Тема 7. Світ у період економічної кризи 1929 – 1933 роки та подолання її наслідків.

Велика депресія й Радянський Союз. Прискорена індустріалізація.

Сталінський «стрибок» в індустріалізацію

На середину 20-х рр. наближався до завершення відбудовний процес у промисловості. Партійне керівництво Радянського Союзу переймалося визначенням змісту соціально-економічної політики найближчого майбутнього. Першочерговим було визнано завдання перетворення країни з відсталої, аграрної в передову, індустріальну.

У грудні 1925 р. XIV з'їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію. На порядок денний було поставлено дві найголовніші проблеми: її темпи й джерела фінансування.

«Розвиток НЕПу міг благотворно вплинути на сільське господарство, але був нездатний забезпечити матеріальну базу для індустріалізації країни».

Г.Зинов'єв, Л.Каменев і Л.Троцький після XIV з'їзду ВКП(б) запропонували для прискорення темпів капітального будівництва в промисловості посилити податковий тиск на селянство, тобто повернутися до командних методів управління народним господарством, випробуваних під час громадянської війни. їх опоненти - М.Бухарін, О.Риков та М.Томський, які були у меншості обґрунтували побудову нового суспільства на базі НЕПу, тобто повільного «вростання» країни в соціалізм.

Вони рішуче виступили проти прихованого здійснення воєнно-комуністичної політики на селі, вважаючи, що всім прошаркам селянства слід розвивати СЕОЇ господарства й збагачуватися.

Проте переможцем у цих дискусіях став генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й.Сталін, якому вдалося опанувати апарат влади, заручившись підтримкою більшості в політбюро партії, а також керівництва республіканських гарторганізацій, у тому числі КП(б)У. Наприкінці 20-х рр. Й.Сталін і його прихильники почали насаджувати у Радянському Союзі під виглядом диктатури пролетаріату диктатуру партійного апарату, здійснювати політику воєнно-комуністичного штурму в економіці.

У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку господарства на 1928- 1933 роки. В них намічалося три взаємопов'язані завдання - прискорений розвиток важкої індустрії, розгортання часткової колективізації на суто добровільній основі, підвищення добробуту народу.

Сам план опрацьовувався у двох варіантах - відправному й оптимальному (напруженішому). Середньорічний темп приросту промислової продукції мав становити 18% - за відправним та 20-22% за оптимальним планами. Спочатку передбачалося темпи індустріалізації забезпечити не за рахунок підвищення податків із селянства, а шляхом використання «ножиць цін», тобто встановлення завищених цін на промислові товари і занижених - на сільськогосподарську продукцію.

Проте таке рішення підривало головний елемент нової економічної політики - ринкову «змичку» міста й села. Наслідки цього країна відчула вже в зимсві місяці 1927-1928 рр.

Селяни мали здавати хліб державі за низькими цінами, що викликало серед більшості з них протест. Хто не погоджувався з такими умовами, ставав ворогом радянської влади - «куркулем» чи «підкуркульником». Партійне керівництво СРСР відразу після XV з'їзду почало застосовувати «надзвичайні заходи проти куркуля». Серед тих, хто покірливо виконував вказівки центру, були і члени партійно-державного керівництва України - генеральні секретарі ЦК КП(б)У Л.Каганович та С.Косіор, а також голова РНК УСРР В.Чубар, який зайняв цю посаду після усунення Х.Раковського в 1923 р.

За допомогою грубого тиску на селян у січні-лютому 1928 р. хлібозаготівельну кризу було подолано. Зокрема, в Україні вдалося заготовити 70 млн. пудів хліба. Наступного року хлібозаготівельна криза повторилася у значно гострішій формі через неврожай в Україні й Північному Кавказі. Замість того щоб досягти економічної рівноваги шляхом зниження темпів промислового будівництва, зменшення тиску на селянство, Сталін різко форсував темпи індустріалізації.

У 1929 р., оголошеного генеральним секретарем Й.Сталіним «роком великого перелому», партія відмовилася від НЕПу і перейшла до політики комуністичного штурму в економіці з примусовою продрозкладкою, забороною торгівлі, картковою системою постачання міського населення, інфляційним випуском паперових грошей, експропріацією найбільш заможних селянських господарств та примусовою колективізацією господарств решти селян.

XI з'їзд КП(б)У (1930) повністю схвалив сталінський курс на прискорену індустріалізацію. Передбачалося у першій п'ятирічці побудувати в УСРР 400 підприємств (усього у СРСР - 1500), щорічний приріст продукції збільшити на 20-22%. Центральна влада розглядала Україну як головний плацдарм для здійснення індустріалізації СРСР. Першочергове значення надавалося металургійно-видобувній базі УСРР.

«Стрибок» в індустріалізацію, розпочатий на другому році першої п'ятирічки, мав забезпечити надвисокі темпи зростання промисловості. Незабаром було висунуто лозунг «П'ятирічку - за чотири роки». Ще ніколи в історії людства будь-яке суспільство не робило спроби здійснити такі грандіозні перетворення за короткий час.

У середньому в 1930-1932 рр. офіційно прийняті за пропозиціями Сталіна темпи зростання промислової продукції мали становити 37,7%. Однак навіть «підтягнуті» офіційні статистичні цифри свідчать, що середньорічний темп зростання промисловості становив протягом п'ятирічки 15,7%, тобто навіть менше від передбаченого директивами XV з'їзду ВКП(б). «Підхльостування» (вислів Сталіна) індустріалізації обернулося невиконанням завдань п'ягирічки. Згідно з планом, передбачалося збільшити видобуток вугілля у Донбасі з 27 до 53 млн. т. Невдовзі завдання було ще підвищено до 80 млн. т, але фактичний видобуток досяг тільки 45 млн. Виплавку чавуну в УСРР передбачалося потроїти, що також виявилося нездійсненим.

Отже, «підхльостування» індустріалізації за рахунок селянських коштів призвело до поглиблення господарських диспропорцій, зростання дефіциту промислової продукції, особливо товарів широкого споживання, істотного обмеження реальної заробітної плати робітників і службовців, посилення інфляційних явищ.Формування нового господарського механізму

Реконструкція народного господарства в Україні та всьому СРСР здійснювалася у роки першої п'ятирічки методами воєнно-комуністичного штурму. Інтенсивно формувалася суворо централізована адміністративно-командна система керівництва промисловістю. Вона майже не враховувала заінтересованості трудящих в піднесенні виробництва, а базувалася на примусі й страху працівника перед керівними посадовими особами.

Вже на початку першої п'ятирічки було взято курс на заміну трестівського госпрозрахунку, котрий у роки НЕПу охоплював сферу управління, господарським розрахунком безпосередньо в процесі виробництва. Трести з розрахункових об'єднань перетворювалися на органи технічного управління. Також кредитна реформа (1930) і реорганізація керівництва промисловістю (1932) завершили в основному перехід до адміністративно-командних методів управління.

Поступово запроваджувався принцип єдиноначальності, тобто персональної відповідальності керівників підприємств за виконання державних завдань.

Промислові підприємства УСРР майже цілком перейшли в підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Новий господарський механізм ґрунтувався на директивному плануванні, а не на економічних засадах. Радянські плани вважалися планами-директивами, а не планами-прогнозами.

Запровадження карткової системи постачання робітників та службовців звело нанівець матеріальні стимули до праці. Навіть кваліфіковані, високооплачувані робітники могли «отоварювати» за картками не більше чверті своєї заробітної плати. Натомість великі організаційні зусилля докладалися для налагодження морального стимулювання праці, головним чином через організацію масового виробничого змагання, яке отримало назву «соціалістичного». Робітничий клас у своїй більшості готовий був миритися з нестатками, щоб якнайшвидше подолати економічну відсталість і наблизити «світле майбутнє». Тому заклик до прискорення темпів індустріалізації знаходив сприятливий грунт.

Впровадження нової техніки на виробництві вимагало прискореної підготовки кадрів високжваліфікованих робітників. Було розпочато підготовку Кідрів безпосередньо на виробництві, використовуючи для того наявні сили висококваліфікованих працівників. Зокрема, вибійник горлівської шахти М.Ізотов започаткував так дааний ізотовський рух по підвищенню кваліфікації молоді.

Заява Й.Сталіна в січні 1933 р. Що дострокове виконання першої п'ятирічки за 4 роки й 3 міcяці була звичайнісіньким обманом. Навпаки, невмотивоваїе прискорення темпів індустріалізації, ігнорування принциіу матеріальної заінтересованості як у місті, так і на селі повна дезорганізація виробництва внаслідок намагань побудувати економічно неможливу господарську систему без арно-грошових відносин та ринку поставили країну перед катастрофою.

Це змусило Й.Сталіна обмежити юлітику воєнно-комуністичного штурму й відновити частківо ринкові відносини. Вже на другу п'ятирічку (1933-1938 рр.) були запропоновані набагато менші середньорічні темпи іромислового розвитку - 13-14% . Посилилася увага до освоєнш нової техніки, підготовки кваліфікованих кадрів, ліквідації фінансових збитків, зниження собівартості продукції, як мали розв'язуватися знову ж таки методами змагання.

В другій половині 1935 р. було тимчасово скасовано граничну межу у заробітках, що стимулівало підвищення продуктивності праці. Перехід від картківої системи розподілу товарів до вільного продажу їх за гроаі створив можливість витрачати додаткові заробітки. Це викликало розгортання стаханівського руху.