Тема 13. Країни Центральної та Східної Європи ( 1945 – початок ХХІ століття).

Демократичні революції на рубежі 80 – 90 років. Сучасні тенденції розвитку.

Мета :

- ознайомити студентів з причинами демократичних революцій на рубежі 80 – 90 років, їх ходом та наслідками:

- вдосконалювати навики самостійної роботи з підручником, іншими джерелами інформації; розвивати уміння аналізувати отримані дані;

- виховувати зацікавленість та інтерес до історії , бережне ставлення до підручників, історичних пам’яток

План

1. Передумови та причини революцій, їхні характери, спільні риси та особливості.

2. Встановлення демократичного ладу у східноєвропейських країнах.

3. Сучасне становище та тенденції розвитку.

Ключові терміни та поняття :

перебудова, авторитаризм, СЕВ, НАТО, «круглі столи», «сателітизм», Солідарність, «оксамитові революції», «нове політичне мислення».

Питання для самоперевірки :

1. Передумови та причини революцій?

2. Характери революцій?

3. Спільні риси та відмінності?

4. Причини кровопролитності революції в Румунії?

5. «Оксамитова революція» в Чехословаччині та розпад країни?

6. Роль СРСР в демократизації Східної Європи?

Література:

1. Я.М.Бердичевський. Всесвітня історія. 11 клас.-К.; «АСК», 2003, с.291 - 298

2. Т.В.Ладиченко. Всесвітня історія. 11 клас.-К.; «АСК»,2007,

3. Середницька. Всесвітня історія. 11 клас.-К.; «Генеза»,2004

1. Передумови та причини революцій, їхні характери, спільні риси та особливості.

Криза, яка назрівала протягом тривалого часу, охопила всі країни Центральної та Південно-Східної Європи наприкінці 1980-х років. Вона проявилася в економічній, політичній, ідеологічній та моральній сферах. Політичне банкрутство керівництва правлячих партій, недосконалість адміністративно-командних методів управління та небажання більшості населення жити в умовах тоталітарного режиму — усе це зумовило виникнення своєрідної революційної ситуації в цих країнах. У різних державах вона складалась і розвивалася неоднаково. Однак загальним для всіх країн було прагнення ліквідувати монопольну владу правлячих партій, установити демократичну форму правління, оновити на основі широкої демократії соціально-економічне та політичне життя суспільства.

Могутнім каталізатором революційних процесів у регіоні став національний чинник. Його прояви були відмінними в різних країнах і залежали від національних традицій, характеру політичного режиму, який передував тоталітарному. Рівня розвитку національно-визвольного руху проти нацизму в роки Другої світової війни, обставин приходу до влади комуністичних партій. Національні проблеми справляли великий вплив на розвиток подій у Югославії, Чехословаччині, Румунії, Болгарії.

На перебіг історичних подій кардинально позначилися в регіоні процеси «перебудови» в СРСР після приходу до влади в 1985 р. М. Горбачова. Новий генеральний секретар ЦК КПРС розумів, що Радянський Союз уже не зможе всіх повчати, як їм жити далі. Співпраця СРСР із соціалістичними країнами вже будувалася на принципах реальної рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших країн, взаємовигідних економічних відносинах. Зміни в СРСР з піднесенням були сприйняті в Угорщині, Польщі, Югославії, де розпочалося реформування політичної системи. Однак у Румунії, НДР, Болгарії консервативно-бюрократичні сили та лідери цих країн негативно ставилися до реформ у СРСР, хоча зовні це не завжди проявлялося.

Події 1989-1990 рр. за своїм характером були революційними, оскільки кардинально змінювали характер суспільно-політичних і соціально-економічних відносин у регіоні.

Форми та методи демократичних революцій були різними — від «оксамитової» революції в Чехословаччині до кривавих зіткнень у Румунії, що призвели до численних жертв.

Революції розпочалися майже одночасно. Це пояснювалося, поперше, зрілістю передумов і високим ступенем соціальної напруженості в усіх цих країнах і, подруге, розумінням того, що СРСР не втручатиметься в справи своїх західних сусідів: не надаватиме підтримки консервативним силам, які прагнули загальмувати демократичний процес.

У кожній країні революційні події мали свою специфіку.

2. Встановлення демократичного ладу у східноєвропейських країнах.

У Польщі поворотним моментом стало проведения засідань «круглого столу» у лютому-квітні 1983 р. У дискусіях з одного боку взяли участь представники влади та її прибічники, а з іншого — опозиція та католицьке духовенство. Опозиція в Польщі мала свого лідера — масовий рух «Солідарність» на чолі з робітником-електриком із Гданська Лехом Валенсою. «Солідарність» була створена ще на початку 1980-х років і згодом завоювала широку популярність у країні. У ході засідань «круглого столу» була досягнута угода про визнання за опозицією права на відкриту діяльність, легалізацію «Солідарності», про реформу парламенту та виборчого закону.

Вибори в червні 1989 р. до сейму та сенату продемонстрували глибоке неприйняття польськими громадянами комуністичної системи. Із 100 місць у сенаті «Солідарність» здобула 99. І хоча в другому турі активність виборців знизилася, загальна поразка Польської об'єднаної робітничої партії (ПОРП) стала неминучою. У січні 1990 р. вона була перетворена на Соціал-демократію Республіки Польща (СДРП), яка стала на позиції парламентської демократії та ринкової економіки.

У Чехословаччині в 1970-1980-і роки, після розгрому «Празької весни», поглиблювалися економічні проблеми, переслідувалося будь-яке інакомислення.

Наступ реакції спричинив виникнення дисидентського руху. 1 вересня 1977 р. група діячів науки і культури виступила з відозвою, у якій розкрила основний зміст вимог і головні напрями демократизації суспільства, спираючись на положення Декларації прав людини. Цей документ отримав назву «Хартія-77».

Авторитарна система в Чехословаччині жорстоко переслідувала дисидентів. Майбутній президент В. Гавел був тричі засуджений, деякі дисиденти мусили емігрувати. Однак кількість прихильників «Хартії-77» невпинно зростала.

17 листопада 1989 р. міліція придушила студентську демонстрацію в Празі, що викликало величезне обурення серед населення. 18 листопада за ініціативою «Хартії-77» був створений Громадянський форум (ГФ) — патріотичний демократичний фронт, який об'єднав противників комуністичного режиму. У Словаччині також була створена демократична організація «Громадськість проти насильства» (ГГІН). Революція, що розпочалася, відбувалася мирно. Студенти, а також робітники й інтелігенція, що їх підтримували, не захоплювали будівель та об'єктів КПЧ, уникали сутичок. Тому події листопада 1989 р. дістали назву «оксамитова революція». Наприкінці листопада федеральний парламент скасував статтю конституції, що затверджувала керівну роль КПЧ в країні. 29 грудня 1989 р. Федеральні збори обрали президентом країни лідера опозиції Вацлава Гавела.

В Угорщині демократична революція теж відбувалася в мирний спосіб. Конференція угорської соціалістичної робітничої партії ухвалила програму стабілізації економіки та скорочення зовнішньої заборгованості. У країні поширювалася гласність, почали виникати нові партії, групи, рухи. Старі політичні партії поновили свою діяльність, були створені нові — Угорський демократичний форум (УДФ), Союз вільних демократів (СВД) та ін.

Улітку 1989 р. розпочалися перемовини між УСРП, громадськими організаціями та опозиційними партіями. Була досягнута домовленість про те, що парламентська система має спиратися на багатопартійність.

У 1989 р. парламент Угорщини прийняв демократичні закони: про право громадян на створення об'єднань і асоціацій, про проведення мітингів і зборів, про референдум, про президента республіки та вибори. У день початку народної революції — 23 жовтня 1989 р. — Державні збори Угорщини ухвалили зміни до конституції країни. Відтоді держава стала називатися Угорською Республікою, яку очолює президент, обраний парламентом. 25 березня 1990 р. в Угорщині вперше за 45 років відбулися вільні парламентські вибори.

Болгарія була найнадійнішим союзником СРСР в 1960-1980-х роках. Тривалий час при владі там був Тодор Живков.

Улітку 1989 р. становище різко загострилося. У країні з'явився дефіцит товарів, прогресувала інфляція. Живков, оголосивши «перебудову», поступово втрачав важелі управління державою.

У вищому керівництві країни назрівав конфлікт.

П. Младенов 24 жовтня 1989 р. надіслав листа Т. Живкову, у якому висловлював незгоду з його стилем і методами роботи. 10 листопада керівництво БКП примусило Т. Живкова піти у відставку.

У країні створювалися нові партії, організації, рухи. Незабаром БКП перейменували на Болгарську соціалістичну партію (БСП).

7 грудня 1989 р. був заснований Союз демократичних сил (СДС), який проголосив ідею розбудови Болгарської держави на принципах демократії та приватної власності. Керівником СДС став Ж. Желев.

1 серпня 1990 р. Великі національні збори висунули кандидатуру Желю Желева на посаду Президента Болгарії, а після виборів 19 січня 1992 р. він став першим всенародно обраним президентом країни.

У Румунії революція відбувалась із застосуванням військової сили. Це було пов'язано з існуванням у цій країні тоталітарного режиму Н. Чаушеску, який створив для його захисту потужний апарат репресій та всеосяжного контролю за думками й повсякденними діями людей. Будьякі прояви опозиційних настроїв, вільнодумства переслідувалися.

Перші сигнали про початок опору тоталітарному режимові надійшли з Трансільванії, де у великому промисловому центрі — м. Тімішоарі — влада репресувала реформаторського пастора Л. Текеша (угорця за національністю). Під час кривавих подій 16-17 грудня 1989 р. у Тимішоарі загинули понад 100 осіб та більш як 200 було поранено. Трагедія збурила всю країну. Повсюди розпочалися страйки, очолені лідерами Румунського демократичного фронту. Чаушеску негайно припинив свій візит до Ірану. Повернувшись до країни, диктатор спробував виступити перед багатолюдною маніфестацією на Палацовій площі в Бухаресті. Його зустріли свистом і градом каміння, він наказав відкрити вогонь по маніфестантах.

Того ж дня диктаторське подружжя втекло зі столиці на гелікоптері. Після цього професор Бухарестського політехнічного інституту Петру Роман (згодом прем'єр-міністр), який знаходився серед демонстрантів, проголосив із балкона того ж будинку: «Сьогодні, 22 грудня 1989 р., диктатуру Чаушеску повалено. Проголошуємо владу народу!» Був сформований Фронт національного порятунку як орган усіх прогресивних сил нації.

Подружжя Чаушеску після тривалих пошуків притулку зупинилось у м. Тирговіште. У військову частину, де воно переховувалося до 25 грудня, прибули судді, яким було доручено провести судовий процес над диктатором та його дружиною.

Судові засідання транслювалися по телебаченню. Суд оголосив найвищу міру покарання — смертний вирок. Однак засуджені не були страчені призначеними для цього виконавцями. Ненависть до диктатора була настільки великою, що, коли Н. Чаушеску та його дружину вивели на подвір'я, військовики, що там перебували, відкрили по них вогонь...

Декретом ради Фронту національного порятунку від 29 травня 1990 р. Соціалістична Республіка Румунія отримала назву Румунія.

Особливою специфікою відрізняється югославський варіант переходу від соціалізму до ринку та парламентської демократії. Після смерті беззаперечного лідера Б. Тіто відцентрові тенденції в Югославії значно посилились, водночас загострились національні відносини, посилилась економічна криза.

26 червня 1991 р. Словенія та Хорватія проголосили свою незалежність як окремі держави, Белград засудив ці акції та ввів війська на територію цих республік. Це призвело до збройного конфлікту,

Словенія змогла відстояти свою незалежність. Складнішим клався розвиток подіїв Хорватії, оскільки в країні мешкала сербська меншина, близько 600 тис., так звана Сербська Крайна. Хорватські серби вистапали за приєднання до Сербії. Конфлікт на Балканах призвів до втручання ООН та ЄС, в 1992 р. ЄС визнало всі нові держави, які вийшли з Югославії. Водночас в 1995 р., хорвати провели зачистку та ліквідували Сербську Крайну. Македонія проголосила незалежність у вересні 1992 р., наступною незалежність проголосила Боснія та Герцоговина. Югославія трансформувалась в Союзну Республіку Югославію, яка об’єднала Сербію та Чорногоріяю. СРЮ очолив Слободан Мілошевич, лідер колишніх комуністів. Але вже в 2007 р. Чорногорія проголосила незалежність.

З 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт в Боснії та Герцоговині, оскільки тут проживали три етнічно-релігійні групи: серби – православні, хорвати – католики, серби і хорвати – мусульмани. Лише в листопаді 1995 р. в Дейтоні було врегульовану цю війну на міжнародному рівні. Боснія та Герцеговина лишалась єдиною державою, але федерацією: Боснійської мусульмано-хорватської федерації та Республіки Сербської.