Тема 11. Американський континент : США , Канада та Латинська Америка (1945 – початок ХХІ століття ).

Латинська Америка.

Мета :

- розкрити особливості економічного, політичного та соціального розвитку Латинської Америки.

- розвивати навики самостійної роботи з підручником, іншими джерелами інформації; розвивати уміння аналізувати отримані дані;

- виховувати відповідальне ставлення до навчання, своїх обов’язків , питливість, зацікавленість у вивчення традицій інших народів.

План:

1. Прискорення економічного розвитку .

2. Нестабільність політичного життя.

3. Кубинська революція 1959року. Ф.Кастро.

4. Економічні труднощі 80 – 90 років.

5. Ліквідація військово – диктаторських режимів.

6. Інтеграційні прцеси в регіоні.

7. Українці в країнах регіону.

Ключові терміни та поняття :

«хунтизм», монокультурність, латифундизм, імпортзамінна індустріалізація, ЛАВТ, МЕРКОСУР, НАФТА, АЛКА, «Карибська криза», «Просвіта», «Відродження».

Питання для самоперевірки :

1. Причини прискорення економічного розвитку Латинської Америки?

2. Особливості політичного життя в регіоні?

3. Кубинська революція та її вплив на ситуацію в регіоні?

4. Режим А.Піночета : мінуси та плюси ?

5. Ліквідація військово – диктаторських режимів?

6. Українська діаспора в Латинській Америці?

Література:

1. Я.М.Бердичевський. Всесвітня історія. 11 клас.-К.; «АСК», 2003, с.485- 497

2. Т.В.Ладиченко. Всесвітня історія. 11 клас.-К.; «АСК»,2007,

3. Середницька. Всесвітня історія. 11 клас.-К.; «Генеза»,2004

Особливості соціально-економічного та політичного розвитку країн регіону в повоєнний час.

У роки Другої світової війни більшість держав Латинської Америки приєдналася до антигітлерівської коаліції. Унаслідок зростання попиту на сільсько-господарські товари та промислову сировину на світовому ринку економіка латиноамериканських країн у воєнний період помітно пожвавилася. Розвивалися нафтопереробна, текстильна, цукрова, харчова галузі промисловості, виробництво шкіри; споруджувалися електростанції; розширювалося виробництво цементу.

Кафедральний собор в м. Бразиліа — столиці Бразилії Після закінчення війни економічна ситуація ускладнилася. Маючи гостру потребу в промисловому устаткуванні та машинах, країни Латинської Америки витрачали величезні суми на їх імпорт. За цих умов виникла ідея імпортозамінної індустріалізації, тобто створення власного машинобудування та інших галузей промисловості для задоволення потреб економічного розвитку. Для впровадження цієї ідеї в життя здійснювалося одержавлення значної частини економіки через викуп або пряму націоналізацію приватних підприємств, а також будівництво підприємств державного сектора.

Особливо інтенсивно цей процес відбувався в Чилі, Аргентині, Мексиці, Бразилії. Приклад тому — президентство Хуана Домінго Перона в Аргентині (1946-1955). Він провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами. У роки правління X. Перона в країні був збудований перший у Латинській Америці реактивний літак, але під тиском США його виробництво припинили.

У Бразилії в 1950 р. повернувся до влади Жетуліо Варас, який відновив свою політику 1930-х років, але вже без спроб копіювання фашистських держав. Наступний президент — Жуселіно Кубічек — продовжив імпортозамінну індустріалізацію. На початку 1960-х років Бразилія вже наполовину забезпечувала себе промисловими товарами.

У Мексиці індустріалізація відбувалася в основному за рахунок розвитку державного сектора, тривала аграрна реформа.

А в період 1940-1960-х років прагнули запобігти проникненню СРСР до Латинської Америки. Для здійснення цього Сполучені Штати зробили ставку на посилення військового потенціалу та на військово-иолітичне співробітництво з країнами Латинської Америки. Саме тоді була укладена угода про колективну безпеку (1948), створено Організацію американських держав (ОАД) (1948). Американці переозброїли місцеві армії та сформували нову військову еліту, яка пройшла підготовку в США.

У 1950-1960-і роки розпочався новий етап соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Ресурси для проведення імпортозамінної індустріалізації були вичерпані. Державний бюджет ледве підтримував державний сектор економіки. Дефіцит державного бюджету був спричинений також здійсненням амбіційних проектів. Наприклад, в 1957 р. у Бразилії розпочалося будівництво нової столиці в центрі країни — подалі від перенаселеного Ріо де Жанейро. Це було ультрасучасне місто Бразиліа, збудоване на невпорядкованій території. Нова столиця мала стати символом майбутнього розквіту країни.

Мексика домоглася права проведення у своїй столиці Олімпійських ігор 1968 р., що передбачало значну реконструкцію багатомільйонного м. Мехіко. Ці вартісні проекти призвели до інфляції та зростання соціальної напруженості в суспільстві. Вихід із становища вбачався в установленні диктаторських режимів правого або лівого спрямування.

У 1960-і роки сталися військові перевороти в Еквадорі, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Бразилії. Ліві сили прийшли до влади на Кубі, у Чилі та Нікарагуа.

Кубинська революція, революція в Чилі.

Боротьбу проти військово-політичної диктатури американського ставленика Фульхенсіо Батістаі- Сальдівара на Кубі розпочали молоді революціонери на чолі з Ф. Кастро, які 26 липня 1953 р. організували напад на казарму Монкада в м. Сантьяго-де-Куба.

2 грудня 1956 р. невеликий озброєний загін, який прибув на шхуні «Гранма», під керівництвом Ф. Кастро висадився на узбережжі Куби в провінції Ор'єнте. Озброєну боротьбу проти диктаторського режиму він продовжував до остаточної перемоги — 1 січня 1959 р. Відтоді Фідель Кастро став прем'єр-міністром Республіки Куба. Як голова уряду він убачав своє Фідель Кастро завдання в зміцненні незалежності Куби від Сполучених Штатів. Однак, наразившись на опір США, націоналізував усю американську власність і зблизився із СРСР. Це сприяло швидкому перетворенню Ф. Кастро на справжнього комуніста, а Куби — на типову тоталітарну соціалістичну країну.

Збереглася традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але тепер не від США, а від СРСР і країн Східної Європи. СРСР став основним кредитором Куби. Проте це не вирішило економічні, соціальні та політичні проблеми. США, зі свого боку, під впливом кубинської революції змінили своє ставлення до країн Латинської Америки.

Сальвадор Альєнде 4 вересня 1970 р. на президентських виборах у Чилі, одній із найбільш розвинених тоді країн Латинської Америки, переміг кандидат від блоку лівих партій «Народна єдність» Сальвадор Альєнде, який негайно розпочав радикальні перетворення — націоналізацію  основних галузей промисловості та здійснення аграрної реформи, що не сподобалося Сполученим Штатам.

Під тиском уряду США міжнародні фінансові структури та приватні північно-американські банки відмовили Чилі в кредитах на загальну суму 350 млн доларів. Від уряду «Народної єдності» зажадали негайно сплатити величезний зовнішній борг, залишений попередниками — 4 млрд 226 млн доларів, що призвело до швидкого вичерпання валютних резервів країни, зниження купівельної спроможності населення та дефіциту товарів іноземного виробництва. Тільки протягом 1972 р. вони подорожчали на 60 %.

Скориставшись ситуацією, що склалася, генерал Августо Піночет у 1973 р. вчинив державний переворот і встановив у країні диктаторський режим. Сальвадор Альєнде загинув під час захисту президентського палацу.

У Чилі запанував терор, жертвами якого стали десятки тисяч людей, у тому числі й іноземці. Майже 100 тис. потрапили до в'язниць. Мало не мільйон чилійців змушені були залишити батьківщину. Проте й за кордоном деяких із них діставали «довгі руки» чилійських спецслужб. В Аргентині був убитий попередник А. ІІіночета на посаді головнокомандувача сухопутних військ К. Пратс, у Сполучених Штатах — колишній міністр уряду «Народної єдності» О. Летельєр.

За часів диктатури А. Піночета чилійська економіка розвивалася дуже успішно завдяки скасуванню тарифних бар'єрів іноземним інвестиціям, використанню новітніх технологій. Проте відкритий ринковий варіант розвитку економіки та жорстка політична диктатура довго співіснувати не могли. У 1980 р. А. Піночет запровадив конституцію, яка відновила інститути демократії, однак вибори до конгресу та вибори президента відкладалися до 1989 р. На виборах 1989 р. перемогу здобув лідер християнсько-демократичної партії Патрісіо Ейлвін. У березні 1990 р. А. Піночет передав йому владу й пішов у відставку. Пізніше його судили за злочини проти чилійського народу, проте серед населення було багато прихильників колишнього президента.

Ліквідація військово – диктаторських режимів.

Протягом 1980-1990-х років авторитарні режими були повалені в 13 країнах Латинської Америки. Перехід від диктатури до демократії відбувався в більшості з них мирним шляхом. У Гренаді (1983) й Панамі (1989) мало місце воєнне втручання США. У Нікарагуа та Сальвадорі тривалий час точилася громадянська війна. У Нікарагуа в липні 1979 р. внаслідок партизанської війни виборов владу Фронт національного визволення імені Сандіно, що скинув найодіознішу в Латинській Америці диктатуру Анастасіо Сомоси, який правив країною понад ЗО років. Сандіністи розпочали в країні соціалістичні експерименти, проти яких виступили і колишні сомосівці, і демократичні організації. Тривала громадянська війна завершилася в 1990 р. проведенням вільних виборів. Президентом Нікарагуа була обрана Віолетта Чаморро. міністром оборони став лідер сандіністів Даніель Ортега.

На той час у Латинській Америці залишилася тільки одна країна з диктаторським режимом — Куба. Після розпаду СРСР комуністичний режим на острові Свободи перебуває в дуже складному становищі.

В останні роки XX ст. у більшості країн регіону відмовилися від системи протекціонізму; відбувся поворот до роздержавлення та приватизації засобів виробництва, до відкритості економіки, до демократії та ринку; країни регіону почали активно інтегруватись у світове господарство. В економіку залучаються американські, японські, німецькі, французькі, британські інвестиції. Іноземний капітал проникає в нові галузі; електротехніку, машинобудування, виробництво автомобілів тощо. У 1995 р. президент США Б. Клінтон на нараді лідерів Західної півкулі запропонував створити спільний ринок від Аляски до Вогняної Землі. Ці плани почали втілюватися в життя. На зустрічі керівників урядів країн Американського континенту у квітні 2001 р. було прийнято рішення про створення загальноамериканського спільного ринку.

Інтеграційні прцеси в регіоні.

Після Другої світової війни у Латинській Америці поширилися інтеграційні процеси як прояв поглиблення інтернаціоналізації господарських зв'язків з метою прискорення та інтенсифікації економічного розвитку. До речі, латиноамериканські країни першими серед країн, що розвиваються, стали на шлях економічної інтеграції ще в 1960 p., після майже десятирічної підготовки, копіткої узгоджувальної роботи.

На кінець 70-х років інтеграція охопила майже всі країни Латинської Америки. Із самого початку вона була орієнтована на перспективу і передбачала здійснення таких масштабних намірів, як створення спільного латиноамериканського ринку, спеціалізацію та кооперування промисловості, а пізніше - й сільського господарства, проведення єдиної валютної політики і навіть координацію економічного розвитку. Для створення передумов для спільного ринку передбачалися поступове зменшення митних зборів, ліквідація торговельних, валютних та інших обмежень, запровадження єдиного зовнішнього тарифу щодо нелатиноамериканських країн. За логікою розвитку інтеграційного процесу передбачалося також створення зон вільної торгівлі, пізніше - митного союзу і, зрештою, - спільного ринку.

В цілому латиноамериканська інтеграція грунтується на прагненні країн регіону об'єднати зусилля у межах співробітництва "Південь - Південь", вийти із стану периферій-ності в системі світового господарства, посилити позиції у міжнародних економічних відносинах, у МПП. Ці ідеї було обгрунтовано експертами ЕКЛА, дослідження якої стали головним теоретичним фундаментом латиноамериканської інтеграції. Зокрема, колишній виконавчий секретар Економічної Комісії ООН для Латинської Америки, аргентинський економіст Рауль Пребіш одним із перших започаткував обгрунтування латиноамериканської інтеграції, акцентуючи особливу увагу на співробітництві у сфері промисловості та сільського господарства, координації національних програм економічного розвитку країн регіону. На думку Р. Пребіша, інтеграція сприяла б вирішенню таких проблем, як створення більш місткого багатонаціонального спільного ринку на базі ізольованих національних ринків та розширення регіональної торгівлі на основі неконвертованих національних валют. Ідеї латиноамериканської інтеграції вперше було сформульовано на сесії ЕКЛА в 1949 р.

Практично ці ідеї знайшли втілення у створенні 1960 р. двох торговельно-економічних угруповань - Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), що об'єднала десять країн Південної Америки та Мексику, і Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР) з участю п'яти країн Центральної Америки, їхня діяльність певним чином сприяла зниженню митно-торговельних бар'єрів, підписанню нових угод, таких як, скажімо, про кооперування, зростання регіонального товарообігу, зокрема, швидке розширення торгівлі готовими виробами. В результаті більш інтенсивного розвитку зовнішньої торгівлі промисловими товарами на засадах субрегіональних економічних відносин її обсяг значно збільшився.

Своєрідність інтеграційного процесу в Латинській Америці зумовлена розмірами регіону і полягає в тому, що він розвивався шляхом творення нових угруповань, а не шляхом приєднання до вже існуючих. Так, загострення суперечностей у ЛАВТ зумовило виникнення двох нових торговельно-економічних угруповань - Лаплатського (Атлантичного) та Андського (Тихоокеанського). У 90-ті роки на основі Лаплатського угруповання засновано спільний ринок країн Південного Конусу - МЕРКОСУР. Варто також зазначити, що Андська група чи не першою в Латинській Америці була зорієнтована на значне обмеження діяльності ТНК в економічному середовищі країн-членів цього угруповання. Саме країнами Андської групи було прийнято безпрецедентне на ті часи рішення про встановлення єдиного порядку регулювання діяльності іноземних компаній - "Загальний режим щодо іноземного капіталу, торговельних марок, патентів, ліцензій". Щоправда, такий курс не виправдав себе, і країни Андського пакту перейшли до відкритості національних економік, значно лібералізували УМОВИ надходження зарубіжних капіталів.

У 70-ті роки на базі Карибської асоціації вільної торгівлі створюється ще одна торговельно-економічна група - Карибський спільний ринок (КСР), що об'єднав країни Карибського басейну. На відміну від інших груп КСР об'єднав як суверенні держави, так і "асоційовані" країни та території, що перебувають під контролем інших держав. У 1978 р. було укладено Амазонську угоду (пакт), що об'єднала країни басейну ріки Амазонки з метою прискореного і більш раціонального використання спільними зусиллями великої й недостатньо освоєної території згаданого басейну. Причому, незважаючи на закритий характер угруповання, пактом передбачено співробітництво і обмін інформацією з іншими субрегіональними угрупованнями, учасниками яких є його члени.

Важливу роль відіграє досить масова (26 країн-учасниць) Латиноамериканська економічна система (JIAEC), створена в 1975 р. для сприяння економічній самостійності країн регіону шляхом заохочення їх до економічного співробітництва, реалізації спільних проектів, створення міжнародних латиноамериканських компаній, вироблення загальноекономічної політики на міжнародній арені.

Під впливом інтеграційних процесів у Латинській Америці було створено мало не 30 міждержавних економічних організацій, покликаних координувати розвиток окремих, найбільш важливих галузей у регіональному масштабі. Зокрема йдеться про такі об'єднання, як Латиноамериканська Асоціація судновласників, Латиноамериканська Асоціація автошляхового транспорту, Асоціація взаємодопомоги державних нафтових компаній та ін.

З метою фінансування проектів економічної інтеграції було створено Міжнародний Банк Розвитку (МБР). 1965 р. банком засновано Інститут Латиноамериканської Інтеграції, покликаний досліджувати проблеми та здійснювати консультативні функції у цій сфері.

На інтеграційний процес великий вплив справляють ТНК в латиноамериканських країнах. Зарубіжні інвестори, що часом володіють більш сильною виробничою і фінансовою базою, прагнуть скористатися торговельною та митною лібералізацією і кооперуванням у вл асних цілях. Особливо велика частка іноземних капіталів у регіональних і субрегіональних угодах у галузі хімії, фармацевтики, електроніки та електротехніки, конторського обладнання тощо.

Інтеграційний процес у Латинській Америці свідчить, що шлях до економічного об'єднання у межах такого регіону складний і суперечливий, а зближення країн, що позвиваються, може бути ефективним за умови одноразового здійснення відповідних економічних, соціальних та політичних перетворень. Але, незважаючи на труднощі як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, економічна інтеграція у Латинській Америці має перспективу. Новий імпульс її розвиткові надає Договір про вільну торгівлю між США, Канадою, Мексикою. І хоча цей договір стосується інтере'сів однієї країни латиноамериканського регіону, його вплив на інтеграційний процес у Латинській Америці в майбутньому важко переоцінити. Наприкінці 1994 р. між США та групою латиноамериканських країн досягнуто попередньої домовленості про "новий горизонт", за висловом Президента Б. Клінтона, в інтеграційному процесі на найближчі десять років. Йдеться про створення в Західній півкулі до 2005 р. величезного американського спільного ринку, здатного запропонувати товарів і послуг в обсязі 13000 млрд дол. і, таким чином, задовольнити попит усіх 850 млн споживачів обох континентів.

У цілому інтеграційні процеси, попри всі труднощі, віддзеркалюють нові реалії у розвитку економіки цих країн, зумовлені необхідністю пристосування до посилення економічної взаємозалежності країн світу, а також необхідністю стійкого економічного розвитку в умовах зростаючого впливу іноземного фінансування. Із врахуванням цих реалій країни регіону прагнуть прискорити економічний розвиток, інтенсифікувати взаємні економічні зв'язки та розширити виробництво, зміцнити свої позиції у міжнародних економічних відносинах.

Українці в країнах Латинської Америки.

Більшість українців, які проживають у Латинській Америці, зосереджена в Аргентині та Бразилії.

В Аргентині історія українського поселення розпочалася в 1897 р., коли сюди на постійне проживання прибула перша невелика група українських емігрантів. Українці прибували до Аргентини протягом 50 років. Українські громади проживають у 43 місцевостях майже в усіх провінціях країни. Із 250 тис. осіб українського походження майже 100 тис. є жителями столиці й провінції Буенос- Айрес, майже 55 тис. мешкають у провінції Чако та 10 тис. — у провінції Мендоса.

В Аргентині діють українські громадські організації — «Просвіта», «Відродження», «Український національний клуб», «Січ». У 1947 р. було скликано Перший конгрес українців в Аргентині, на якому створено Українську центральну репрезентацію (УЦР).

Аргентина однією з перших у світі та першою в Латинській Америці визнала незалежність України (5 грудня 1991 р.). Українська громада активно виступає за розвиток торговельно-економічного співробітництва між двома країнами. З цією метою на початку 1992 р. була створена Аргентинсько-українська Торговельна палата.

У Бразилії мешкає понад 200 тис. етнічних українців. Більшість із них зосереджена в південному штаті Парана, що межує з аргентинською провінцією Місьйонес, де також живе багато українців. Там діють просвітницькі товариства, найбільшим з яких є Хліборобсько-просвітницька спілка в Парані. Наукову та видавничу діяльність здійснює Українсько-бразильський центр українознавства.