Тема 7. Світ у період економічної кризи 1929 – 1933 роки та подолання її наслідків.Колективізація , «голодомори», масові репресії. Сутність тоталітаризму та авторитаризму.Мета :- розкрити причини, мету та методи колективізації, сутність «голодомору», масштаби масових репресій ; - розвивати навики самостійної роботи з підручником, іншими джерелами інформації; розвивати уміння аналізувати отримані дані; - виховувати шанобливе ставлення до людей похилого віку, ветеранів, бережне ставлення до хлібу, підтримку та небайдужість до ближніх План:1. Колективізація. 2. Голодомори. 3. Масові репресії. 4. Сутність тоталітаризму та авторитаризму.
Ключові терміни та поняття :Колективізація, розкуркулення, буксирні команди, чорні дошки, «закон про 5 колосків» , «вороги народу» , репресії Питання для самоперевірки :
1.Причини колективізації ? КолективізаціяЩе у 1917-1920 рр. виникли перші колгоспи. Це було наслідком об'єднання селянських господарств за активного сприяння держави. Залежно від міри усуспільнення колективні господарства поділялися на кілька типів: ТОЗи, артілі, комуни. Після згортання непу колгоспи були вкрай необхідні тоталітарному режиму, бо вони надавали можливість досить легко поповнювати державний бюджет. На початку 1928 р. вибухнула "криза хлібозаготівель", і Сталін висунув гасло суцільної колективізації. За першим п'ятирічним планом в СРСР намічалося об'єднати у колгоспи 18-20% селян, а в Україні — 30%. Гасло суцільної колективізації було офіційно проголошене на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП (б), на ньому ж були засуджені будь-які спроби відхилення від генеральної лінії партії. Перед скликанням пленуму було здійснено "чистку партії''; внаслідок якої 11,7% комуністів втратили партійні квитки. Так забезпечувалася єдність партії в період "вирішальних боїв". Країна і партія взяли курс на здійснення "великого переламу" — надіндустріалізацію, прискорену колективізацію й культурну революцію. Основними елементами колективізації були: примусове усуспільнення землі, засобів виробництва, худоби, позбавлення селян прав розпоряджатися вирощеною продукцією через обов'язкові постачання державі за значно нижчими цінами, ніж ринкові; розкуркулення, тобто вилучення зі сфери сільськогосподарського виробництва, позбавлення громадянських прав і виселення до Сибіру тих селян, що чинили опір насильницькій колективізації. Під час подорожі Сталіна до Сибіру в січні 1928 р. ним було висунуто пропозиції відносно прискорення темпів колективізації, що носили директивний характер. Вони зводилися до такого: зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами; в разі відмови куркулів підкоритися притягати їх до судової відповідальності та конфіскувати хлібні надлишки на користь держави з тим, щоб 25% конфіскованого збіжжя розподіляти серед селян-донощиків. Стаття 107 передбачала позбавлення волі терміном на 5 років з повною або частковою конфіскацією майна за спекуляцію збіжжям. Сталін же пропонував застосовувати статтю до тих, хто збіжжя не продає взагалі. Починалося насильницьке вилучення збіжжя у селян. У січні 1930 р. було опубліковано постанову ЦК ВКП(б) "Про темпи колективізації й про заходи допомоги держави колгоспному будівництву". Україна належала до групи районів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Загальну колективізацію було заплановано як комунізацію з утворенням господарств максимального рівня усуспільнення, тобто усуспільнювались корови, дрібна худоба, птахи тощо. Така практика зустріла різкий опір селян. Сталін визнав доцільним відступити. З'явилася постанова ЦК ВКП (б) "Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі". Місцевим партійним організаціям пропонувалося відмовитися від адміністративного тиску на селян в цілях утворення колгоспів. З 1930 р. вільну торгівлю фактично заборонили, однак продуктивність сільського господарства різко зменшилася. Відсутність матеріальної зацікавленості в розвиткові суспільного виробництва змушувала колгоспників імітувати роботу, а не працювати по-справжньому. Продуктивні сили сільського господарства деградували дедалі більше. 
Щоб зробити колективізацію можливою, було вирішено знищити найбільш заможний прошарок селянства, до складу якого входили всі селяни, що не хотіли усуспільнення. Порядок розкуркулення розробила спеціальна комісія на чолі з В. Молотовим. Куркульські господарства, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії: перша — учасники антирадянських виступів і організатори терористичних актів, вони мали бути ізольовані у в'язницях і таборах; друга — ті, хто чинив менший опір колективізації, їх виселяли до північних районів країни; третя — ті, хто не чинив опору, їм надавали ділянки землі поза межами колгоспів. 1 лютого 1930 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації, щодо боротьби з куркульством". Боротьбі з куркульством надавали подобу закону. За роки суцільної колективізації лише в Україні було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств. За 1930 р. з України було депортовано 75 тис. сімей, а в червні 1931 р. — 23,5 тис. Головним показником ефективності колгоспної системи для влади була хлібозаготівля. Держава постійно збільшувала плани постачання зерна, забираючи у селян від 60 до 70% зібраного врожаю. Невиконання плану каралося позбавленням окремих господарств, а то й цілих районів промислового обладнання. Посилювалася хвиля репресій проти керівників.
ГолодомориХХ століття для України стало дуже важким випробуванням. Україна пережила три страшні хвилі голодоморів. Звичайним голодом це назвати аж ніяк не можна було, адже голод ─ це стихійне явище, а голодомор ─ це свідомі акції організації голоду, ніби як природного явища. Цієї чорної сторінки нашої історії не мало бути взагалі, адже був хліб в достатній кількості, але його відбирали, вивозили. Саме тому ці голодомори були штучні. Перший голод на Україні розпочався майже одразу після війни, тривав він з 1921 по 1923 рр. Сільське господарство та промисловість були зруйновані, а збір зерна скоротився більш як у 5 разів і причиною цьому була не тільки війна, а політика уряду ─ політика "воєнного комунізму". Також досить важливою причиною стала посуха 1921 року, що охопила південь країни, продовження хлібозаготівлі, продрозкладка з її насильним вилученням продовольства у селян. З України лише за 1921 рік біло вивезено 22 млн. т хлібу, та 2 1922 р. ще більше 20 млн. т зерна. За три роки було від 5 до 7 млн. голодуючих, з них померли 1.5-2 млн. Щоб зламати опір суцільної колективізації, за постановою пленуму ЦК ВКП (б) від 30 січня 1929 року, в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але це не дало наслідків, хлібозаготівельний план зменшувався з кожним роком. Тому уряд, для виконання плану, вирішив перевести Україну на блокадне становище: райони, села, що не виконували план, заносилися на "чорну дошку" ─ це прирікало людей на голодну смерть. У селян працівники ДПУ відбирали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси. От вже і на початку 1933 року практично по всій території України не залишилось жодних запасів. Партія обдирала церкви, ніби на пожертви голодуючим, весь хліб йшов на експорт, але це були засекречені дії уряду, тому голод в Україні замовчувався. Голодні люди збирали колоски пшениці, залишені на полях, щоб прогодувати дітей. Тоді, 7 серпня 1932 року, було видано постанову, названу в народі "законом про п'ять колосків". Вона передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіскацією майна чи позбавлення волі на термін не менш як десять років. Гинули люди, вони вимирали сім'ями, селами. Були зафіксовані страшні випадки людоїдства. Батьки намагаючись врятувати своїх дітей везли їх у міста та залишали в установах, на вулицях, не дивлячись на те, що були захороненні будь-які імміграції. Це був найстрашніший голодомор ХХ століття, справжня національна катастрофа ─ геноцид українського народу. Жертвами голодомору 32-33х рр. стали від 3,5 до 9 мільйонів осіб. Третій голодомор на Україні тривав з 1946 р. по 1947 р. та розпочався він через низку причин, таких як: повоєнна розруха, за роки війни скоротилися посівні площі, зменшилося поголів'я худоби, не вистачало техніки, робочих рук,відбудова промисловості йшлася за рахунок сільського господарства, нереальні хлібозаготівельні плани, експорт зерна за кордон, посуха на весні, влітку 1946 року,якА вразила 16 областей України. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. Відновили дію закону про "п'ять колосків", від якого загинули ще тисячі людей. Селяни почали тікати від голодної смерті в міста. Щоб уникнути обезлюднення сел. Каральні органи почали відшукувати та повертати людей до сіл. У той час, як за кордоном ешелонами вивозився хліб, в Україні загинуло близько 1 млн. осіб, майже 3 млн. людей хворіло на дистрофію,анемію, але "в нас голоду немає", так запевняло всіх керівництво. Голод був подоланий лише після жнив 1947 року. Тільки з цього часу розпочалася відбудова села. Голодомори ХХ-го століття були справжньою катастрофою для українського населення, було однозначним геноцидом нації. Про це свідчить безліч документів та фактів: постанова влади від 22 січня 1932 року "про заборону виїзду селянства за межі села", виселення народу з полтавських регіонів, переведення 400 українських шкіл на російську мову, введені "чорні дошки", припинилася українізація, постанови 1932 року "забирати картоплю у населення", "прекратить постачу товаров в села". Та на кінець, у 2006 році Верховна Рада України ухвалила закон "про геноцид", що остаточно підкреслив факти, які дуже тяжко заперечити. Суспільно-політична обстановка в 20-30-х рр.Масові репресіїКриза командно-адміністративної системи, спричинена "надіндустріалізацією", виснажливим промисловим будівництвом, критичним становищем в аграрному секторі, зумовила різке загострення всіх соціально-економічних проблем в країні, зубожіння основної маси населення. Почалися прояви незадоволення владою, відповіддю на які були репресії. Першими жертвами сталінського режиму стали спеціалісти — інженерно-технічні робітники з дореволюційною підготовкою. Влітку 1928 р. відкрився "шахтинський процес" над групою спеціалістів Донецького басейну, керівників вугільної промисловості, яких звинувачували в шкідництві, організації вибухів на шахтах, у злочинних зв'язках із колишніми власниками шахт. Із 53 чоловік 11 було засуджено до розстрілу, інших до різних термінів ув'язнення. Показовою в усіх відношеннях була "справа Рютіна". Навесні 1932 р. колишній секретар Червонопресненського райкому партії Москви М. Рютін підготував велику теоретичну працю "Сталін і криза пролетарської диктатури" та звернення "До всіх членів ВКП(б)". Під керівництвом Рютіна було створено організацію "Союз захисту ленінізму" (пізніше "Союз марксистів-ленінців"). 24 активних члени "Союзу" було виключено з партії. Колегія ОДПУ засудила їх до різних строків ув'язнення. Переламним вбік підсилення репресій став 1934 р. У січні—лютому 1934 р. відбувся XVII з'їзд ВКП(б), на якому група делегатів спробувала усунути Сталіна з поста генерального секретаря. Під час голосування при виборах членів ЦК проти Сталіна було подано майже 300 голосів. Внаслідок цього — з 1966 делегатів з'їзду більше 1100 було репресовано. 1 грудня 1934 р. в Ленінграді було вбито С. М. Кірова. Лишаються нез'ясованими багато обставин цього політичного вбивства. Одначе Сталін зумів видобути з цієї події необхідні для себе висновки й посилити диктаторський режим. Після цього розпочалися найбільші "хвилі" репресій. 28-29 грудня 1934 р. відбувся закритий процес над членами "Ленінградського центру", до складу якого нібито входило 30 колишніх зінов'євців. Усіх обвинувачених було засуджено до смертної кари. 5-16 січня 1935 р. — судовий процес у Москві за сфабрикованою справою "Московського центру". В антипартійній та антидержавній діяльності було звинувачено 19 чоловік, серед них Л. Каменев, Г. Зінов'єв, Г. Євдокімов, Г. Федоров. Зокрема їх звинувачували у створенні контрреволюційної організації з метою здійснення терористичних актів, у "ідеологічному пособництві" убивцям Кірова. Всіх було засуджено до різних строків ув'язнення. 9 червня 1939 р. було прийнято закон про смертну кару за втечу за кордон. 19-24 серпня 1936 р. відбувся перший відкритий московський судовий процес по справі "Антирадянський об'єднаний троцькістсько-зінов'євський центр" (Зінов'єв, Каменев, Євдокімов, Бакаев, Мрачковський, Тер-Ваганян, Дрейцер та ін.). Всі 16 звинувачених підтвердили свою участь у вбивстві Кірова, зв'язках з Троцьким, змові проти Сталіна, дали показання на Томського, Бухаріна, Рикова, Радека, П'ятакова, Сокольнікова й були засуджені до смертної кари. Після усунення Т. Ягоди за неспроможність "викрити" троцькістсько-зінов'євський блок і призначення наркомом внутрішніх справ Н. Єжова розпочалася чистка в апараті НКВС. Тоді ж (жовтень 1936 р.) було заарештовано колишніх троцькістів П'ятакова, Радека, Сокольнікова, Серебрякова та інших відповідальних працівників транспорту й вугільної промисловості. 20-30 січня — другий московський процес над 17 обвинуваченими в створенні "Паралельного антирадянського троцькістського центру", що нібито займався організацією саботажу і диверсій: 13 чоловікам було винесено смертний вирок. 11 червня 1937 р. — опубліковано офіційне повідомлення про винесення за критим засіданням військового трибуналу смертного вироку звинуваченому в шпигунстві та зрадництві маршалу Тухачевскому, воєначальникам Якіру, Уборевичу, Ейдеману, Путнє, Корку. 12-13 березня 1938 р. — третій московський процес по справі про "Антирадянський правотроцькістський блок" по звинуваченню 21 чоловіка, серед них Бухаріна, Рикова, КрестанськОго, Раковського, Ікрамова, Ходжаєва, Ягоди, у вбивстві Кірова, отруєнні Куйбишева та Горького, змові проти Сталіна й організації промислового саботажу. 17 обвинуваченим винесено смертний вирок. Цей трагічний перелік можна було б продовжувати нескінченно. Головний підсумок репресій 30-х — поч. 40-х рр. — фізичне знищення мільйонів людей. Лише у 1937- 1938 рр. було репресовано біля 10 млн чол. З них 2-3 млн знищено фізично. Внаслідок масових репресій у 30-ті роки було знекровлено інтелектуальні сили радянського суспільства: в політиці, армії, науці. Це один з головних злочинів сталінського тоталітарного режиму. Опір режимові існував, однак він не набув масового характеру. Це були поодинокі виступи тих, хто не бажав миритися з дійсністю. Найбільш відомі виступи членів ЦК Ломінадзе, Сирцова, групи Рютіна, Раскольнікова й деяких інших, однак на них була спрямована уся міць НКВД. Таким чином, політика й практика "великого терору" була холоднокровно продуманою й глибоко злочинною акцією. Творчі мислячі люди, здатні критично оцінювати становище в країні, ніяк не вписувалися до схеми казарменого соціалізму. В цей час з радіоприймачів на всю країну розносилися слова однієї з найпопулярніших пісень: "Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек". Тільки після 1985 року, у роки демократизації, спеціальні комісії виправдали абсолютну більшість невинних жертв сталінщини.
Сутність тоталітаризму та авторитаризму.І авторитаризм, і тоталітаризм мають свої різновиди. Проте всі їх сутнісні риси враховано у загальних теоретичних моделях. Вони чітко визначають аспекти, які дозволяють відокремити тоталітарні режими від авторитарних. Авторитаризм можна визначити як недемократичний політичний режим, який передбачає концентрацію влади в руках окремої особи або групи осіб, котрі не прагнуть досягнення суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. При цьому відбувається зменшення ролі представницьких інститутів влади і громадян в цілому, вони усуваються від процесу прийняття політичних рішень. Серед авторитарних режимів виокремлюють: —військово-бюрократичні диктатури, встановлені внаслідок військових переворотів через наявність нерозвиненого громадянського суспільства та слабкість демократичних традицій, коли офіцерський корпус виступає найбільш зорганізованою силою, яка має ресурси для захоплення влади у державі (Греція, Аргентина, Бразилія, Парагвай, Чилі, деякі інші країни Латинської Америки, Африки та Азії); персональні тиранії, різновидом яких виступає султанізм, коли влада належить диктаторові та спирається на підтримку розгалуженого поліцейського апарату (Сомалі, Гаїті, Уганда, Нікарагуа); —абсолютистські монархії, коли монарх має необмежену владу у виконавчій, законодавчій та судовій сферах, а представницьких органів влади не існує (Йорданія, Марокко, Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати); —олігархічні, коли влада належить певним корпоративним кланам; —вождистські (або режими особистої влади), які спираються на авторитет сильного лідера,можуть мати підтримку народу і передумовою становлення яких може виступати певна загроза для держави (що дозволяє лідерам використовувати для консолідації населення гасла націоналізму, незалежності, модернізації тощо); —змішані, які містять елементи різних режимів (наприклад, військовий режим, який було встановлено у Чилі 1973 року, пізніше було трансформовано у режим особистої влади); неототалітарні режими, які формально функціонують за наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів, але влада зберігається в руках однієї партії (Сирія). При цьому у деяких країнах (Сінгапур, Південна Корея, Таїланд) авторитарна влада змогла сконцентрувати зусилля та ресурси для розв’язання завдань економічного зростання, проведення радикальних реформ, забезпечення громадського порядку, а також не допустити протистояння групових інтересів. Тоталітаризм є політичним режимом, якому притаманні політичне, економічне, ідеологічне панування правлячої еліти, організованої у цілісний бюрократичний партійно-державний апарат (очолюваний лідером), тотальний контроль над суспільством, втручанням в усі його сфери з метою здійснення такого контролю. (Запропоноване визначення є одним з можливих, оскільки автори багатьох досліджень з питань тоталітаризму, підручників, словників наводять різні визначення цього поняття). До різновидів тоталітаризму належать: —комуністичний тоталітаризм (як штучна форма соціальної інтеграції, заснована на приматі класового підходу, запереченні права на приватну власність, заборону автономії особистості тощо); —фашизм (який у первісному варіанті італійської ідеократії тяжів до забезпечення національної єдності під владою сильної держави, передбачав синтез концепції нації як цінності та догматизованого принципу справедливості); —націонал-соціалізм (як синтезований тип ідеократії, який передбачає втілення ідей расизму, шовінізму, зовнішньополітичної експансії). Таким чином, тоталітарними можна вважати режими у нацистській Німеччині, в СРСР (досталінський та сталінський періоди), у Китаї за часів правління Мао Цзедуна, у Камбоджі за часів правління Пол Пота, в Італії за часів правління Муссоліні та деякі інші. |