Тема 5. Період повоєнної кризи та революцій ( 1917 – 1923 роки).

Національні рухи в Китаї та Індії.

Мета :

- ознайомити з основними подіями визвольних рухів післявоєнних років в Індії та Китаї, ненасильницькими методами боротьби ;

- розвивати навики самостійної роботи з підручником, іншими джерелами інформації; розвивати уміння аналізувати отримані дані;

- виховувати відповідальне ставлення до навчання, своїх обов’язків , питливість .

План

1. «Рух 4 травня в Китаї».

2. Національно – визвольний рух в Індії після ПСВ.

3. М.К.Ганді та його вчення.

Ключові терміни та поняття :

«Рух 4 травня» , Гоміндан, «нова культура» , КПК , закон Роулетта, реформи Монтегю-Чемсфорда, ІНК , «ґандизм» , сатьяграха , кампанії громадянської непокори, «соляні походи», ростріл в Амрітсарі.

Питання для самоперевірки :

1. Причини «Руху 4 травня» ?

2. Ненасильницькі методи боротьби.

3. Причини пожвавлення національного-визвольного руху в Індії після ПСВ ?

4. Британська політика щодо Індії ?

5. Магатма Ганді та його вчення ?

6. Ненасильницькі методи боротьби.

Література:

1. .Я.Щупак, Л.В.Морозова. Всесвітня історія.- Запоріжжя.;Прем’єр,2010, с. 171 - 180

4. Я.М.Бердичевський. Всесвітня історія. 10, клас.-К.; «АСК», 2003, с.264 – 266 ; 272 - 280

5. Т.В.Ладиченко. Всесвітня історія. 10, клас.-К.; «АСК»,2007, с. 234 – 236 ; 241 - 249

НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ У КИТАЇ

«Рух 4 травня», Крах надій на визволення країни. У 1918 р. серед певних кіл китайської громадськості набуло поширення наївне сподівання, що перемога антинімецької коаліції,'учасником якої був і Китай, принесе країні негайне «мирне визволення» від іноземного панування. «14 пунктів» президента СIIIА В. Вільсона і особливо його заява «про справедливий мир» і «самовизначення народів» сприяли посиленню таких ілюзій. У Китаї з закінченням війни пов'язували найоптимістичніші перспективи. У січні 1919 р. в Парижі на міжнародній конференції китайська делегація порушила питання про виведення іноземних військ за межі країни.

Невдовзі виявилася повна необґрунтованість цих надій. ЗО квітня 1919 р. керівники Паризької конференції повідомили китайській делегації, що всі її пропозиції відхиляються.

Розмах патріотичного руху. По всьому Китаю прокотилася могутня хвиля обурення. Першою виступила студентська молодь.

4 травня 1919 р. у Пекіні відбулася багатотисячна демонстрація. Студенти вимагали відмови від підписання мирного договору, скасування «двадцять однієї вимоги» з боку Японії, продовження боротьби за суверенітет, покарання державних злочинців, бойкоту японських товарів. Уряд направив проти демонстрантів поліцейські сили. Багато студентів було заарештовано. Проте репресії тільки посилили рішучість пекінських студентів. Вони оголосили страйк протесту. Студентські заворушені поширилися по всій країні і переросли в широкий патріотичний рух, у якому об'єдналися робітники, службовці, підприємці, інтелігенція.

Наслідки і значення «Руху 4 травня». Пекінському уряду довелося випустити заарештованих студентів, звільнити з державних посад трьох вищих чиновників, які підписали кабальні угоди з Японією й оголосити про свою незгоду з виробленими Паризькою конференцією умовами мирного договору з Німеччиною.

У ході «Руху 4 травня» посилилася боротьба проти застарілих феодальних ідеологічних догм, засилля конфуціанства, старої системи освіти.

Впровадження в політичну публіцистику, а потім і в літературу новоі писемної мови байхуа, яка відповідала розмовній, залучило до грамот і поліпшило умови одержання освіти для багатьох мільйонів китайців. Представники студентства й інтелігенції наполегливо виступали за поширення знань з природничих наук, застосування досягнень світової науки.

«Рух 4 травня» сприяв консолідації китайського суспільства в боротьбі за демократію, суверенітет і справжню незалежність.

Загострення внутрішньополітичної боротьби в 1919—1925 pp. Сунь Ятсея

Намагання Сунь Ятсена об'єднати країну. В організації національно- визвольного і революційного руху видатна роль належала Сунь Ятсену.

Зібраний у квітні 1921 р. у Гуанчжоу (південь країни) надзвичайний парламент (розігнаний пекінськими правителями ще влітку 1917 р.) обрав Сунь Ятсена надзвичайним президентом Китайської Республіки.

Для реалізації своїх планів «порятунку Китаю» Сунь Ятсен попросив матеріальної і військової допомоги у Радянської Росії, почав шукати зв'язки з Комінтерном. З досвіду Радянської Росії Сунь Ятсен, явдй не визнавав марксизму, взяв насамперед уявлення про механізм сильшш державної влади, яка повинна спиратися на сильну партію і революційну армію. За допомогою СРСР йому вдалося створити сильну, добре оснащені армію, у якій значна роль належала радянським фахівцям і радникам.

Утворення КПК. 1 липня 1921 р. у Шанхаї була заснована Комуніст тична партія Китаю (КПК). На відміну від інших компартій, у ній пери важали селяни, на яких лідер комуністів Мао Цзедун робив головну ставку в здійсненні своїх цілей. Хоча кінцевою метою КПК на шанхайсько^ з'їзді було проголошене встановлення диктатури пролетаріату.

Реорганізація Гоміндану. У 1923 р. Сунь Ятсен почав реорганізацій Гоміндану, залучаючи до співробітництва з ним КПК. Комуністи поге-і дилися на співробітництво відповідно до директиви Комінтерну. Так М сформований єдиний фронт. На його основі на півдні країни був сформований уряд з представників Гоміндану і КПК.

Посилення боротьби за владу. У цей же час мілітаристські кліки ш| півночі і півдні країни вели запеклу боротьбу за владу. У Північному Км- таі перемогу здобуло угруповання, яке підтримували СТТТА і Велика Британія. Воно почало воєнні дії проти прояпонського угруповання і, розгромивши його, захопило владу в Пекіні в 1920 р.

А на півдні країни, незважаючи на обрання Сунь Ятсена президентом, владу захопив лідер місцевої військово-феодальної кліки Чень Цзюнмін.

Революційні події 1925-1927 рр.

Початок революції. Її основні завдання. Навесні 1925 р. у Шанхаї виник антизахідний рух буржуазії, студентства, робітників, приводом для якого послужив розстріл англійською поліцією студентської демонстрації. Це було стихійне патріотичне піднесення, назване «Рух ЗО травня». У Китаї почалася національно-визвольна революція. Її завданнями були:

• відновлення суверенітету Китаю;

• повалення прозахідного уряду в Пекіні;

• ліквідація мілітаристських угруповань;

• об'єднання Китаю під владою демократичного національного уряду;

• проведення модернізації країни на основі помірних реформ.

Гоміндан на чолі революції. Її особливості.

Базою національновизвольної революції став Південний Китай. Керівництво революцією знаходилося в руках Гоміндану. Він поєднав у собі риси як політичної партії національно-революційного характеру, так і націонал- реформістської партії, яка почала соціально-економічні перетворення і модернізацію Китаю в дусі суньятсенівської ідеї «державного соціалізму».

Прихід до влади Чан Кайші.

1 липня 1925 р. У Гуанчжоу уряд, що складався з представників Гоміндану і КПК, оголосив себе Національним урядом Китаю і почав боротьбу за об'єднання країни. Навесні 1926 р. влада опинилася в руках головнокомандувача збройних сил Національного уряду Чан Кайші (Сунь Ятсен помер ще в березні 1925 р.).Північний похід. У липні 1926 р. гомінданівські війська виступили свій Північний похід, план якого було розроблено за участю радянських фахівців. На початок походу Національний уряд вже об'єднав чотири південні провінції, на черзі були центральні й північні регіони. Північний похід, очолюваний Чан Кайші, був настільки незвичайним явищем, що привернув увагу усього світу. Невеликі групи агітаторів рухалися попереду військ, розповідаючи людям про нову владу. Міста і села радісно зустрічали наступаючу армію і допомагали їй. Загони військово-феодальних угруповань, що направлялися проти формувань Національного уряду, нерідкі переходили на їхній бік. У березні 1927 р. загони Гоміндану з тріумфом вступили в найбільше місто Китаю - Шанхай. У результаті весь Китай, ш винятком Маньчжури, визнав владу гомінданівського уряду.

Реформи уряду Чан Кайші

В об'єднаному Китаї було встановлено правління Гоміндану з авторитарними рисами в особі Чан Кайші. Гомінданівський режим спирався на збройні сили, державний апарат і приватних власників. У той же час лідери Гоміндану розуміли необхідність розширення соціальної бази своєї влади. З цією метою почалися соціально-економічні реформи.

Реформи у сфері фінансів і промисловості. Гомінданівський уряд узяв під свій контроль фінансову систему країни - банки, страхові товариства, податкові й митні збори. Формувався могутній державний сектор промисловості. З іншого боку, уряд заохочував розвиток приватного підприємництва. З цією метою було прийнято закон про захист інтересів приватних власників. Економічна політика була спрямована на обмеження привілеїв іноземного капіталу і розвиток національного підприємництва.

Реформи у сфері соціальних і трудових відносин. Уряд прийняв низку законів про працю, створив систему державних профспілок, встановив мінімальний рівень заробітної плати. Шляхом прогресивного робітничого законодавства, поступок робітникам Гоміндану вдалося встановити контроль над робітничим рухом у країні й ізолювати від нього комуністів.

Реформи у сфері аграрних відносин. Аграрний закон 1930 р. обмежив розміри орендної плати, встановив обмеження для земельних володінь, захищав права орендарів. Однак реальна влада на селі залишалася в руках колишньої сільської феодально-лихварської верхівки. Сільське господарство залишалося відсталим і малопродуктивним.

Наслідки реформ, Досягнення гомінданівського режиму зі стабілізації соціально-економічного становища країни значно звузили соціальну базу комуністів і прирекли на поразку так званий «радянський рух» у Китаї.

НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В ІНДІЇ

Національно-визвольний рух після Першої світової війни Індія, в роки війни.

У роки Першої світової війни Велика Британія посилила експлуатацію Індії. За розмірами воєнних витрат Індія посіла друге місце (після самої Великої Британії) у Британській імперії. Для воєнних потреб з колонії відправлялася велика кількість продовольства, обмундирування, спорядження, зброї, будівельних матеріалів. Британська колоніальна влада обіцяла надати Індії самоврядування, однак і по закінченні війни надіям індійців не судилося справдитися.

Передумовами піднесення національно-визвольного руху в 1918-1922 рр. стали реформи Монтегю-Челмсфорда та закон Роулетта.

Намагаючись запобігти можливим виступам представників різних верств індійського суспільства, міністр британського уряду у справах Індії Монтегю і віце-король Челмсфорд підготували для англійського уряду і парламенту доповідь про англійську політику в Індії, на підставі якої в 1919 р. був прийнятий закон «Про управління Індією». Цим законом передбачалося символічне розширення складу виборців до центральної законодавчої асамблеї країни (усього з 1% до 3% дорослого населення). Індійцям надавалися місця у радах при віце-королі і губернаторах провінцій. Вони одержували можливість обіймати посади міністрів охорони здоров'я, освЬ ти та деякі інші другорядні посади в колоніальній адміністрації.

Англійці ж, як і раніше, повністю контролювали фінанси, армію, поліцію, економіку, внутрішню і зовнішню політику Індії.

Новий закон запроваджував виборчу систему за релігійними куріями і в такий спосіб навмисно роз'єднував і протиставляв один одному індусів і мусульман, сіяв між ними розбрат і ворожнечу.

Крім того, у тому ж 1919 р. англійська влада надала силу закону Раулетта, названому так ім'ям його автора англійського судді. Закон передбачав посилення кримінальних покарань за антиурядову діяльність. Поліція наділялася правом піддавати арешту, тюремному ув'язненню і судити усіх підозрюваних в антибританській і антигромадській діяльності.

Соціальна база визвольного руху. Національно-визвольний рух очолила провідна партія країни Індійський Національний конгрес (IHK), як поєднувала у своїх рядах національну буржуазію й інтелігенцію.

Індійські підприємці й банкіри швидко збагачувалися, але ступінь й цього політичного впливу в країні був невеликим. Це привело власник» фабрик, великих землевласників і банкірів, представників інтелігенції др лав організованої опозиції проти англійської колоніальної влади.

Головною масовою силою національно-визвольного руху в Індії у міжвоєнний період було індійське селянство.

Незважаючи на зростання промисловості, чисельність робітників в Iндії була невеликою. Лише у великих промислових центрах (Бомбей, Ашдрас та ін.) вони представляли організовану силу.

М. Ганді і гандізм

Сутність і джерела гандізму. Видатна роль у національно-визвольному русі в 20-40-і рр. XX ст., спрямованому проти англійських колонізаторів належала М. Ганді. Ганді став визнаним керівником IHK, а його вчення - гандізм - ідеологією цієї партії.

Вчення Ганді сягає своїм корінням в давню індійську культуру. Гандізм поєднав у собі багато політичних, моральноетичних і філософських концепцій. Гана також був знайомий із принципом невг сильства Л. Толстого. Суспільний ідеаа Ганді — це селянська утопія утвердженню «суспільства справедливості», описансп у священних книгах індуїзму. З іншеє» боку, прихильники гандізму не сприймали європейської цивілізації, відстоював свій, індійський шлях розвитку і прогресу

Ганді брав з культурно-історичних лігійних джерел заклики, образи, близькі селянину і реміснику. Тому вимоги незалежності країни і перетворення суспільства, втілені в традиційні образи, ставали зрозумілими мільйонам простих людей. У цьому секрет популярності Ганді та його ідей.

Розроблена Ганді і прийнята його опору в боротьбі за незалежі лоніальною владою і громадянської непокори, одержала назву «сатья- граха» (наполегливість в істині). У цьому методі сполучалися терпіння і протест, прихильність до дотримання старих традицій і революційність. Це було характерно для століттями вихованого у фаталістичному релігійному світогляді індійського селянина. Ганді заперечував боротьбу різних соціальних груп як таку, що дестабілізує суспільство, роз'єднує націю перед спільним завданням - звільненням від іноземного гніту.

Таким чином, гандізм був глибоко національною і за своїм характером селянською ідеологією. Гандізм також відповідав інтересам національної буржуазії, що прийняла цю ідеологію. Разом з народом вона прагнула до усунення британського колоніального панування і до встановлення своєї власної влади мирним шляхом, опираючись на масовий рух.

Гандізм об'єднав селянство, ремісників, робітників, національну буржуазію, інтелігенцію і змусив колонізаторів уже після закінчення Другої світової війни покинути Індію без кровопролитної збройної боротьби.

Кампанії громадянської непокори

Перша кампанія громадянської непокори почалася 6 квітня 1919 р. з ініціативи Ганді. Кампанія була реакцією на реформи Монтег- Челмсфорда і закон Роулетта. Ганді закликав до харталу (закрита крамниць і припинення будь-якої ділової активності). Колоніальна влада відповіла насильством. Кульмінацією квітневих подій стала трагедія в Амрітсарі, де англійські колонізатори розстріляли мирний мітинг.

10 квітня 1919 р., прагнучи припинити національно-визвольний руx англійська влада без суду вислала з міста Амрітсара двох видатних громадських діячів - доктора Кітчлу і доктора Сатьяпала. 13 квітня на площі відбувся масовий мітинг жителів міста в знак протесту проти цієї акції.

Англійські солдати загородили вихід із площі і відкрили вогонь по безбройному натовпу. Майже тисячу чоловік було вбито і приблизно вдвічі більше поранено. Більшість індійців з цього часу стала вороже ставити до англійського правління, а проголошена Ганді кампанія громадянська непокори мала широку підтримку в країні. Всю Індію охопило обуреняя. У Пенджабі стихійно спалахнули заворушення. Антианглійські виступu відбулися і в інших провінціях. Ганді терміново виїхав у Пенджаб, щоб ж допустити переростання протесту в стихійний бунт. Це йому вдалося.

Восени 1919 р. в Амрітсарі відбувся з'їзд IHK, який прийняв рішення бойкотувати вибори за новим законом. Бойкот остаточно зірвав виборе

Прагнення англійців роз'єднати індійське суспільство. Англійці прагнули загострити ворожнечу між індусами і мусульманами. Мусульмааа також брали участь у боротьбі проти англійського панування. Вони мала свою політичну організацію - Мусульманську лігу. З ініціативи Ганді ШЖ і Мусульманська ліга утворили єдиний антианглійський блок, незважаа- чи на існуючі між ними серйозні суперечності.

Початок нового етапу кампанії непокори було призначено на 1 серпня 1920 р. IHK і Мусульманська ліга спільно керували кампанією.

План IHK. Восени 1920 р. IHK відмовився від співробітництва з англійцями в проведенні реформ і прийняв план «прогресивного ненасилаг ницького неспівробітництва»:

• по-перше, всі індійці повинні були відмовитися від титулів і пещених посад, подарованих англійцями;

• по-друге, якщо це не допоможе, передбачалося здійснити бойкот законодавчих органів, судів і навчальних закладів;

• по-третє, висувалася погроза загальної відмови від сплати податкж.

Однак 4 лютого 1922 р. відбувся інцидент — у містечку Чаурі-Чаура натовп селян спалив загнаних у приміщення 22 поліцейських. Ганді ріая засудив цей акт самосуду й оголосив про припинення кампанії громадавської непокори. Рух поступово зазнав спаду.

Новий етап антиколоніального руху прийшовся на час світової економічної кризи. Цей етап був характерний більш організованим рухом, чіткою постановкою питання про незалежність і вимогами конституції.