Тема 2. Світ на початку ХХ століття.Загальна характеристика процесів в країнах Азії та Латинської Америки.1. ІндіяНа початку XX ст. Індія залишалась британською колонією, аграрною країною. Національні багатства, як і раніше, перекачувались до Англії. Зберігалась релігійна, національна, кастова строкатість індійського суспільства. Переважна більшість населення Індії - селянство - потерпало від злиднів та епідемій. . . Проте запровадження в Індії елементів англійської політики і культури, розвиток промисловості поступово змінювали обличчя країни. Економічний розвиток Індії у 1900-1914 рр. Капіталістичний устрій в економіці Індії продовжував зміцнюватися. На початку XX ст. в Індії вже працювали великі підприємства з виробництва тканин, чаю, кави, цукру. Обладнання для них надходило з Англії. Як і раніше, основною сферою діяльності індійських фабрикантів залишалася бавовняна промисловість. У той же час індійський національний капітал почав проникати у плантаційне господарство і гірничодобувну промисловість, йому належала переважна більшість бавовноочисних підприємств, млинів і рисорушок, олійниць, а також друкарень. Переважна більшість підприємств були дрібними і середніми, 80 /о з них не механізовані. Поряд із фабрично-заводською промисловістю продовжувала розвиватися мануфактура. У кустарній промисловості, так само як і в сільському господарстві, була зайнята значна кількість пращвників - десятки мільйонів осіб. Молода національна буржуазія у прагненні зміцнити свої позиції в економіці країни здійснила спроби створення вітчизняної важкої промисловості. У 1911 р. У м. Джамшедпур (Біхар) індійський капіталіст Тата, підтриманий крупною індійською буржуазією, побудував першии металургійний завод, який належав індійцям. У 1915 р. почала працювати гідроелектростанція , що була власністю фірми Тата. Для цього періоду характерне загострення протиріч між англійською та індійською національною буржуазією. У той же час верхівка індійської буржуазії мала тісні зв'язки з англійським фінансовим капіталом по лінії кредиту, постачань устаткування тощо. Ще тісніші відносини пов'язували її з експлуататорськими верствами феодального суспільства. Індійські фабриканти, переважно вихідці з крупних торговців і лихварів, продовжували отримувати частину своїх прибутків від торговельно-лнхварських операцій. Промисловці були пов'язані з торговельно-лихварським капіталом і через індійські акціонерні комерційні банки. Незважаючи на розвиток капіталізму, наприкінці XIX на початку XX ст Індія залишалась відсталою аграрною країною з пануванням феодальних пережитків. Селяни, як і раніше, піддавалися експлуатації англійської буржуазії, поміщиків та торгово-лихварського капіталу. Разом з тим зміни умов праці людей, особливо в промисловості проникнення нових ідей та відносин зачіпали різні верстви населення. У багатонаціональній Індії набирав сили національний рух. Суспільно-політичні зміни та національний рух в ІндіїСеред верхівки індійського суспільства, зокрема інтелігентів, які отримали англійську освіту, європейські ідеї, досвід сприймалися як зразок для наслідування. Інші люди прагнули відродження Індії, спираючись передусім на національні та духовні цінності її народів. На початку XX ст. широку підтримку отримали суспільні течії, спрямовані на досягнення незалежності країни - свадеші (рятували за вітчизняне виробництво, зокрема - виготовлення індійських тканин та відмову від імпортних англійських тканин) і сварадж (власне правління). Ще наприкінці грудня 1885 р. у Бомбеї відкрився установчии з їзд, що започаткував першу в країні політичну партію - Індійський національний конгрес (IHK), який надалі відіграв особливо важливу роль у становленні організованої політичної боротьби народів Індостану. Головним гаслом Конгресу стала мирна опозиція колоніальному режиму. Проте і в самому IHK були різні течії - від ліберальної до радикальної, яку очолював юрист Балгангадхар Тілак (1856-1920). "' навесні 1907 р. в індійській провінції Східна Бенгалія розпочалися селянські заворушення, що поширились і на інші райони. Англійці придушили повстання, лідер радикалів Б. Тілак опинився в тюрмі. Проте не витикало нову хвилю демонстрацій і страйків у країні, на подолання яких англійці використовували поліцію та війська. У відповідь на це в Індії почали створюватися терористичні організації, що здійснювали замахи на життя найненависніших британських та місцевих чиновників. У серпні 1914 р Б. Тілак звернувся з покаянним листом до англійського монарха з обіцянками припинити боротьбу проти британських колонізаторів. 1 результаті цього кроку авторитет Тілака в IHK і в суспільстві значно впав. "" На той час серед лідерів IHK висунувся Мохандас (Махашма) Ганді «1869-1948), який надалі став визнаним вождем визвольної боротьби індійського народу. Ганді був послідовним противником будь-якого насильства, вважаючи найкращими засобами політичної діяльності ненасильницькі громадські акції. Саме з іменем Ганді був пов язана у майбутньому активізація діяльності IHK, який очолив переможну боротьбу за звільнення країни від колоніального гніту. 2. КИТАЙПоразка реформ і придушеная повстання іхетуанів на початку XX ст.Формально Китай був незалежною державою, але ще в середині XIX ст. після війн з Англією і Францією йому були нав'язані кабальні договори, які передбачали передачу значної частини китайських територій в оренду терміном на 99 років. Наприкінці XIX ст. Китай фактично поділили на сфери впливу Англія, Франція, Росія, Німеччина, Японія, США. Ці країни, спираючись на військово-феодальні угруповання, створювали своєрідні «держави в державі» на території Китаю. Фактично все економічне і політичне життя країни було поставлено під контроль іноземних держав. У 1898 р. група патріотично налаштованих китайських аристократів та вчених ініціювала проведення в країні серії реформ з метою здійснення модернізації країни та здобуття економічної незалежності. Імператор Гуансюй, який підтримав реформаторів, видав 60 указів, які стосувалися освіти, будівництва залізниць, заводів, сільського господарства, торгівлі, реорганізації збройних сил, вдосконалення діяльності державного апарату. Однак ці реформи здійснювалися всього 103 дні і були скасовані літньою матір'ю Богдихана імператрицею Цисі, за наказом якої головних реформаторів було заарештовано та страчено. Таким чином, перша спроба здійснення прогресивних реформ у Китаї закінчилася поразкою. Скасування реформ і розправа над опозицією викликали у 1899—1901 рр. народне повстання, що увійшло в історію як «повстання іхетуанів» (назва «іхетуань» дослівно перекладалася як «загони справедливості та згоди»). Для придушення повстання вісім великих держав - Англія, Німеччина, Франція, Австро-Угорщина, Японія, США, Росія та Італія організували інтервенцію в Китай. Перелякана розмахом руху іхетуанів, імператриця Цисі оголосила війну інтервентам та заступництво іхетуаням. Проте цінські війська фактично не чинили серйозного опору військам коаліції, які досить легко захопили Пекін. Інтервенти на чолі з німецьким фельдмаршалом Вальдерзе жорстоко розправилися з іхетуанями та втопили повстання в крові. Згідно з мирним договором 1901 р., Китай мав сплатити величезну контрибуцію, що згубно позначилося на економіці країни. Соціально -економічне становище в країні на початку XX ст.На початку XX ст. у Китаї були запроваджені реформи, спрямовані на підтримку китайських національних підприємців - «нова політика». Створене у 1903 р. Міністерство торгівлі сприяло припливу приватного капіталу в промисловість та комерцію. Були зняті існуючі ракіше заборони на розробку природних ресурсів у ряді районів країни, впорядковувалась монетно-грошова система.
У провінційних центрах і найрозвинутіших містах була дозволена організація
торговельно-промислових палат, діяльність різних акціонерних товариств і
торговельних спілок. Ці бізнесові структури сприяли відстоюванню економічних та
політичних інтересів китайської буржуазії, що формувалася. Розвиток національної буржуазії сприяв піднесенню національного руху в Китаї.Китайські підприємці стояли на чолі рухів за бойкот іноземних товарів. У 1905 р. вони організували бойкот американських товарів, у 1907-1908 рр.- японських, а у 1908 р. - німецьких. Однак протидіяти могутнім іноземним компаніям китайські підприємці були неспроможні. У 1909 р. був створений консорціум банків Англії, Франції і Німеччини з метою подальшого фінансового поневолення Китаю. У 1910 р. до консорціуму приєдналися США. Особливістю розвитку китайського капіталізму було те, що поряд з поступовою руйнацією традиційних економічних стосунків відбувався розвиток дрібного підприємництва. Періоди зростання китайської економіки (1895-1900, 1905-1908) змінювалися кризами (1900-1903, 1909-1913). Найважче ці кризи позначилися на дофабричному виробництві. Революція 1911-1913 рр.
Нове піднесення національного руху в Китаї на
початку XX ст. очолив Сунь Ятсеп. У 1905 р. Сунь Ятсен створив товариство Тунменхой (Об'єднаний Союз, або Союзна Ліга Китаю ), яке проголосило своєю метою повалення в Китаї правлячої маньчжурської династії та проголошення буржуазно-демократичної республіки. Вплив Об'єднаного Союзу швидко зростав. У жовтні-листопаді 1911 р. повстання охопили декілька провінцій. У лютому 1912 р. монархія була повалена. Цей рік китайською називався «сінь-хай», тому і революція отримала назву сіньхамської. У країні посилювалося протистояння різних політичних сил, розгорталася громадянська війна. Па півночі Китаю владу захопив честолюбний генерал Юань Шикай (1859-1916). На півдні, де була проголошена Китайська республіка, ЇЇ президентом став Сунь Ятсен. Спочатку він відмовився від цієї посади на користь Юань Шикая, побоюючись розколу країни. Однак згодом, переконавшись у прагненні генерала встановити режим особистої влади, Сунь Ятсен перейшов до опозиції. Завдяки ного зусиллям у серпні1912 р. товариство Тунменхой (Об'єднаний Союз) об'єдналося з іншими республіканськими організаціями і отримало назву «Гоміндан» (Національна партія), який відіграв велику роль у подальшій історії Китаю. Проте Юань Шикай намагався посилити свої диктаторські повноваження. У 1914 р. він розпустив парламент, ліквідував демократичні заклади та установи в провінціях. Його протистояння з Гомінданом доходило до збройних зіткнень.
У 1916 р. Юань Шикай помер, але це не припинило політичного протистояння.
Боротьба між мілітаристським урядом на півночі Китаю та революційним
угрупованням Сунь Ятсена на півдні продовжувалась. Результати революційних подійКитай, як і раніше, залишався напівколоніальною, напівфеодальною державою. Слабкість Китаю перед загрозою іноземної експансії багато в чому обумовлювалася його роздробленістю і внутрішньополітичними проблемами. Революція 1911-1913-х рр. повалила монархію, але не вирішила завдання об'єднання країни. Влада центрального уряду поширювалася на невеликі частини Китаю. Інші території контролювали феодально- мілітаристські угруповання, що орієнтувалися на різні іноземні держави. Проголошена республіка була фіктивною. Парламент не мав впливу на життя країни. Тому головним завданням революційного руху було знищення військово-феодальних угруповань і об'єднання країни, без якого було неможливе визволення Китаю та його подальший розвиток. Втім у соціально-економічному житті країни під впливом європейських ідей та досвіду господарювання посилювалися нові тенденції. Серед китайців стала поширюватися ідея про необхідність глибокої трансформації та модернізації країни і суспільства, без яких збереження цілісності й самобутності Китаю було неможливим. 3. ЯПОНІЯРеволюція Мейдзі та її наслідкиУ 1867-1868 рр. в Японії відбулася революція Мейдзі, внаслідок якої в країні була ліквідована влада сьогунів з роду Токугава та розпочалося правління імператора Муцухіто (1868-1912 рр.). Політика широкої модернізації, яка розпочалася за «доби Мейдзі» (період правління Муцухіто після революції), полягала у низці глибоких реформ: адміністративної, податкової, станової, судової, військової, аграрної, у релігійній сфері, у галузі освіти та культури, реформи у виробничо-фінансовій сфері, які кардинально перетворили економіку, політичне та культурне життя країни.
• Значно зросла роль держави, яка своїм коштом будувала залізниці, морські
судна, телеграфні лінії. Темпи розвитку японської економіки стали одними з найвищих у світі. За обсягом виробництва на початку XX ст. Японія залишила позаду Італію, низку інших європейських країн і наблизилася до Франції та Англії. Особливості соціально-економічного та політичного розвитку Японії .Історичний розвиток людства відбувався у різних напрямках. Народи Західної Європи створили таке суспільство (або західноєвропейську цивілізацію), у якому на перший план висувалася активна, перетворююча діяльність людини. Наукове пізнання істотно розширювало сили й винахідницькі здібності людини, її можливості перетворення навколишнього світу. У західноєвропейській цивілізації поступово вищою цінністю ставала особистість, що призвело, у свою чергу, до усвідомлення важливості прав людини й прагнення формувати громадянське суспільство, засноване на пріоритеті законів, обов'язкових для всіх громадян. Традиційні цивілізації (або суспільства) Сходу багато в чому не були схожими на західноєвропейську цивілізацію. Унікальність перетворень в Японії полягала в поєднанні модернізації, запозиченні європейського досвіду соціально-економічного та політичного розвитку - з національною традицією та досвідом. Ця своєрідність зберігається певним чином і до сьогодні. Економічний розвиток Японії у 1900-1914 рр.Монополізація промисловості. До початку XX ст. монополістичні об'єднання (картелі) з'явилися в легкій промисловості: у текстильній, тютюновій, млинарській та в інших галузях. Провідне місцеву важкій промисловості посіли великі приватні компанії «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Фудзіта», а також державні підприємства. Великі монополісти - «Міцуї» і «Міцубісі» - зайняли панівне становище у вугільній галузі. Цьому передувала запекла конкурентна боротьба, яка була особливо жорсткою в роки російсько-японської війни. Пізніший вступ Японії на шлях капіталістичного розвитку дав змогу розвивати виробництво на основі передової зарубіжної техніки та нових організаційних форм. В умовах існування великої кількості дрібних підприємств нові підприємства одразу ж опинялися в монопольному становищі в тих галузях, у яких вони працювали. Зміцнюючи свої позиції та об'єднуючись, вони сприяли виникненню картелів і синдикатів у таких галузях, як цукрова, цементна, вугільна, виробництво залізничного обладнання. Старі монополії «Міцуї» та «Міцубісі» перетворилися на концерни на чолі з холдинг-комітаніями. Розвиток банківської системи.Після криз початку XX ст. розпочалася активна централізація банківської системи. Японський уряд з урахуванням досвіду законодавства інших країн ухвалив закони, які сприяли укрупненню банків. На початку XX ст. провідні позиції в економіці зайняли п'ять найбільших банків- «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Ясуда», «Даїті». Під час війни з Росією та після її завершення провідним банком країни став Банк Японії. Перевага в інвестиціях надавалась стратегічним галузям. Особливістю фінансово-банківської системи Японії було те, що до неї входили громадські фінансові установи, наприклад, Бюро вкладів і Цінова заощаджувальна система. Розвиток сільського господарства. Попри бурхливий промисловий розвиток на початку XX ст., Японія залишилася сільськогосподарською країною. Частка промислового виробництва сягала лише 40%. Подолати сировинну спеціалізацію своєї економіки Японія зуміла завдяки послідовній реалізації національної стратегії розвитку, ефективним інституціональним реформам, форсованому спрямуванню інвестицій у найпередовіші галузі виробництва і комунікації, а також в освіту, науку та культуру. Мілітаризація економіки та зовнішня експансіяПосилення мілітаризації країни відбувалося під час російсько- японської війни 1904-1905 рр. Розповсюджували внутрішні позики, зокрема й примусові. Із 3 до 17 % зріс земельний податок. І до того мізерна реальна заробітна плата знизилася ще на 20 %. Згортання цивільних галузей призвело до безробіття. Скоротилися посівні площі. Зросла зовнішня заборгованість, за рахунок якої покривали 60 % воєнних витрат. Японія, перемігши в російсько-японській війні, захопила Південну Маньчжурію та Південний Сахалін. Японські монополії намагалися монополізувати внутрішній ринок цих територій. Частка японських товарів в імпорті Кореї та Маньчжурії становила відповідно 74 і 60 %. У 1908 р. було створено концерн, який розпочав будівництво Південно-Маньчжурської залізниці. Японські інвестиції у ці країни з 1900 по 1914 рр. збільшилися з 1 млн до 220 млн дол.
Розширення ринку збуту за рахунок економічної експансії зумовило зростання
промислового виробництва Японії. Концентрація капіталу почала випереджати
концентрацію виробництва. На початку Першої світової війни 0,4 % всіх компаній
володіли 38 % сукупного капіталу країни.
4.Латинськa АмерикaЛатинською Америкою ми називаємо ту частину Північної, Центральної та Південної Америки, яка розташована на південь від кордону США Ця частина Америки з XVI ст. стала об'єктом колонізації з боку Іспанії та Португалії. Іспанська і португальська мови, які виникли на основі давньо: латині, почали домінувати на цій території, що дало підставу називати її Латинською Америкою. Особливості колонізації Латинської Америки і склад населення Особливості колонізації Латинської Америки полягали в тому, що з Іспанії та Португалії в Америку їхали переважно дворяни, які одержувале латифундії, але нехтували працею. Працювати на землі мали індіанці, привезені з Африки негри-раби і безземельні селяни (пеони). Так виник своєрідний уклад життя в Латинській Америці, центром якого стали великі земельні володіння (латифундії), а їх господарями - нащадки іспанських дворян, що переселялися в цей регіон. Латифундизм займаг особливо важливе місце в сільському господарстві багатьох латиноамериканських держав.
Процеси міжрасового змішання призвели до появи великої кількості мулатів
(нащадків білих і негрів) і метисів (нащадків білих та індіанців), які на
початок XX ст. становили значну частину населення Латинської Америки. Утворення незалежних державНезалежні латиноамериканські держави утворилися ще в першій половині XIX ст. Тут затвердилася республіканська форма правління. Конституції країн регіону складалися, як правило, за зразком Конституції США. Законодавча влада в країнах Латинської Америки належала зазвичай Національному конгресу (таку назву тут мав парламент), який складався з двох палат: Сенату і Палати депутатів. Главою держави і главою уряду був президент, що обирався загальним голосуванням (багато в чому така система організації влади збереглася й у наші дні). Особливості політичного життя Втім парламентаризм і демократія багато в чому були формальними. І на це були свої причини. Будь-яке реальне розширення прав і свобод загрожувало існуванню латифундій і звичному укладові життя. Влада в цих республіках належала, як правило, різним кланам латифундистів, тісно пов'язаних з керівництвом католицької церкви й армійською верхівкою. Нерідко вона приймала форму особистої влади вождя (каудильйо), який безпосередньо спирався на генералів і офіцерів. Генералітет і вище офіцерство, як правило, були вихідцями із середовища землевласницької аристократії. Армійська верхівка найчастіше визначала напрямок політики країни, часто здійснювала військові перевороти і ставила до влади того чи іншого каудильйо. Особливості економічного розвиткуВ економічному відношенні країни Латинської Америки переважно через їхній аграрний розвиток залежали спочатку від Англії (упродовж XIX ст.), а після Першої світової війни - від США. Поєднання політичного суверенітету й економічної залежності багато в чому визначало розвиток країн цього регіону. З 20 латиноамериканських республік найбільш розвинутими і впливовими були Бразилія, Аргентина і Мексика. Країнами з великими потенційними можливостями були Венесуела, Перу, Чилі. У післявоєнний період система ринкових відносин практично повністю сформувалася в Аргентині, Уругваї, Чилі, Мексиці, Бразилії, а в Болівії та Парагваї вона лише зароджувалася. Проте в межах світової господарської системи латиноамериканський регіон відігравав роль аграрно-сировинного придатка. Країни Латинської Америки вивозили продукцію гірничодобувної промисловості, сільськогосподарську сировину і продовольство, а ввозили машини, устаткування та товари широкого вжитку. Кожна з них виробляла і поставляла на світовий ринок один-два види продукції: Бразилія - каву, Аргентина - зерно і м'ясо, Уругвай - вовну, Чилі - мідь і селітру, Болівія - олово, Перу - срібло і бавовну, Венесуела - нафту і залізну руду, Коста-Ріка і Гватемала - банани. Усе це сприяло надзвичайно великій залежності економіки латиноамериканських країн від кон'юнктури світового ринку. Ці країни вступали в смугу найжорстокіших економічних потрясінь щоразу, коли зовнішня ситуація складалася несприятливо для їхнього експорту. Внутрішньополітична нестабільністьДля Латинської Америки в міжвоєнний період, як, між іншим, і в наш час, були характерні різкі соціальні контрасти. Місцева олігархія потопала в розкоші, а основні маси робітників і трудівників села жили в злиднях. Внутрішньополітична нестабільність виражалася в постійному протиборстві диктаторських режимів і демократичних сил. Ця боротьба стосувалася корінних інтересів практично всього населення, порушувала їхній звичний життєвий уклад, призводила до взаємної жорстокості й непримиренності. Такою розмаїтою, суперечливою, охопленою різними конфліктами і проблемами, постає перед нами Латинська Америка на початку XX ст. |