Тема 9. Друга світова війна ( 1939 – 1945 роки ).

Окупаційний режим у поневолених країнах. Рух Опору.

Мета :

- з’ясувати суть «нового нацистського порядку», особливості Руху Опору, життя людей у період ДСВ;

- розвивати навички роботи з різними джерелами знань, вміння аналізувати та робити висновки, працювати з інтернетом, робити презентації, збирати свідчення очевидців;

- виховувати гуманізм та толерантне ставлення до різних точок зору, любов і бережне ставлення до своєї історії, шанувати ветеранів…

План:

1. Нацистський «новий порядок» у Європі.

2. Голокост.

3. Рух Опору, його політична орієнтація та форми боротьби.

4. Рух Опору на Сумщині та Конотопщині.

Ключові терміни та поняття :

План «Ост», «фабрики смерті», колабораціонізм, Рух Опору, Українська повстанська армія, Армія Крайова, Армія Людова, гетто…

Питання для самоперевірки :

1. Нацистські плани щодо окупованих територій? Їх реалізація.

2. Голокост єврейського народу.

3. Політичні течії Руху Опору.

4. Приклади Руху Опору у різних країнах.

5. Партизанський та підпільний рух на Сумщині та Конотопщині.

Література:

1. Я.М.Бердичевський. Всесвітня історія. 11 клас.-К.; «АСК», 2003, с.40 - 51

2. Т.В.Ладиченко. Всесвітня історія. 11 клас.-К.; «АСК»,2007,

3. Середницька. Всесвітня історія. 11 клас.-К.; «Генеза»,2004

Нацистський "новий порядок" у Європі

Окупаційна політика фашистських держав була детально розроблена водночас з планами ведення війни. Про злочинні плани загарбників щодо народів Східної Європи переконливо свідчать так звані план "Ост", директива "Про особливу підсудність у районі здійснення плану "Барбаросса" і особливі заходи військ", вказівки про ставлення до радянських військовополонених та інші документи.

План "Ост" 25 травня 1940 р. було подано Гітлеру, який затвердив його як директиву. Цим планом передбачалися колонізація Радянського Союзу і країн Східної Європи, знищення мільйонів людей, перетворення на рабів рейху залишених живими росіян, українців, білорусів, поляків, чехів та інших народів Східної Європи. Планувалося виселити протягом 30 років 65% населення Західної України, 75% населення Білорусі, 80-85% поляків з території Польщі, значну частину населення Латвії, Литви, Естонії — всього 31 млн чоловік. Пізніше німецьке керівництво збільшило число осіб, які підлягали виселенню зі Східної Європи, до 46-51 млн. Намічалося на вивільнені землі переселити 10 млн німців, а місцевих жителів, що залишалися (за розрахунками гітлерівців — близько 14 млн), поступово "понімечити". Документи нацистського рейху свідчать, що СРСР підлягав розчленуванню і ліквідації. На його території передбачалося утворити чотири рейхскомісаріати—німецькі колоніальні провінції "Остланд", "Україна", "Москва", "Кавказ", управління якими мало здійснюватися спеціальним "східним міністерством" під орудою А. Розенберга.

Сенс "нового порядку", як нацисти називали встановлений ними режим, зводився до ліквідації незалежності і суверенітету, всіх демократичних і соціальних здобутків, безмежної економічної експлуатації і свавілля окупантів.

Економіку всіх поневолених країн було поставлено на службу загарбникам. Промисловість працювала на замовлення окупантів. Сільське господарство постачало їх продовольством, робоча сила використовувалася на будівництві воєнних об'єктів.

Мільйони жителів Європи були примусово вигнані на працю до Німеччини. Ближче до кінця війни нестача робітників стала настільки гострою, що нацисти використовували навіть працю дітей. Для утримання населення в покорі широко використовувалася система заручництва і масових екзекуцій. Символами цієї політики було повне знищення жителів сіл Орадур у Франції, Лідице в Чехословаччині, Хатинь у Білорусі. За роки окупації в республіках Прибалтики, в Білорусі, Україні, Російській Федерації гітлерівці знищили більше 10 млн чоловіків, жінок, дітей. Нацистський режим демонстрував всьому світові свою антилюдську сутність.

Історія ніколи не пробачить фашизму ці нелюдські злочини, що іменувалися "новим порядком".

Холокост

Слово холокост означає катастрофу, або знищення єврейського народу в роки Другої світової війни.

"Новий порядок" передбачав здійснення особливої расової політики, жертвами якої стали євреї, цигани, а після цього і слов'янське населення Східної Європи. 1942 р. керівництво Німеччини прийняло рішення про початок фізичного знищення всіх євреїв у Європі. По всій її території запрацювали "фабрики смерті", концентраційні табори, найбільшими з яких були Освенцім (з травня 1940 по січень 1945 р. було знищено понад 4 млн чоловік), Майданек (знайшли свою смерть 1,5 млн в'язнів), Треблінка на території Польщі; Дахау, Бухенвальд, Заксенгаузен і Равенсбрюк у Німеччині; Маутхаузен в Австрії. Там були ув'язнені військовополонені, цивільне населення, учасники руху Опору. Загалом у концтаборах опинилося 18 млн чоловік, 12 млн з яких були знищені. 6 млн з них були євреї. Тільки в Бабиному Яру окупанти знищили 195 тис. чоловік, 150 тис. з яких були євреями. Криваві погроми провадили спеціально створені зондер-команди.

За свідченням Янкеля Верніка, якому вдалося вийти живим з пекла Треблінки, знищення людей (в першу чергу євреїв) відбувалося гак: "До камер розміром у 25 квадратних метрів впускали від 450 до 500 чоловік. Було страшенно тісно. Один напирав на іншого. Вносили дітей, гадаючи, що цим врятують їх. На шляху до смерті їх били, штовхали прикладами,/а також залізними палицями. На них пускали собак, які, Гавкаючи, кусалися й кидалися на жертв. Кожен з криком, рятуючись від ударів і собак, сам поспішав в обійми смерті — біг у газову камеру. Ті, що були сильніші, переносили слабших. Шум тривав Недовго. Двері тріском зачинялися, камера ставала могилою. Пускали мотор і з'єднували з вихлопними трубами, 15 хвилин — і всі були мертві, навіть не лежали, бо це було неможливо. Стояли, падаючи один на одного. Вже не кричали. Матері і діти в смертних обіймах..."

Після двох років панування гітлерівців у Галичині, у Львові та інших містах Східної Галичини євреїв майже не залишилось, вони загинули у львівському гетто, Яновському таборі та інших концтаборах, створених тут. Наприклад, єврейська громада Львова, яка існувала тут ще з XIII ст., до війни налічувала 160 тис. чоловік. Після звільнення міста в 1944 р. нарахували, за одними даними, 800, за іншими, — 300 чоловік. Всього на окупованій території колишнього Радянського Союзу, за підрахунками доктора Арадо, директора Інституту Пам'яті жертв нацизму й героїв Опору Яд Ва-Шем в Ізраїлі, перед війною проживало 2,75-2,9 млн євреїв. Після закінчення війни в живих залишилося кілька десятків тисяч. Тільки в Ізраїлі загинуло не менше 1,5 млн чоловік єврейської національності. Серед них були видатні вчені, духовні особи, уславлені лікарі, юристи, діячі мистецтва — художники, письменники, музиканти, які збагатили науку і культуру не тільки свого народу, а й усієї Європи, цивілізацію всього світу.

Рух Опору, його політична орієнтація та форми боротьби.

Рух Опору — це визвольний рух проти нацизму і фашизму і встановлених ними порядків, за відновлення національної незалежності і державного суверенітету окупованих крй.н, а також країн фашистського блоку, за більш справедливий і демократичний устрій після визволення.

Форми його були різноманітними. В одних випадках це були збирання і передача союзникам цінної інформації, в інших — саботаж, зрив воєнних постачань, порушення ритму військового виробництва, диверсії. В ці ж роки стали створюватися перші партизанські загони у Польщі, Югославії, Албанії, Греції. Одним з перших актів європейського руху Опору стало повстання у варшавському гетто 1943 р. Майже місяць погано озброєні жителі гетто, приречені на знищення, билися з німецькими військами.

На території, окупованій Японією, становище було дещо іншим. В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Малайзія, Бірма, Індонезія і Філіппіни до війни не мали незалежності. Японська окупація означала лише зміну метрополії. Більше того, деякий час у народів цих країн були надії, що з рук Японії вони отримають незалежність; адже вона висувала для виправдання своїх завоювань гасло "Азія для азіатів". Але ця ілюзія швидко розвіялася. Японський окупаційний режим виявився набагато жорстокішим за колоніальний. Анти- японський рух виник у Бірмі, Малайзії, Індонезії і на Філіппінах.

Одним із центрів європейського Опору стала Франція.

Для організації Опору Франція володіла потужною організацією "Вільна Франція", яку створив генерал Шарль де Голль 1940 р. у Лондоні. До руху Опору залучалися різноманітні соціальні прошарки: робітники, селянство, інтелігенція, офіцери, священики, банкіри, власники фабрик і заводів. Партійна приналежність не була завадою для об'єднання і консолідації. Учасники руху на чільне місце ставили звільнення Франції від нацизму. Хоча це не означало відсутності розбіжностей і протиріч між ними.

Патріотичні організації французького Опору 1942 р. об'єднали свої бойові групи в "таємну армію", що визнала керівництво генерала де Голля. В листопаді 1942 р. Комуніс-тична партія Франції, що мала великий вплив у русі Опору, підписала угоду про спільні дії з силами "Франції, що бореться", якими керував генерал де Голль. Патріотичний фронт зміцнювався. 1943 р. виникли єдині керівні органи Опору і передусім Національна рада Опору, що стала вищим керівним органом руху Опору на території Франції. На місцях створювалися комітети визволення. Всі учасники Опору визнали загальне керівництво розташованого в Алжирі Французького Комітету Національного Визволення (ФКНВ), який з осені 1943 р. одноосібно очолив Шарль де Голль.

У Північній і Середній Італії, окупованих німецькими військами, керівництво рухом Опору здійснювали комітети національного визволення, що складалися, як правило, з представників демократичних партій. Деякі гірські райони Італії, звільнені від окупантів, перетворилися на своєрідні "партизанські республіки", де повновладними господарями були партизанські бригади ім. Дж. Гарібальді. Вперше гарібшіьдійці вступили в бої з гітлерівцями ще восени 1943 р. на півночі Італії. В горах створювалися демократичні органи влади на чолі з місцевими комітетами національного визволення. Разом з італійськими партизанами мужньо билися майже 5000 радянських громадян, які втекли з таборів для військовополонених. Серед них Федір Полетаєв — національний герой Італії і Герой Радянського Союзу.

У Польщі рух Опору набув великого розмаху. Тут не існувало колабораціонізму (співробітництва) з німецькими окупантами ані як політичної, ані як економічної течії. Терор, геноцид, вкрай жорстокий окупаційний режим не створювали умов для співробітництва. Гітлерівська расистська доктрина мала однією з цілей знищення польської державності і польської нації. 22% населення (6 млн) гітлерівці встигли знищити. Великий вплив мали загони Армії Крайової, керовані з Лондона емігрантським урядом, і загони Гвардії Людової, створені Польською робітничою партією (комуністична партія). Обидва ці військові формування вели боротьбу з окупантами, хоча між ними існували серйозні розбіжності щодо тактики і стратегії у визвольному русі, майбутнього устрою Польщі, що переростали у відверто ворожі відносини.

У серпні 1944 р., не очікуючи підходу радянських військ, Армія Крайова підняла повстання у Варшаві, безжально придушене німцями практично на очах у Радянської Армії. Існує точка зору, що радянські збройні сили були не в змозі допомогти повсталим, бо, увійшовши на територію Польщі, вони зазнали великих втрат у техніці й живій силі і фактично вичерпали наступальні можливості. Однак вирішальним у ставленні Москви до повсталої Варшави була та обставина, що боротьбу вели бойові частини, підпорядковані лондонському емігрантському урядові. Іншими словами, ідеологічні міркування і настанови знову взяли гору у кремлівському керівництві.

Важливим фронтом антифашистської боротьби залишалася Югославія. Керована комуністами Народно-визвольна армія Югославії (НВАЮ) на початок 1943 р. визволила дві п'ятих території країни. У січні 1943 р. війська німецько-італійських окупантів за підтримки хорватських усташів розпочали ретельно підготовлений наступ з метою оточення і знищення головних сил НВАЮ. Головні сили НВАЮ з боями пройшли до долини річки Неретва. Тут відбулася одна з вирішальних битв народно-визвольної війни в Югославії. Здобута патріотами перемога дала змогу врятувати майже 4 тис. поранених. У боях дістав поранення і Верховний головнокомандувач НВАЮ И. Броз Тіто. Визвольний рух народів Югославії завоював міцні позиції.

Народи Чехословаччини чинили дедалі більший опір окупантам. Великого поширення набув саботаж на військових заводах, здійснювалися диверсії на залізницях, електростанціях. У країні зростало єднання всіх патріотичних сил незалежно від партійної та релігійної приналежності. В СРСР було створено 1-й Окремий чехословацький баталь-йон під командуванням Л. Свободи, що 8 березня 1943 р. прийняв бойове хрещення в боях за Соколово (на південь від Харкова). Після цього батальйон став бригадою, що увійшла до складу 38-ї армії генерала К. С. Москаленка.

Своєрідно розвивався рух Опору в Греції. Народно-визвольна армія вела операції на всій території країни, створювала визволені райони, де владу здійснювали народно-демократичні ради і комітети. Загони ЕЛАС фактично визволили основну частину Греції.

Не став на коліна перед загарбниками і радянський народ. Ані жорстокий терор, ані хитрощі нацистської пропаганди не зламали волю і мужність людей. Відразу ж після загарбання радянських земель німцями виникає підпільний і партизанський рух. ЗО травня 1942 р. створюється Центральний штаб партизанського руху на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусі П. К. Пономаренком. Наприкінці серпня до Москви на нараду були викликані керівники найбільших партизанських з'єднань, де було намічено конкретні плани по боротьбі з ворогом.

Найбільші групи і об'єднання партизан діяли в Ленінградській, Смоленській і Орловській областях Росії, у Білорусі, східних і північних областях України. Влітку і восени 1942 р. партизани стримували до 24 ворожих дивізій. Масові удари по залізницях у Білорусі, Смоленській та інших областях досягай апогею у серпні 1943 р., коли партизани розпочали "рейкову війну".

Патріотичний і антинацистський рух Опору відіграв визначну роль у перемозі над фашизмом і нацизмом. Його учасники обирали різноманітні форми і засоби боротьби з коричневою чумою за свободу і незалежність своїх країн. У русі Опору брали участь люди різних політичних і релігійних поглядів: радикали і республіканці, консерватори і демократи, комуністи і соціалісти, католики і православні, члени профспілок і безпартійні; люди різних рас і національностей, різних соціальних кіл. Багатьом з них судилося покласти життя на спільний вівтар Перемоги над ненависним ворогом.