під тиском США його виробництво припинили.

У Бразилії в 1950 р. повернувся до влади Жетуліо Вар/ас, який відновив свою політику 1930-х років, але вже без спроб копіювання фашистських держав. Наступний президент — Жуселіно Кубічек — продовжив імпортозамінну індустріалізацію. На початку 1960-х років Бразилія вже наполовину забезпечувала себе промисловими товарами.

У Мексиці індустріалізація відбувалася в основному за рахунок розвитку державного сектора, тривала аграрна реформа.

А в період 1940-1960-х років прагнули запобігти проникненню СРСР до Латинської Америки. Для здійснення цього Сполучені Штати зробили ставку на посилення військового потенціалу та на військово-иолітичне співробітництво з країнами Латинської Америки. Саме тоді була укладена угода про колективну безпеку (1948), створено Організацію американських держав (ОАД) (1948). Американці переозброїли місцеві армії та сформували нову військову еліту, яка пройшла підготовку в США.

У 1950-1960-і роки розпочався новий етап соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортозамінної індустріалізації були вичерпані. Державний бюджет ледве підтримував державний сектор економіки. Дефіцит державного бюджету був спричинений також здійсненням амбіційних проектів. Наприклад, в 1957 р. у Бразилії розпочалося будівництво нової столиці в центрі країни — подалі від перенаселеного Ріо де Жанейро. Це було ультрасучасне місто Бразиліа, збудоване на невпорядкованій території. Нова столиця мала стати символом майбутнього розквіту країни.

Мексика домоглася права проведення у своїй столиці Олімпійських ігор 1968 р., що передбачало значну реконструкцію багатомільйонного м. Мехіко. Ці вартісні проекти призвели до інфляції та зростання соціальної напруженості в суспільстві. Вихід із становища вбачався в установленні диктаторських режимів правого або лівого спрямування.

У 1960-і роки сталися військові перевороти в Еквадорі, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Бразилії. Ліві сили прийшли до влади на Кубі, у Чилі та Нікарагуа.

4.Варіанти революційного процесу: кубинська революція, революція в Чилі.

Боротьбу проти військово-політичної диктатури американського ставленика Фульхенсіо Батістаі- Сальдівара на Кубі розпочали молоді революціонери на чолі з Ф. Кастро, які 26 липня 1953 р. організували напад на казарму Монкада в м. Сантьяго-де-Куба.

2 грудня 1956 р. невеликий озброєний загін, який прибув на шхуні «Гранма», під керівництвом Ф. Кастро висадився на узбережжі Куби в провінції Ор'єнте. Озброєну боротьбу проти диктаторського режиму він продовжував до остаточної перемоги — 1 січня 1959 р. Відтоді Фідель Кастро став прем'єр-міністром Республіки Куба. Як голова уряду він убачав своє Фідель Кастро завдання в зміцненні незалежності Куби від Сполучених Штатів. Однак, наразившись на опір США, націоналізував усю американську власність і зблизився із СРСР. Це сприяло швидкому перетворенню Ф. Кастро на справжнього комуніста, а Куби — на типову тоталітарну соціалістичну країну.

Збереглася традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але тепер не від США, а від СРСР і країн Східної Європи. СРСР став основним кредитором Куби. Проте це не вирішило економічні, соціальні та політичні проблеми. США, зі свого боку, під впливом кубинської революції змінили своє ставлення до країн Латинської Америки.

Сальвадор Альєнде 4 вересня 1970 р. на президентських виборах у Чилі, одній із найбільш розвинених тоді країн Латинської Америки, переміг кандидат від блоку лівих партій «Народна єдність» Сальвадор Альєнде, який негайно розпочав радикальні перетворення — націоналізацію основних галузей промисловості та здійснення аграрної реформи, що не сподобалося Сполученим Штатам.

Під тиском уряду СІПА міжнародні фінансові структури та приватні північно-американські банки відмовили Чилі в кредитах на загальну суму 350 млн доларів. Від уряду «Народної єдності» зажадали негайно сплатити величезний зовнішній борг, залишений попередниками — 4 млрд 226 млн доларів, що призвело до швидкого вичерпання валютних резервів країни, зниження купівельної спроможності населення та дефіциту товарів іноземного виробництва. Тільки протягом 1972 р. вони подорожчали на 60 %.

Скориставшись ситуацією, що склалася, генерал Августо Піночет у 1973 р. вчинив державний переворот і встановив у країні диктаторський режим. Сальвадор Альєнде загинув під час захисту президентського палацу.

У Чилі запанував терор, жертвами якого стали десятки тисяч людей, у тому числі й іноземці. Майже 100 тис. потрапили до в'язниць. Мало не мільйон чилійців змушені були залишити батьківщину. Проте й за кордоном деяких із них діставали «довгі руки» чилійських спецслужб. В Аргентині був убитий попередник А. ІІіночета на посаді головнокомандувача сухопутних військ К. Пратс, у Сполучених Штатах — колишній міністр уряду «Народної єдності» О. Летельєр.

За часів диктатури А. Піночета чилійська економіка розвивалася дуже успішно завдяки скасуванню тарифних бар'єрів іноземним інвестиціям, використанню новітніх технологій. Проте відкритий ринковий варіант розвитку економіки та жорстка політична диктатура довго співіснувати не могли. У 1980 р. А. Піночет запровадив конституцію, яка відновила інститути демократії, однак вибори до конгресу та вибори президента відкладалися до 1989 р. На виборах 1989 р. перемогу здобув лідер християнсько-демократичної партії Патрісіо Ейлвін. У березні 1990 р. А. Піночет передав йому владу й пішов у відставку. Пізніше його судили за злочини проти чилійського народу, проте серед населення було багато прихильників колишнього президента.

5. Економічні труднощі 80-90-х років

Неоліберальні моделі. Загальносвітова тенденція лібералізації економіки охопила також латиноамериканські країни, в яких на початку 80-х років стала очевидною криза моделі державного капіталізму. Перехід до неоліберальної моделі передбачав:

1) відкриття внутрішнього ринку для зарубіжних фірм і створення умов конкуренції серед національних виробників;

2) структурну перебудову економіки і виділення галузей, які є перспективними з погляду світового поділу праці;

3) приватизацію підприємств і згортання державного втручання в економіку;

4) відновлення довіри зарубіжних інвесторів і залучення іноземних капіталів. Частково цього можна було домогтися шляхом конверсії зовнішнього боргу в акції національних підприємств.

Першою розпочала лібералізацію економіки Республіка Чилі. Почав перебудову моделі державного капіталізму Августино Піночет, який прийшов до влади в 1973 р. Інші країни перейшли до неоліберальної моделі у 80-х роках (Коста-Рика, Болівія і Мексика), а на початку 90-х років — Аргентина, Бразилія, Венесуела, Колумбія.

Лібералізація економіки потребувала скорочення втручання держави в економіку. Таке обмеження супроводжувалося приватизацією раніше націоналізованих підприємств. Ідеологія імпортозамінної індустріалізації з державою-трансфертом передбачала, що державні підприємства можуть і навіть повинні продавати свою продукцію нижче за собівартість, оскільки ці компанії належали здебільшого до базових галузей економіки. Хронічну неефективність державного сектору перекривали шляхом перерозподілу доходів приватного сектору. Створення ринкових умов змінило ситуацію. Після приватизації власники придбаних компаній не могли працювати собі на збиток. Вони стали підвищувати ціни на продукцію, що привело до різкого зростання інфляції і зупинення багатьох підприємств обробної промисловості, стан яких до цього вважався задовільним.

Економічна криза охопила всю економіку, тому що приватизовані підприємства (енергетики, транспорту, зв´язку, металургії та ін.) були в основі технологічного ланцюжка, і зростання цін на їхню продукцію багатократно посилювалося мультиплікатором міжгалузевого балансу. У зв´язку з цим ціни на продукцію переробних підприємств зросли набагато більше, і компанії, які стояли в кінці технологічного ланцюжка, одразу ж зіткнулися з проблемою обмеженого попиту. Одне за одним почали зупинятися підприємства, що, поряд з інфляцією, провокувало ще й зростання безробіття. Саме тому у 80-х роках не лише в економічній літературі, а й в урядових колах країн Латинської Америки при обговоренні шляхів національного розвитку були противники неоліберальної моделі розвитку економіки. За їхнім твердженням, вона веде до деіндустріалізації економіки та загострення проблеми злиденності.

Разом з тим слід мати на увазі, що перехід до ліберальної моделі потребує великих фінансових ресурсів, які можна позичити на міжнародному ринку, сильної державної влади на чолі з кваліфікованими прагматиками, а також те, що його необхідно здійснити за порівняно короткий час. Більшість латиноамериканських країн цих умов не мали, що призводило до невідповідності політичної системи країни і характеру завдань, які вирішувались. Лібералізація економіки потребує також демократичного устрою державної влади. Проте в перехідний період ще зберігається значна роль держави, демократія має бути ще обмеженою. У латиноамериканських країнах у 80-х роках до влади стали приходити "соціалістичні" уряди, які намагалися соціалізувати економіку, а не зробити її ефективною. Зростаючі соціальні проблеми в період реформ перешкоджали виробленню розумної економічної політики.

Перехід до нової моделі економічного розвитку ускладнювався ще тим, що модель державного капіталізму країн Латинської Америки зумовила деяку специфіку їхньої соціально-економічної структури, що перешкоджає переходу на новий шлях розвитку:

1) велика роль дрібного і середнього виробництва зі значною часткою кустарно-ремісничих майстерень. Економічна роль цього сектору значна, бо він забезпечує основну зайнятість у даних країнах. Продукція його не конкурентоспроможна. Як і раніше, він потребує протекторату держави;

2) велика диференціація доходів породила значні за чисельністю маргінальні групи, представники яких не привчені до сучасного виробництва;

3) міцні національні традиції і шанування свого минулого заважають змінам в економіці;

4) у значної частини соціальних прошарків і сьогодні помітний потяг до патерналізму. Опіка з боку держави переважає індивідуальну волю.

Очевидно, що звуження ролі держави можливе при паралельному створенні відповідних умов і "подоросленні" громадянського суспільства. Проте, незважаючи на всі труднощі, латиноамериканська цивілізація зміцнює свої позиції у світовому просторі. Якщо в 1950 р. на Латинську Америку припадало 5,6 % світового ВВП, то в 2000 р. — 8,7 %, регіональна структура світового експорту у 1973 р. складала 3,9 %, то нині (2000) — 5 %, а ВВП на душу населення зріс з 2554 дол. США у 1950 р. до 5795 дол. у 2000 р.

6.Установлення конституційного ладу в країнах Латинської Америки.

Протягом 1980-1990-х років авторитарні режими були повалені в 13 країнах Латинської Америки. Перехід від диктатури до демократії відбувався в більшості з них мирним шляхом. У Гренаді (1983) й Панамі (1989) мало місце воєнне втручання США. У Нікарагуа та Сальвадорі тривалий час точилася громадянська війна. У Нікарагуа в липні 1979 р. внаслідок партизанської війни виборов владу Фронт національного визволення імені Сандіно, що скинув найодіознішу в Латинській Америці диктатуру Анастасіо Сомоси, який правив країною понад ЗО років. Сандіністи розпочали в країні соціалістичні експерименти, проти яких виступили і колишні сомосівці, і демократичні організації. Тривала громадянська війна завершилася в 1990 р. проведенням вільних виборів. Президентом Нікарагуа була обрана Віолетта Чаморро. міністром оборони став лідер сандіністів Даніель Ортега.

На той час у Латинській Америці залишилася тільки одна країна з диктаторським режимом — Куба. Після розпаду СРСР комуністичний режим на острові Свободи перебуває в дуже складному становищі.

В останні роки XX ст. у більшості країн регіону відмовилися від системи протекціонізму; відбувся поворот до роздержавлення та приватизації засобів виробництва, до відкритості економіки, до демократії та ринку; країни регіону почали активно інтегруватись у світове господарство. В економіку залучаються американські, японські, німецькі, французькі, британські інвестиції. Іноземний капітал проникає в нові галузі; електротехніку, машинобудування, виробництво автомобілів тощо. У 1995 р. президент США Б. Клінтон на нараді лідерів Західної півкулі запропонував створити спільний ринок від Аляски до Вогняної Землі. Ці плани почали втілюватися в життя. На зустрічі керівників урядів країн Американського континенту у квітні 2001 р. було прийнято рішення про створення загальноамериканського спільного ринку.

8. Українці в країнах Латинської Америки.

Більшість українців, які проживають у Латинській Америці, зосереджена в Аргентині та Бразилії.

В Аргентині історія українського поселення розпочалася в 1897 р., коли сюди на постійне проживання прибула перша невелика група українських емігрантів. Українці прибували до Аргентини протягом 50 років. Українські громади проживають у 43 місцевостях майже в усіх провінціях країни. Із 250 тис. осіб українського походження майже 100 тис. є жителями столиці й провінції Буенос- Айрес, майже 55 тис. мешкають у провінції Чако та 10 тис. — у провінції Мендоса.

В Аргентині діють українські громадські організації — «Просвіта», «Відродження», «Український національний клуб», «Січ». У 1947 р. було скликано Перший конгрес українців в Аргентині, на якому створено Українську центральну репрезентацію (УЦР).

Аргентина однією з перших у світі та першою в Латинській Америці визнала незалежність України (5 грудня 1991 р.). Українська громада активно виступає за розвиток торговельно-економічного співробітництва між двома країнами. З цією метою на початку 1992 р. була створена Аргентинсько-українська Торговельна палата.

У Бразилії мешкає понад 200 тис. етнічних українців. Більшість із них зосереджена в південному штаті Парана, що межує з аргентинською провінцією Місьйонес, де також живе багато українців. Там діють просвітницькі товариства, найбільшим з яких є Хліборобсько-просвітницька спілка в Парані. Наукову та видавничу діяльність здійснює Українсько-бразильський центр українознавства.