Меню

Тема 6. Період стабілізації в Європі та Північній Америці (1924-1929).

Особливості розвитку нових незалежних держав Східної та Південної Європи.

Мета :

- з’ясувати рівень засвоєння студентами знань про особливості розвитку нових незалежних держав Східної та Південної Європи після ПСВ;

- розвивати навики самостійної роботи з підручником, іншими джерелами інформації; розвивати уміння аналізувати отримані дані;

- виховувати відповідальне ставлення до навчання, своїх обов’язків , питливість .

План:

1. Польща.

2. Чехо – Словаччина.

3. Румунія.

4. Болгарія.

5. Югославія.

Ключові терміни та поняття :

Декларація прав народів, «начальник польської держави», ЗУНР, УНР, Варшавський та Ризький договори, абсентеїзм, соціалізація промисловості, Мала Антанта, румунізація, анексія, БХНС, «теснятство», «народна змова», Королівство сербів, хорватів і словенців, Відовданська конституція, національне питання, Карагеоргієвичі.

Питання для самоперевірки :

1. Утворення нових незалежних держав у Східній Європі? .

2. Доля західноукраїнських земель?.

3. Політична орієнтація нових держав?.

4. Економічний розвиток регіону?.

5. Становище українського населення?

Література:

1. .Я.Щупак, Л.В.Морозова. Всесвітня історія.- Запоріжжя.;Прем’єр,2010, с. 216 - 238

2. Я.М.Бердичевський. Всесвітня історія. 10, клас.-К.; «АСК», 2003, с.172 – 218.

3. Т.В.Ладиченко. Всесвітня історія. 10, клас.-К.; «АСК»,2007, с. 176 - 221

Крата Європи

ПОЛЬЩА

Відновлення державної незалежності Польщі. Ю. Пілсудський

Внаслідок поділу Польщі наприкінці XVIII ст. між Росією, Австрією та Пруссією польський народ надовго втратив свою державність. Всі наступні роки минули під знаком національно-визвольного руху на польських землях з метою відновлення суверенітету й незалежності польської держави. Повалення царату в лютому 1917 р. активізувало польські патріотичні сили. Об'єктивні передумови досягнення суверенітету містили положення "Декларації прав народів Росії", де проголошувалося право народів на "самовизначення та створення самостійних держав".

На початку 1918 р. у Королівстві Польському, що раніше входило до складу Росії, а з 1915 р. було окуповано австро-німецькими військами, спостерігалося піднесення національно-визвольного руху. Революції в Росії, Австро-Угорщині, Німеччині створили сприятливі умови для відновлення незалежності країни. За умов краху австро-німецької окупації в ніч на 7 листопада 1918 р. представники лівих партій — Польської соціалістичної партії (ППС), галицької соціал-демократії та партії людової (селянської) — створили в Любліні незалежний від окупантів уряд, який очолив депутат австрійського рейхсрату, лідер галицької соціал-демократії Ігнаці Дашиньський. Цей уряд проголосив Польщу Народною республікою, обіцяв передати на розгляд Установчих зборів низку демократичних реформ, але проіснував недовго. 10 листопада до Варшави повернувся, звільнившись із в'язниці в Магдебурзі (Німеччина), Юозеф Пілсудський, у якому представники польського капіталу і правих партій вбачали людину, здатну відродити польську державність.

Створена окупантами у Варшаві Регентська рада 11 листопада 1918 р. передала Пілсудському владу з "метою збереження порядку в країні". За вимогою Пілсудського уряд Дашиньського пішов у відставку, а замість нього було створено новий на чолі з правим соціалістом Є. Морачевським, що був повністю підлеглий Пілсудському, проголошеному "начальником держави".

Відновлення незалежності Польщі в листопаді 1918 р. завершило національно-визвольну боротьбу польського народу, що тривала більше 120 років.

Польсько-українське протистояння у Галичині

Польські правлячі кола завжди розглядали Східну Галичину як невід'ємну частину своєї території, що завжди призводило до конфронтації між Польщею та Західною Україною. Новий конфлікт виник 1918 р. у перебігу створення незалежної Польщі. Внаслідок збройної боротьби між Польщею та Західноукраїнською Народною Республі-кою (ЗУНР), що забрала життя 15 тис. українців і 10 тис. поляків, Польща встановила контроль над територією Східної Галичини.

"Польське питання" на Паризькій мирній конференції

Польське питання на Паризькій конференції було надто важливим, бо воно перепліталося з питанням про відношення до Радянської Росії та Німеччини — двох фактично нових держав на карті Європи

Питання про  польсько-німецький кордон виявилося частиною проблеми, пов'язаної з тим, хто ж із держав переможниць зуміє отримати найбільше зиску з поразки Німеччини. Зменшивши територіальні претензії Польщі, правлячі кола Великої Британії та СIIIА тим самим схилялися до підтримки Німеччини проти свого французького союзника. Внаслідок цього Польща отримала лише 45 тис. кв. км території замість бажаних 84 тис. Гданськ було перетворено на "вільне місто", що опинилося під опікою Ліги Націй; таким чином, найголовніший та єдиний польський морський порт, якого домагалися поляки, було відірвано від країни. Загалом Паризька мирна конференція при вирішенні польсько-німецьких питань відверто пішла шляхом ігнорування інтересів Польщі.

Версальський договір залишив відкритим питання про східні кордони Польщі. Водночас з укладенням цього договору відбулося підписання Польщею, Великою Брита-нією, Францією, США та іншими країнами особливого договору "Про захист прав національних меншин" у польській державі. Згідно з цим договором Польща зобов'язувалася забезпечити свободу й рівноправність національним меншинам, що мешкали на її території. Комісія Камбона встановила лінію, яка визначала кордон, за межами якого поляки не становили більшості населення! Згодом юна дістала наймену-вання "лінія Керзона". На неодноразові вимоги польського уряду конференція послів Антанти 14 березня 1923 р. прийняла остаточне рішення про приєднання Східної Галичини до Польщі за умови надання українському населенню автономії.

Режим "санації" ("оздоровлення")

 

У березні 192І р. після тривалих дискусій сейм прийняв конституцію Польської республіки, що мала демократичний характер.

Пілсудський, незадоволений тим, що конституція обмежувала повноваження глави держави, відмовився балотуватися на пост президента. Більшістю голосів президентом було обрано підтриманого лівими партіями й партіями національних меншин професора Г. Нарутовича. Проте через тиждень після виборів його було вбито. Новим президентом було обрано С. Войцеховського,. за молодих літ пов'язаного з ППС.

Економічне становище Польщі характеризувалося значним зростанням цін і падінням вартості польської валюти. Інфляція призвела до падіння реальної заробітної плати, розгулу спекуляції. Пілсудський демонстративно пішов з поста начальника генерального штабу, але виношував плани приходу до влади.

12 травня 1926 р. війська, якими командували вірні Пілсудському генерали та офіцери (багато хто з них у роки світової війни служив під його керівництвом у легіонах), розпочали похід на Варшаву. У вуличних боях вони відрізали столицю від західних воєводств, де уряд мав великі сили. Проти уряду виступив робітничий клас. 14 травня страйк залізничників перетворився на загальний. Комуністи, що вважали тодішній уряд фашистським, підтримали Пілсудського.

Як Пілсудський, так і уряд не мали бажання перетворювати конфлікт на громадянську війну, побоюючись, що це може призвести до виступу народних мас з революційними гаслами. 14 травня президент Войцеховський та уряд Вітоса склали повноваження. ППС закликала до припинення загального страйку. Главою нового уряду за вказівкою Пілсудського було призначено професора К. Бартеля. Сам же Пілсудський абсолютною більшістю голосів депутатів сейму і сенату був обраний президентом, але демонстративно відмовився прийняти цей вибір, обійнявши пост військового міністра й головного інспектора армії. За вимогою Пілсудського президентом став професор Львівського політехнічного інституту Ігнат Мосцицький.

Успіх перевороту зумовлювався масовою підтримкою офіцерства, робітників, лівих сил. Вельми невизначене гасло "санації" (оздоровлення), проголошене Пілсудським, його минуле соціаліста подавали надію на те, що прихід до влади останнього приведе до повного оздоровлення політичного й економічного життя. ППС висунула гасло: "Демократія з Пілсудським, Пілсудський з демократією". Однак Пілсудський, діставши перемогу за допомогою лівих сил, не збирався спиратися на них надалі, а тим більше, здійснювати їхні соціальні програми.

Отримавши владу, він підкреслював, що не належить до жодної партії, що стоїть поза класів і партій. Він не приховував своєї зневаги до парламентської демократії й, хоча зберіг парламент, значно обмежив його можливості контролювати діяльність уряду. Фактично він здійснював контроль за внутрішньою й зовнішньою політикою держави.

Прихід Пілсудського до влади збігся з частковою стабілізацією польської економіки. Стабілізацію було досягнуто не в останню чергу за допомогою іноземного капіталу. Польща 1927 р. отримала великі позики від англійських і американських банкірів. У лаві польських підприємств і банків значно зросла частка іноземного капіталовкладення: 1928 р. вона становила 33% загального капіталу акціонерних компаній у Польщі. У 1926-1929 рр. було створене 105 нових картелей. Підвищення рівня промислового виробництва привело до значного скорочення безробіття, сприяло послабленню соціальних конфліктів. Однак репресії санаційного режиму проти лівих сил, вбивства ряду супротивників Пілсудського спричинили незадоволення в країні. Напередодні виборів до сейму й сенату, призначених на березень 1928 р., Пілсудський створив Безпартійний блок співробітництва з урядом. Його підтримали і магнати польського капіталу, і католицька церква. Це було спробою об'єднання прибічників навколо свого "вождя" на основі соціальної солідарності всього народу. Проте Безпартійний блок отримав 25% голосів виборців до сейму і 31,7% до сенату. Ліві партії отримали таку ж кількість голосів. Новий парламент виявився неспроможним у боротьбі з урядом і змушений був надати йому можливість здійснювати політику, накреслену Пілсудським.

Проте вже 1926 р. у Польщі почали з'являтися перші ознаки кризи, яка тяжко вразила економіку 1928 р. Криза, що зачепила усі сфери економічного життя, була більш глибокою, ніж в багатьох європейських країнах, і тривала аж до 1935 р. 1931 р. кількість безробітних становила біля 700 тис. чоловік, а разом з родинами — 1,5 млн.

ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА

Утворення Чехословаччини

 

До 1918 р. чеські землі та Словакія входили до складу багатонаціональної Австро-Угорської імперії, в якій панувала династія Габсбургів. Впродовж декількох сторіч чехи та словаки були позбавлені національної самостійності й перебували під чужоземним гнітом. Чеські землі були економічно більш розвиненою частиною імперії: на їхній території було зосереджено понад 70% всього промислового виробництва Австро-Угорщини. По всій Європі була відома промислова продукція підприємств Праги, Брно, Моравської Острави, Пльзеня, Кладно.

Перша світова війна викликала в чеських землях і Словакії широкий антивоєнний рух і посилення боротьби проти прогнилого режиму імперії. Чехи, словаки, закарпатські українці, призвані до австрійської армії, не бажали помирати за імператора, переходили на бік супротивників Австро-Угорщини. Всередині країни посилився саботаж, почастішали страйки, зріс опір австрійським чиновникам.

У перебігу війни серед чеської та словацької буржуазії сформувалося два крила. Певна її частина, економічно пов'язана з імперією, орієнтувалася на перемогу німецько- австрійського блоку. Інша частина, на чолі якої стояли Т. Масарік і Е. Бенеш, прагнучи суверенітету й незалежності, орієнтувалася на перемогу країн Антанти. Ці патріотичні сили й очолили національно-визвольний рух у Чехії та Словакії. Першим його великим проявом був загальний страйк у січні 1918 р. У Чехії він проходив під гаслами "Право націй на самовизначення!", "Національна та державна самостійність Чехословаччини!".

У липні 1918 р. всі чеські політичні партії створили Національний комітет, пов'язаний з Чехословацькою Національною Радою в Парижі, який очолив видатний політичний діяч Томаш Масарік.

28 жовтня 1918 р., коли стало відомо, що австро-угорський уряд погодився прийняти запропоновані президентом Вільсоном умови миру, Національний комітет проголосив створення чехословацької держави. 30 жовтня Словацька Національна Рада оголосила про відділення Словакії від Угорщини та приєднання її до чеських земель. Створення чехословацької держави завершило тривалу боротьбу двох братерських народів за національне звільнення. 14 листопада 1918 р. Національні збори, що сформувалися шляхом розширення складу Національного комітету, проголосили Чехословаччину республікою та обрали президентом То- маша Масаріка.

Перший уряд республіки було створено на основі всенародної коаліції чеських та словацьких партій. Уряд обіцяв провести "соціалізацію" промисловості, встановити 8-годинний робочий день, визнати право робітників на страйки, поширити соціальне страхування. У квітні 1919 р. в умовах піднесення селянського руху Національні збори прийняли закон про аграрну реформу, що встановлював максимум земельного володіння у 250 га землі або 150 га орної площі. Ця реформа була насамперед спрямована проти австрійського та угорського поміщицького землеволодіння й мала на меті зміцнити позиції національного капіталу.

На території Словакії 1919 р. за активної допомоги Угорської Червоної Армії було здійснено спробу створення Словацької радянської республіки за російським зразком, але, не маючи соціальної бази, ця республіка проіснувала недовго.

Чехословацька держава розпочала відлік перших років своєї історії.

 

Визначення кордонів. Включення Закарпаття до складу Чехословаччини

Остаточно кордони Чехословаччини було визначено у 1919-1920 рр. Версальським, Сен-Жерменським, Тріанонським мирними договорами. До складу чехословацької держави увійшли Чехія, Моравія, частина Сілезії, Словакія та Закарпатська Україна. Територія Чехословаччини становила 140 тис. кв. км, населення — біля 13,6 млн чол. Серед них: чехів — біля 7 млн, німців — 3 млн, словаків — 2 млн, угорців — 750 тис., українців — 500 тис., поляків — 100 тис. До складу Чехословаччини в січні 1919 р. всупереч рішенням Народного з'їзду Закарпаття про возз'єднання з Радянською Україною ввійшла Закарпатська Україна. Чехословацький уряд не виконав своїх зобов'язань щодо забезпечення автономії Закарпатської України, хоча докорінне населення тут не відчувало такої сильної національної дискримінації, як в Румунії та Польщі. З усіх створених держав Східної Європи Чехословаччина була найдемократичнішою, але це не означало, що стосунки між центральним урядом і населенням Закарпаття були безконфліктними. Питання про автономію завжди призводило до зростання напруги між Прагою та її східними провінціями.

 

Внутрішня політика Т. Масаріка та Е. Бенеша

Чехословаччина, успадкувавши 4/5 промислового потенціалу імперії Габсбургів, стала однією з найбільш розвинених в економічному відношенні країн Центральної та Південно-Східної Європи. Важливе значення для неї мало завоювання зовнішніх ринків, боротьба з конкуренцією промислово розвинених держав. На кінець 1923 р. економіка країни вийшла з повоєнної економічної кризи. Чеському монополістичному капіталу вдалося завоювати багато ринків, особливо в Центральній Європі, де раніше провідні позиції займали німецький та австрійський капітали. Чеські монополії підпорядкували собі економіку Словакії та Закарпатської України, перетворивши їх на аграрно-сировинні додатки економічно розвинених чеських земель. В багатьох чехословацьких концернах сильні позиції належали англійському, французькому, бельгійському капіталам.

Промислове виробництво Чехословаччини неухильно збільшувалося і у 1927-1929 рр. перевищило довоєнний рівень на 20%. Чехословаччина за вивозом взуття, бавовня-них тканин поСША друге місце серед європейських країн, а за вивезенням цукру — перше місце. У вирішенні політичних питань велику роль відігравала "група Града", що дістала свою назву від резиденції президента в Празі. Президент Чехословаччини Т. Масарік був найдосвідченішим політиком, мав великий авторитет в країні. У нього були міцні зв'язки з банками, монополіями як у себе в країні, так і за кордоном. З Масаріком тісно співпрацював один з ідеологів національно-соціалістичної партії, що обіймав в усіх урядах пост міністра закордонних справ, — Е. Бенеш. "Град" впливав на вирішення найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики через "П'ятірку" — лідерів чеських партій, включаючи соціал-демократію, хоча між ними виникали розбіжності та конфлікти в зв'язку з прагненням "П'ятірки" до незалежності від "Града".

У Чехословаччині в 20-ті та на початку 30-х років на відміну від держав Центральної та Південно-Східної Європи істотних змін демократичного устрою вбік диктаторського правління не сталося. Хоча тенденції до таких змін існували, демократичні інститути влади та традиції чехословацької держави не дозволили прийти до влади представникам авторитарного напрямку.

Світова економічна криза вразила всі галузі економіки, за винятком військової промисловості. Заводи "Шкода" продовжували постачати зброєю союзників Чехословаччини по Малій Антанті та інші країни Європи. З особливою силою криза вразила національні області — Словакію, Закарпатську Україну, де зазнали банкрутства сотні дрібних підприємств. Кількість безробітних 1933 р. досягла 700 тис. Промислова криза перепліталася з аграрною, десятки тисяч селянських господарств, що розорилися, було спродано за борги.

Крім соціально-економічних проблем, за всі роки існування республіки найгострішою залишалася національна проблема. Незважаючи на низку наданих конституцією прав, національні меншини не почували себе рівноправними з панівною чеською нацією. Основою цього нерівноправ'я було те, що провідні позиції в економіці займала чеська буржуазія.

В Словакії політика "чехословаччизму", відмова правлячих кіл республіки визнати словаків як самостійну націю, а також централізаторська політика Праги викликали незадоволення населення. Католицька церква, що мала 1 великий вплив на словацьке селянство, хворобливо реагувала на політику підтримки євангелістської церкви, яку провадив уряд.

 

Становище українського населення

 

1921 р. у Чехословаччині мешкало біля 455 тис. карпатоукраїнців. З них на чеській частині знаходилось 370 тис., а 85 тис. населяли околиці м. Пряшева у словацькій частині країни. Прагнучи модернізувати всі регіони нової держави, центральний уряд намагався піднести рівень життя й Закарпаття. В 20-ті роки було поділено великі угорські маєтки, і біля 35 тис. селянських родин отримали додаткові ділянки розміром більше двох акрів. Разючим контрастом порівняно з Польщею та Румунією була та обставина, що чеський уряд у свої території, населені українцями, вкладав більше коштів, ніж отримував. Проте цих інвестицій було вкрай мало, щоб якось покращити життя в регіоні.

З точки зору створення і культури політика Чехословацької республіки являла собою довгоочікувані зміни після інтенсивної мадяризації. Насамперед різко зросла кількість освітніх установ. Між 1914 і 1938 рр. кількість початкових шкіл зросла з 525 до 851, а гімназій — з 3 до 11. Більше того, чеський уряд дозволив населенню користуватися в школах мовою на власний розсуд. Такий лібералізм сприяв широкому зростанню культурних товариств, таких як "Просвіта", "Товариство русофілів ім. Духновича". Процвітали театральні трупи та хори. Культурному відродженню сприяла творчість письменників Василя Гренджа- Донського, Андрія Карабєлєша, Олександра Маркуша.

З поширенням освіти та в міру залучення населення до демократичних процесів на перший план почали виступати питання національної самобутності, що на той час були вирішені в більшості українських земель.

УГОРЩИНА

 

Революція 1918 року

 

У жовтні 1918 р. досі двоєдина Австро-Угорська монархія Ґабсбургів припинила існування. 16 листопада Національна Рада Угорщини проголосила Угорську республіку. В ході демократичної революції, що почалася, домінували тенденції створення більш справедливого устрою суспільства. До влади прийшли представники незалежної та радикальної партій. Уряд очолив граф М. Каройї. Розпочалися демократичні реформи: встановлювалося загальне, рівне та пряме виборче право при таємному голосуванні, приймалися закони про свободу зборів і союзів, політичних організацій. Планувалося провести аграрну реформу, в перебігу якої повинно було зменшитись поміщицьке землеволодіння, а частину землі передбачалося передати безземельним селянам. Однак в Угорщині, на відміну від Австрії, наприклад, залишався сильним вплив компартії, що загалом складалася з колишніх військовополонених на чолі з Бєлою Куном, котрі пройшли у Росії "більшовицькі університети". Комуністи закликали до соціалістичної революції й встановлення диктатури пролетаріату за радянським зразком, розпочали активну діяльність щодо поширення свого впливу в Радах, створюваних по всій країні.

Зовнішнє та внутрішнє становище молодої республіки було важким. Країни Антанти в ультимативній формі зажадали від переможеної Угорщини звільнення територій, призначених її сусідам — Румунії та Чехословаччині. Це рішення виявилося фатальним для поміркованих політиків на чолі з Каройї, що орієнтувалися на країни Антанти.

З цих обставин скористалася компартія, що розпочала підготовку до державного перевороту. Робітничі мітинги, демонстрації, страйки, захоплення та грабування селянами поміщицьких маєтків підривали будь-які спроби уряду стабілізувати економічну й політичну ситуацію. Держави Антанти, маючи територіальні претензії до Угорщини, вирішили випередити революцію й 19 березня 1919 р. запропонували ввести до країни свої війська. Ця пропозиція була негативно сприйнята населенням Угорщини, і уряд Каройї повів переговори із соціал-демократами. Однак останні вирішили об'єднатися з комуністами, і 21 березня 1919 р. було утворено об'єднану Соціалістичну партію Угорщини (СПУ), яка проголосила, що бере владу до своїх рук. Робітничі загони роззброїли поліцію й жандармерію

Будапешта, захопили найважливіші об'єкти столиці — возкали, пошту, телеграф, міст через Дунай. Було утворено уряд — Революційну урядову раду, що проголосила ство-рення Радянської республіки.

Доба Угорської Радянської республіки

 

Перші перетворення нового уряду здійснювались за відомим вже з Росії сценарієм: скасовувалися чини і звання, церква відокремлювалася від держави, націоналізовувалися банки, великі й навіть дрібні підприємства, ощадні каси, транспортні та торговельні контори, скасовувалося поміщицьке землеволодіння. Націоналізації підлягали ділянки землі, що перевищували 100 хольдів (1 хольд = 0,57 га). Встановлювався 8-годинний робочий день. Провадилися примусова реквізиція майна заможних верств населення, виселення з квартир і переселення до них родин робітників. Використовуючи досвід комуністів Росії, нова влада застосовувала репресії проти опозиційних верств населення. Передача поміщицької землі не селянам, а сільськогосподарським кооперативам, націоналізація власності дрібної буржуазії, ремісників відштовхнули від нової влади значну частину населення.

Все це надзвичайно загострило ситуацію в країні й сприяло створенню антирадянського фронту. Його активно підтримувала Антанта, прагнучи ізолювати Угорщину від Радянської Росії, з якою було встановлено тісні зв'язки. Ленін докладав усіх зусиль для підтримки Угорської республіки силами Червоної Армії. 16 квітня наступ проти Угорської республіки розпочали румунські, а незабаром і чехословацькі війська. Проти них діяла 300-тисячна угорська Червона Армія, що складалася здебільшого з робітників і селян, воїнів-комуністів інших національностей (чехів, поляків, австрійців, росіян та ін.), Румунські та чехословацькі війська в квітні—травні 1919 р. відтіснили Червону Армію до ріки Тиса, захопивши майже половину території Угорщини. Надії на наступ військ Радянської Росії не виправдалися.

Влітку в Будапешті, Карпуварі, Калочі спалахнули антирадянські повстання, жорстоко придушені загонами угорських червоноармійців. Країна опинилася в економічній блокаді, а уряд фактично не контролював ситуацію. Румунські війська перейшли у наступ і 4 серпня 1919 р. увійшли до Будапешта. Угорська Радянська республіка, проіснувавши 133 дні, була ліквідована.

 

Угорщина за режиму М. Хорті

 

14 листопада 1919 р. після виведення з Будапешта румунських військ до столиці вступили частини угорської армії, які сформувалися ще у період Радянської республіки на території, що перебувала під французькою окупацією. На чолі її став колишній адмірал австро-угорського флоту Міклош Хорті.

Незабаром після цього було сформовано коаліційний уряд за участю соціал-демократів. Фактична влада знаходилась в руках Хорті, почалася розправа над творцями Угорської Радянської республіки. Боротьба за владу в 1919 р. в Угорщині обернулася національною трагедією. В січні 1920 р. було проведено вибори до Національних зборів, де більшість місць отримали Партія дрібних сільських хазяїв (ПДСХ) і пов'язана з католицькою церквою Християн- сько-національна партія (ХНП).

Легітимісти — прибічники реставрації монархії Габсбургів — домагалися повернення угорського престолу королю Карлу IV, але проти цього заперечували Антанта й держави-спадкоємиці Австро-Угорщини — Чехословаччина, Румунія та Королівство сербів, хорватів і словенців. У цій обстановці Хорті, що видавав себе за прибічника Габсбургів, добився, спираючись на армію та таємні союзи, проголошення себе регентом держави з дуже широкими повноваженнями (1 березня 1920 р. І Національні збори прийняли рішення про відновлення монархії в Угорщині). Тріанонський мирний договір, підписаний у червні 1920 р., зафіксував розпад Австро-Угорщини та встановив кордони Угорського Королівства, до складу якого ввійшло 33% колишньої території та 44% населення. На Угорщину було покладено обов'язок сплати репарацій державам-переможницям у Першій світовій війні. Чисельність її збройних сил обмежувалася 35 тис. чол. без права мати авіацію, танки й важку артилерію.

За межами Угорщини проживало 3 млн угорців, і правлячі кола країни використали Тріанонський договір для розпалювання шовіністичних настроїв на користь відродження "великої Угорщини". Ця обставина викликала цілком зрозуміле побоювання сусідніх держав — Чехословаччини, Румунії, Королівства сербів, хорватів і словенців, що створили військово-політичний союз — Малу Антанту.

Карл Габсбург і легітимісти прагнули реставрувати монархію і двічі 1921 р. робили спроби путчу з метою зведення Карла на королівський трон. Проте Хорті відмовився віддати владу, посилаючись на позицію Антанти та Малої Антанти. 3 листопада 1921 р. І Національні збори прийняли закон, що скасував права Карла Габсбурга.

Режим М. Хорті, встановлений в Угорщині в 1920- 1921 рр„ мав авторитарний характер. Майже нічим не обмежена влада глави держави поєднувалась із збереженням парламенту й деяких елементів парламентської демократії — загального виборчого права, опозиційних, в тому числі соціал-демократичної, партій. Хортістам не вдалося створити власної масової фашистської партії. Не маючи масової соціальної опори, хортізм спирався на цілу систему легальних і таємних союзів і товариств, таких як "Союз угорців, що пробуджуються" та інших. їхнім керівним центром був "Союз Етелкез", або "Екса", яким керувала "Рада Семи вождів". Хорті вважався "невидимим главою союзу" і контролював діяльність всіх цих організацій.

Економічне становище Угорщини вдалося стабілізувати лише в 1924-1926 рр. за допомогою позик, що надійшли від США, Великої Британії та Франції. Розрив із Австрією позбавив промисловість сильного конкурента, що призвело до значного зростання текстильної промисловості. Почала розвиватися важка промисловість, в тому числі машинобудування.

У сільському господарстві особливих змін не відбулося. Внаслідок аграрної реформи тільки 7% землі, що оброблялася, були розподілені між селянами, головним чином заможними, прихильниками Хорті. Майже половина селянських родин не мала землі, тоді як великі поміщики володіли понад 30%.

У другій половині 30-х років внутрішню і зовнішню політику в країні почали визначати праві сили. Після приходу до влади в Німеччині Гітлера активну діяльність в Угорщині розгорнули націонал-соціалістичні групи, які 1935 р. об'єдналися в партію "Схрещені стріли". Регулярними стали німецько-угорські консультації на найвищому рівні. У серпні 1938 р. на переговорах Хорті з Гітлером

міністром закордонних справ Ріббентропом у Берліні було досягнуто домовленість про спільний воєнний виступ проти Чехословаччини. Угорські правлячі кола втягувались у фарватер воєнної політики Німеччини, ставали її близьким партнером.

РУМУНІЯ

Становище країни після Першої світової вішш

Перша світова війна, до якої Румунія вступила в серпні 1916 р. на боці держав Антанти, завдала народові величезного лиха. Слабо підготовлена до війни й погано озброєна румунська армія терпіла поразки, і вже 6 грудня німецькі війська зайняли Бухарест. Лише перекидання на Румунський фронт півмільйонної російської армії дало змогу зупинити наступ і затримати деградацію румунської армії. Окупанти грабували країну, вивозячи зерно, нафту, худобу та інші багатства. Війна заподіяла Румунії збитки у 31 млрд золотих лей, 800 тис. чоловік (10% населення) загинуло. В країні різко загострилася внутрішньополітична обстановка, розгорнувся революційний рух. У пошуках виходу із становища, що склалося, румунський уряд вирішив піти на укладання 9 грудня 1917 р. угоди з Німеччиною та Австро-Угорщиною про припинення військових дій. У березні— квітні 1918 р. в Бухаресті було обговорено та 24 квітня (7 травня) підписано остаточний текст сепаратного миру з Німеччиною. Бухарестський мир ще більше загострив внутрішньополітичне становище в країні. Окупанти піддали Румунію методичному розграбовуванню. Навіть сам прем'єр-міністр Маргіломан визнавав згодом, що окупаційна влада "відбирала у селян майже все продовольство, залишаючи на прожиток лише по одному мішку зерна на родину". Однак несприятливий для Центральних держав перебіг війни справив безпосередній вплив на позиції румунських германофілів. Поразка Німеччини та союзників потягла за собою нове перегрупування сил у правлячому таборі Румунії. В листопаді 1918 р. Австро-Угорщина й Німеччина капітулювали, підписавши перемир'я з країнами Антанти. За цих умов румунський уряд висунув 10 листопада ультиматум командувачу окупаційними військами генералу Макензену, зажадавши негайного звільнення від німецьких військ румунської території, й заявив про денонсацію Бухарестського миру. Так за день до закінчення війни Румунія, повернувшись до табору Антанти, опинилася серед країн-переможниць. 29 листопада уряд Коанди поступився місцем кабінетові Бретіану, створеному з представників Націонал-ліберальної партії. Внаслідок приєднань, а також анексій територія Румунії на кінець 1918 р. збільшилася з 137 903 до 294 967 кв. км, а населення — з 8 до 16 млн чоловік. Відносно рівня 1915 р. промисловий потенціал країни збільшився на 23,5%, кількість робітників, зайнятих в індустрії, на будівництві та транспорті, зросла до 550 тис. Найбільш розвиненим в промисловому відношенні регіоном була Трансільванія: на її території було зосереджено більше половини промислового виробництва й понад 80% потенціалу металургійної промисловості. Проте Румунія продовжувала залишатися аграрною країною. Як і раніше, більшість населення — 81,6% — була зайнята в сільському господарстві. В промисловому виробництві переважали легка та харчова індустрії. У важкій промисловості було зайнято менше третини всіх робітників. Верстати та обладнання завозилися виключно з-за кордону. В економіці зберігалося панування іноземного капіталу, що інвестував 78% всіх промислових підприємств. Значно змінилися адреси іноземних фірм. Якщо до війни в Румунії переважав німецький та австрійський капітал, то після 1918 р. панівне місце посіли англійський і французький. Частка національного капіталу в промисловості Румунії зросла незначно: у нафтодобуванні вона збільшилася з 8,1% в 1914 р. до 16% у 1920 р. Навально зростав зовнішній борг.

Після війни Румунія перетворилася на державу, де національні меншини (угорці, німці, українці та ін.) складали більше чверті населення. Незважаючи на декларування рівноправності націй, румунський уряд провадив політику насильницької румунізації та обмеження прав національних меншин. Румунська влада ставила всілякі перепони розвиткові освіти та культури мовами пригноблених національностей. Вкрай важким лишилося економічне становище трудящих. Величезних розмірів досягла спекуляція. Погано було з продовольством. Не вистачало найголовнішого продукту — хліба.

 

Анексія Бессарабії й Буковини

 

У січні 1918 р. Румунія розпочала інтервенцію в Бессарабії, де перед тим було встановлено радянську владу. Селянський з'їзд, що зібрався в умовах румунської окупації в Кишиневі, одностайно висловився за радянську владу. Румунський уряд уклав угоду з радянським урядом (березень 1918 р.), за умовами якої румунська влада була зобов'язана залишити протягом двох місяців територію Бессарабії й не вживати жодних дій проти Радянської Росії. Однак у квітні 1918 р., скориставшись з окупації України австро-німецькими військами після підписання Брестського миру, Румунія відмовилася від виконання щойно підписаної угоди й анексувала Бессарабію. Румунська окупаційна влада інсценувала "волевиявлення" населення про приєднання до Румунії за умови надання територіальної автономії. В листопаді 1918 р. до складу Румунії було введено й Буковину, що належала перед тим до австрійської частини монархії Габсбургів. Національні збори румун, що переважали в Південній Буковині, висловилися за приєднання до Румунії. Навпаки, населення Північної Буковини, що головним чином складалося з українців, за рішенням народного віча у Чернівцях від 26 листопада 1918 р. висловилося за возз'єднання з Україною. Румунські війська, заручившись підтримкою Антанти, окупували Північну Буковину, ігноруючи волевиявлення її населення.

БОЛГАРІЯ

Владайське повстання (Радомирський бунт). Наслідки першої світової війни

Перша світова війна привела країну до гострої політичної та економічної кризи. Масового характеру набрали виступи проти продовження війни ("жіночі бунти"). Цар Фердинанд заміною уряду в червні 1918 р. намагався виправити становище, але марно.

У вересні 1918 р. війська Антанти прорвали фронт болгарської армії в районі Доброполе. У її відступаючих частинах почалися стихійні виступи проти армійського командування та уряду. Солдати захопили Головну квартиру болгарської армії (генеральний штаб) і рушили на Софію. У таких складних умовах уряд, не маючи сил, вступив у переговори з повстанцями, включивши до складу делегації популярних діячів Болгарського землеробського народного союзу (БЗНС) А.Стамболійського і Р.Даскалова. Водночас було розпочато переговори з Антантою про укладення перемир’я.

Делегація Даскалова і Стамболійського не виправдала надій уряду. 27 вересня Даскалов у місті Радомир проголосив повалення монархії та встановлення Болгарської республіки на чолі зі Стамболійським. Повстанці підійшли до столиці та в ультимативній формі зажадали здати Софію. Скориставшись нерішучістю повсталих, уряд стягнув віддані частини, 29 вересня уклав перемир’я з Антантою і з допомогою німецьких військ завдав поразки повсталим у битві під Владайськом.

Повстання та перемир’я з Антантою змусили царя Фердинанда зректися престолу на користь його сина Бориса ІІІ.

Попри придушення повстання, становище в країні залишалося складним. Щоб якось збити хвилю народного невдоволення, цар пішов на деякі поступки: було введено 8-годинний робочий день, оплачувану відпустку, скасовано податок на прибутки в умовах воєнного часу і т. ін.

Війна дорого обійшлася країні. Загинула п`ята частина чоловічого населення віком від 20 до 50 років. Загальні втрати складали: 155 тис. загиблих, 400 тис. поранених на фронтах і 150 тис. померлих від тифу, холери, грипу цівільного населення. Країна втратила третину національного багатства.

Політика уряду А.Стамболійського

 

Після Першої світової війни політичне життя країни було надзвичайно бурхливим, незважаючи на те, що болгарське суспільство з країн Східної Європи було досить прогресивним, відкритим і найдемократичнішим. Воно не мало дворянства, а система освіти була найбільш прогресивною і доступною (держава витрачала на освіту 3/10 бюджету, випускники болгарських вузів посідали провідні міста в балканських країнах). В етнічному і мовному, релігійному відношенні Болгарія була найбільш однорідним серед країн Східної Європи. Болгарська еліта формувалась переважно з числа селян і ремісників. За своїми поглядами представники болгарської еліти були технократами. Система соціального захисту і страхування була найпередовішою на Балканах і охоплювала всі верстви суспільства. Додатковою гарантією соціальної стабільності було те, що селяни і частина мешканців міст були забезпечені землею, яка знаходилась у їх власності.У серпні 1919 р. відбулись перші повоєнні вибори в Народні збори, які проходили в атмосфері апатії і розчаруванні після того, як було пролито стільки крові. Вибори засвідчили повну перемогу антивоєнних сил: більшість голосів набрали представники лівих сил БЗНС і Болгарської комуністичної партії ("тісних" соціалістів, або "тісняків"), соціал-демократи («помірні»). Праві партії отримали лише 66 мандатів із 236. Право формувати уряд було доручено лідеру БЗНС А.Стамболійському. Він сформував коаліційний уряд з представників БЗНС і правих партій. БКП ("тісняки"), соціал-демократи відмовилась увійти до складу уряду. Після виборів 1920 р. вінсформував однопартійний уряд.

Стамболійський, будучи сильним ідеологом і людиною емоційною, вміючи використовувати демагогію (блискучий оратор і полеміст), став унікальним лідером аграріїв серед країн Східної Європи. Він був сповнений рішучості запровадити диктатуру села і селянства в Болгарії, та й в усій Східній Європі, знищити домінуючу роль міст, з їх, як він говорив, «виродженим, паразитуючим населенням». Він виступав за створення «Зеленого Інтернаціоналу» аграрних партій, який повинин протиставити селянську ідеологію впливу Заходу і комуністичному Сходу. У міжнародних відносинах він закликав до створення болгарсько-югославського союзу. Також він не заперечував проти відокремлення Македонії, вважаючи це кроком до перебудови всіх відносин на Балканах. Прагнув усунути македонських болгар від їх впливу на політичне життя в країні. Для реалізації своїх планів Стамболійський використовував будь які засоби: пускав у хід напіввійськову Оранжеву Гвардію Землеробського союзу, підтасовував результати виборів, нищив лідерів опозиції тощо. Втілення селянської концепції Стамболійського в країні вилилось у низку соціальних і політичних експериментів.

З ініціативи останнього Народні збори прийняли у грудні 1919 р. закон про покарання винних у національній катастрофі. Компанія з покарання «воєнних злочинців» насправді стала демонстрацією політичної сили Стамболійського. Так, було проведено референдум з цього питання, на якому більшість населення висловилась за суд. Хоча суд не відбувся, компанія стала способом залякуванням опозиції.

У 1920 р. в Болгарії було запроваджено загальну трудову повинність. За цим законом кожен чоловік віком від 20 до 40 років мусив протягом 8 місяців виконувати фізичну роботу на користь держави і ще 21 день на рік працювати в своєму окрузі. Для жінок від 16 до 30 років строк служби складав 4 місяці. Ця система мала позитивні наслідки для країни. Для будівництва загальнонаціональних об`єктів (доріг, залізниць, мостів, каналів тощо) залучалась додаткова робоча сила. До того ж таким чином Болгарія обходила заборону на загальну військові повинність. Молоді чоловіки під час трудової повинності проходили і початкову військову підготовку. Наступні болгарькі уряди зберегли цю систему.

У 1921 р. був прийнятий закон про максимум землеволодіння (встановлювався в розмірі 30 га + по 4 га на кожного члена сім`ї, в якій було більше 4 осіб). Цей закон мав забезпечити відносно рівний розподіл землі між селянами. Така рівність відповідала селянській ідеології Стамболійського. До того ж цей закон свідчив про намагання уряду розвивати сільське господарство, бо лише велике господарство дає змогу запроваджувати нові технології і техніку.

Також на користь селян було переглянуто податкове законодавство. Щоб усунути посередників у торгівлі сільгоспродукцією, створювався Державний зерновий консорціум (правда, його прийшлось ліквідувати під тиском країн Антанти). Бідняки переселялись у помешкання «багатіїв», тих, хто підпадав під дії закону 1919 р. про покарання воєнних злочинців. Сприяв розвитку кооперативного руху. Банківська кридитна система орієнтувалася на потреби села. Впроваджувалися прогресивно-прибутковий податок і податок на прибутки банків, промислових і торговельних підприємств, що викликало невдоволення промисловців і підприємців.

У листопаді 1919 р. Болгарія підписала Нейїський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 1/10 території. Скорочувалася чисельність збройних сил, ліквідовувалася загальна військова повинність. Болгарія мала сплачувати репарації, передавала країнам-переможницям велику кількість худоби, а також мусила утримувати окупаційні війська.

Підписання договору поставило в опозицію до уряду офіцерський корпус болгарської армії.

У зовнішній політиці уряд не спромігся пом’якшити умови Нейїського договору, а це підривало його авторитет.

Наприкінці 1920 р. почався процес консолідації опозиційних сил, які намагалися скинути уряд. Починаючи з 1922 р. реформи і експерименти починають давати збої. Росте число невдоволених, особливо мешканців міст. Улітку 1922 р. праві та центриські партії утворили Демократичну злагоду, яка об’єднала свої зусилля з Військовою лігою (організація звільнених з армії за Нейїським договором офіцерів). Також до них приєдналась таємна організація македонських болгар ВМРО, яка мала багатий досвіт проведення терорестичних актів. Ці сили спиралися на підтримку царя, який був майстром політичних інтриг. В опозицію стала і БКП ("тісняки"), що вважала Стамболійського «болгарським Керенським».Скориставшися сприятливими умовами, проти ночі з 8 на 9 червня 1923 р. "Народна змова" і Військова ліга вчинили переворот. Уряд Стамболійського бу­ло заарештовано, а його самого жорстоко вбито. Владу захопив уряд, що його очолив лідер "Народної змови" професор економіст Александер Цанков. До уряду Цанкова ввійшли представники майже всіх правих і центриських партій. Новий уряд влаштував справжне полювання на лідерів селянської і комуністичної партій. Загинуло близько 3 тис. чол. За це Цанков зажив собі недоброї слави.

Комуністичне повстання 1923 р.

 

Лідери Комінтерну оцінили становище в Болгарії як сприятливе для проведення повстання і встановлення радянської влади. Болгарія повинна була стати плацдармом для поширення світової революції. БКП, об’єднавшися з лівим крилом БЗНС, почала підготовку до збройного повстання, призначеного на 22-23 вересня 1923 р. Було створено військово-революційний комітет на чолі з Г.Димитровим‚ В.Коларовим і Г.Геновим. Але про ці плани стало відомо уряду, який починає проводити привінтивні заходи. 12 вересня відбулись масові арешти (заарештовано 2 тис. чол). Це спровокувало передчасний початок повстання. Перші збройні виступи почалися вже 13 вересня і тривали до 27 вересня 1923 р. Урядові війська змогли придушити роз­різнені виступи. Внаслідок повстання загинули чи були віддані до суду 20 тис. осіб. Після цього комуністи зазнали нових гонінь. 4 квітня 1924 р. вони були оголошені поза законом. Спроба комуністів перейти до терорестичних методів боротьби тільки посилило репресії проти них (Найгучніший терорестичний акт комуністів став вибух бомби в софійському соборі (16 квітня 1925 р.), де знаходився цар, під час якого загинуло 128 чол.). Політичні структури комуністів і лівого крила БЗНС були повністю розгромлені.

Болгарія в міжвоєнний період

 

Уряд Цанкова, придушивши повстання, домігся відносної стабілізації режиму, чому сприяла й економічна стабілізація. Було підвищено заробітну плату військовим і службовцям, надано податкові пільги ремісникам, введено соціальне страхування робітників і т. ін. Але репресивний характер режиму, що посилився після невдалого замаху на царя Бориса ІІІ, нівелював усі позитивні зрушення.

У січні 1926 р. сталася зміна уряду. Його очолив Андрей Ляпчев, представник Демократичної злагоди. Новий уряд пом’якшив репресії, оголосив амністію. Було дозволено діяльність політичних партій і організацій. Цанком став в опозицію до нового уряду (він критикував його за м`якість), а в 30-40-і роки став відвертим фашистом з обмеженою кількістю прихильників. З послаблення режиму скористалися комуністи, які заснували легальну Трудову партію, яка з кожним роком набирала популярності.

Економічна криза охопила Болгарію в 1928 і тривала до 1934 рр. захопивши всі галузі болгарської економіки. Кількість безробітних сягнула 200 тис. Різко погіршилося матеріальне становище населення. На початок 1934 р. національний доход країни складав 61,4% проти 1929 р. (хоча порівняно з сусідніми державами глибина падіння виробництва була значно меншою).

Криза привела до перегрупування політичних сил і посилення боротьби за владу. Після виборів 1931 р. Демократична злагода втратила владу. Урядову коаліцію утворили демократичні партії і БЗНС. Уряд очолив Александер Малинов, який через деякий час передав владу своєму колезі Ніколі Мушанову. Цанков утворив фашистський Народний соціальний рух (НСР), який орієнтувався на Італію та Німеччину. Його конкурентом стала група "Звено", яка складалася з цівільних, що прагнули здійснити модернізацію країни. У зовнішній політиці вони покладали надії на Англію та Францію. Їх союзниками виступили військові з Військової ліги.

ЮГОСЛАВІЯ

Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців

Утворення Югославської держави має тривалу, складну й драматичну передісторію. Держава Югославія (таку назву вона отримала 1929_р.) уродилася внаслідок ряду югославських земель.Серед них були як незалежні держави — Сербія, Чорногорія, так і землі, що входили до складу Австро-Угорщини, — Хорватія, Боснія й Герцеговина, Словенія та інші.Хрившщм_був шлях югославських народів до державної незалежності. 28 червня 1389 р. на Косовому Полі полягла армія середньовічної сербської держави, розбита полчищами турецького султана Мурада І. З тих часів на Сербію впала темна ніч чужоземного панування .Лише 1878 р., після спустошливих війн із турками, Сербія остаточно набула незалежності. Чорногорія протягом кількох сторіч відстоювала незалежність у війнах проти Османської імперії й лише після російсько-турецької війни 1877-1878 рр. зміцнила свою державність. Що ж до Хорватії і Словенії, то вони ще у середні віки втратили самостійність. Хорватію 1102 р. було включено до складу Угорського королівства на засадах особистої унії, а в XVI ст. сама Угорщина потрапила під владу Габсбургів. Водночас до Австрії відійшли землі, де мешкали словенці. Хорвати і словенці входили до складу Австрійської імперії до її розпаду 1918 р.

Перша світова війна виявилася каталізатором історичних_процесів в Австро-Угорщині. Сербія і Чорногорія, що воювали на боці Антанти, в перебігу війни значно зміцнили свій авторитет серед південнослов'янських держав. Більшість впливових партій Хорватії, Словенії, Боснії виступали за_ надання своїх краінам суверенітету або широкої автономії.

3 листолада капітулювала Австро-Угорщина. 10 листопада було повалено монархію в Автртрії. 16 листопада в Угорщині. Імперія Габсбургів припинила своє існування; на її руїнах почали створюватися національні держави. На той час Сербія, навпаки, консолідувала свої сили, а її армія, перейшовши у наступ, розпочала звільнення батьківщини, що була окупована до 1915 р. країнами Центральної коаліції. 1 листопада до визволеної столиці Белград вступили сербські війська, що, розвиваючи наступ, почали визволяти Воєводину, Чорногорію, рухаючись до кордонів Хорватії. На цей час сербський уряд розробив нову програму вирішення південнослов'янського питання, узгодивши її з емігрантським Південнослов'янським комітетом. За Корфською декларацією, підписаною 20 липня 1917 р. головою Ради міністрів Сербії Миколою Пашичем і головою Південнослов'янського комітету Анте Трумбічем (представник Хорватії), передбачалося створення об'єднаної південнослов'янської держави, до складу якої повинні були увійти Сербія, Чорногорія і південнослов'янські землі Австро-Угорщини: Хорватія, Словенія, Боснія, Герцеговина та інші. Главою держави передбачалося обрати представника сербської династії Карагеор- гієвичей, а саму державу назвати Королівством сербів, хорватів і словенців. Корфська декларація виходила з принципу дотримання конституційних прав і політичних свобод, повної рівності трьох народів — сербів, хорватів і словенців, визнавала свободу віровизнання: православного (серби і чорногорці), католицького (хорвати, словенці), мусульманського (потуречені серби Боснії). Поряд з Корфською декларацією в південнослов'янських землях Австро-Угорщини наприкінці війни існували інші програми вирішення південнослов'янського питання, що вирізнялися меншим радикалізмом поглядів. Ще в серпні 1918 р. партії Словенії створили Народну раду, 5 жовтня виникло Народне віче Хорватії, що стало представницьким органом усіх південнослов'янських земель і отримало функції координаційного центру. Незабаром воно дістало назву Народного віча словенців, хорватів і сербів й 29 жовтня 1918 р. оголосило про розрив зв'язків з Австро-Угорською монархією, про утворення незалежної Держави словенців, хорватів і сербів. Проте нова держава виявилася нежиттєздатною. Вона проіснувала лише один місяць і два дні й не змогла виконати жодної своєї обіцянки. Ця держава не отримала офіційного міжнародного визнання. В умовах військових дій, територіальних претензій з боку Італії, що захопила слов'янські землі на узбережжі Адріатичного моря, молода держава змушена була піти на союз із Сербією. Сербія не приховувала планів об'єднати всі південнослов'янські землі під своєю егідою. 1 грудня 1918 р. було підписано угоду між Державою словенців, хорватів і сербів та Сербією про створення спільної держави — Королівства сербів, хорватів і словенців. До його складу ввійшли: Сербія, Словенія, Боснія, Герцеговина, Хорватія, Далмація, частина Македонії та Чорногорія. Нова держава була конституційною монархією на чолі з сербською королівською династією Карагеоргієвичей, і король мав право разом з парламентом (скупщиною) на законодавчу владу. У політичному, економічному й культурному житті відразу виникли складні проблеми, пов'язані з боротьбою між великосербською буржуазією, що прагнула посісти панівне становище в країні, та хорватськими, словенськими сепаратистами. Сербська влада виступала за створення централізованої держави і обмеження прав органів влади в національних районах. Народне віче у Загребі та Народна рада в Любляні припинили своє існування, втратила самостійність і Чорногорія. В уряді Королівства провідні позиції займали сербські політики, ряд міністерських постів було віддано хорватам і словенцям, що були прибічниками централізації. Важливу роль відігравали королівський двір і владолюбний регент Олександр, що керував державою замість перестарілого короля Петра Карагеоргієвича. В державному апараті, поліції та армії переважали серби. В економічному плані найбільш розвиненими регіонами були Словенія і Хорватія, яких не влаштовувала відсутність реальної влади у новій державі. Гострі протиріччя наміти-лися в зовнішньополітичній діяльності. Хорватія традиційно орієнтувалася на Німеччину, Словенія — на Австрію, Сербія — на Росію, а Боснія на мусульманські країни. Ця орієнтація склалася історично й продовжувала зберігатися в майбутньому. Найгострішими були релігійні суперечності, що пояснювалися належністю народів Королівства до різних віросповідань. Католиками були хорвати і словенці, серби сповідували православ'я, деякі жителі Боснії — іслам, У країні почала складатися взаємна релігійна нетерпимість народів.

Утворення нової держави на карті Європи було безумовно прогресивним явищем. Однак до існуючих сторіччями суперечностей і проблем додалися нові, що призвели до трагічної розв'язки вже у наші дні.

 

Відовданська конституція 1921 р.

 

У листопаді 1920 р. в країні відбулися вибори до Установчих зборів, в перебігу яких перемогу одержали сербські політичні партії, що виступали на захист політики центра-лізації держави. 28 липня 1921 р. на день св. Віда (у річницю битви на Косовому Полі 1389 р.) Установчі збори прийняли конституцію, що дістала назву Відовданськоі "Сербо-хорвато-словенська держава, — проголошувалося в 1-й статті конституції, — є конституційною, парламентською і спадковою монархією". Королю, особа якого про-голошувалася недоторканою, конституція надавала великі права: спільно зі скупщиною він здійснював законодавчу владу, через Раду міністрів — виконавчу.^оролю належало право проведення зовнішніх відносин, він був верховним головнокомандувачем збройними силами. ((Держава була поділена на 33 жупанії (губернаторства) на чолі з жупанами, що призначалися королем, Жонституція закріпила унітарний державний устрій і визнала наявність в країні єдиного сербо-хорвато-словенського народу. Депутат Народної скупщини був зобов'язаний говорити і писати "сербо-хорвато-словенською державною мовою". Особи, що не належали до "сербо-хорвато-словенської національ-ності", повинні були прожити на території Королівства не менше 10 років, щоб дістати право стати депутатами. ^Прийняттям Відовданської конституції завершилося фор-мування Югославської держави. Конституція містила положення про демократичні свободи й громадянські права, рівність всіх громадян перед законом. Хоча незабаром було прийнято закон про заборону діяльності КПЮ.

 

Національне питання

 

Королівство сербів, хорватів і словенців 1918 р. не було випадковим конгломератом різних земель. Його виникнення було наслідком свідомого прагнення південносло-в'янських народів до об'єднання. Напр. XIX — на поч. XX ст. прихильників ідей національної єдності південнослов'янських народів — сербів, хорватів, словенців — було незрівнянно більше, ніж прибічників концепцій створення "Великої Сербії" або "Великої Хорватії". Особливою популярністю серед багатьох політичних сил користувалася ідея Балканської Федерації. У новій державі, однак, з усіх можливих форм політичного устрою перемогла центристська модель. Унітарне Югославське королівство на чолі з сербською династією Карагеоргієвичей не враховувало особливостей історичного розвитку та політичного стану народів і територій, що входили до нього. Тому національне питання протягом всього міжвоєнного часу було віссю, навколо якої оберталося внутрішньополітичне життя країни. Кризи на соціальному й національному грунті регулярно струшували країну. Визначальними були сербо-хорватські протиріччя. Поступка у вигляді надання Хорватії прав обмеженого самоврядування лише тимчасово узгодила ці суперечності. Ряд опозиційних хорватських, словенських і мусульманських партій виступали з вимогами вирівнювання прав національностей.

Популярність ХРКП зросла після того, як влітку 1924 р. її лідер С. Радіч поїхав до СРСР і заявив про вступ партії до Селянського Інтернаціоналу. Прагнучи внести розкол у опозиційний рух, король і сербські партії пішли на компроміс з Радічем. Він та інші представники цієї партії були включені до складу уряду, партія перестала називати себе республіканською, визнала Відовданську конституцію й вийшла з Селянського Інтернаціоналу.

Проте компроміс був тимчасовим. 20 червня 1928 р. під час бурхливої дискусії в Скупщині депутатом від правлячої партії було смертельно поранено С. Радіча, а двох інших парламентарів Хорватської Селянської партії убито. В Хорватії почалися масові мітинги протесту.

Вибухонебезпечна обстановка складалася сторіччями в Косово, де після поразки від турків в 1389 р. припинила існування Сербська держава. У національному самовизнанні сербів Косово посідало особливе місце, тут знаходився центр сербської державності. Проте з кінця XVII ст. з різних причин сербське населення почало залишати свою прабатьківщину, переселяючись головним чином до Воєводиш, а на їхнє місце турецька адміністрація почала поселяти албанців. З плином часу албанці стали тут більшістю.

Албанізація Косово — відкрита рана в сербській національній свідомості. У міжвоєнний період виникали численні конфлікти між сербами та албанцями в цьому регіоні. Прогресивні сили і в Хорватії, і в Словенії, підіймаючи прапор націоналізму, прагнули суверенітету і незалежності, що відповідало настроям значної частини жителів цих районів Королівства. Загострення національних суперечностей призвело до військово-монархічного перевороту в січні 1929 р.