Тема 14. Країни Азії та Африки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття.

Китай. Індія.

Проголошення КНР

Після завершення Другої світової війни в Китаї боролися за владу дві впливові сили: гоміндан і компартія Китаю. Боротьба між ними тривала вже протягом 20 років, і лише японська окупація змусила їх тимчасово об'єднатися проти спільного ворога. Після закінчення Другої світової війни боротьба розгорілася з новою силою. За гомінданом і КПК стояли великі держави — США та СРСР, які надавали своїм друзям усіляку допомогу: постачали озброєння, боєприпаси, продовольство, надсилали інструкторів, навчали керівні кадри тощо. 

Громадянська війна в Китаї тривала з 1946 р. по 1949 р. Спочатку перевага була на боці гоміндану, але в середині 1947 р. становище військ Чан Кайші різко погіршилося. До середини серпня комуністи захопили майже всю Маньчжурію. Незважаючи на допомогу, яка надійшла від СІМА (квітень 1948 р.) у розмірі 570 млн доларів, уряд гоміндану продовжував здавати позиції. У першій половині 1949 р. комуністи захопили Пекін, Шанхай, Нанкін, Гуаньчжоу. Війська гоміндану були розгромлені.

У вересні 1949 р. в Пекіні відбулася перша пленарна сесія Народної політичної консультативної ради Китаю (НПКРК). Узявши на себе функції Все-китайських зборів народних представників (ВЗНИ), вона ухвалила Загальну програму, яка відіграла роль тимчасової конституції КНР. 1 жовтня 1949 р. на площі Тяньаньминь у Пекіні відбулася урочиста церемонія проголошення Китайської Народної Республіки. У той час Чан Кайші разом із більшістю членів уряду вилетів літаком на о. Тайвань, де вже зібралися сотні тисяч його прихильників. Тут була створена інша китайська держава — Китайська Республіка.

Культ особи Мао Цзедуна. Соціально-економічні експерименти китайських комуністів.

На сесії НПКРК була обрана Центральна народна урядова рада, головою якої став Мао Цзедун. За взірець свого розвитку компартія Китаю взяла радянську модель. Досвід Радянського Союзу був запозичений на всіх рівнях. Після смерті Й. Сталіна Мао Цзедун почав претендувати на першу роль у світовому комуністичному русі. Наприкінці 1950-х років Китай відійшов від погодженого із СРСР курсу й розпочав форсовану індустріалізацію з метою наздогнати передові країни світу. Цей експеримент з ініціативи Мао Цзедуна було названий «великим стрибком» (1958).

Мао ЦзедунДля здійснення «великого стрибка» у сільському господарстві ставилося завдання створити замість колективних господарств (аналогів радянських колгоспів) комуни та зібрати фантастичний урожай — 500 млн т, тобто в 3,5 раза більший, аніж зібрали в 1957 р. 740 тис. кооперативів були перетворені на 23,6 тис. «народних комун», які за земельною площею та кількістю робочих рук у 20-30 разів переважали кооперативи. У власність комун перейшли всі засоби виробництва з усуспільненням навіть домашньої птиці та посуду. Праця була організована на принципах військової дисципліни. Здійснювався розподіл продовольства без урахування кількості та якості праці, були ліквідовані ринки в містах і селах, заборонена торгівля. Зрівнялівка остаточно знищила стимули до праці. Замість великого врожаю, на що сподівалися китайські керівники, у країні різко знизилися показники розвитку сільського господарства.

«Великий стрибок» закінчився повним провалом. Він коштував китайському народові 100 млрд юанів. Промислове виробництво скоротилося, господарські зв'язки були порушені, у деяких регіонах розпочався голод.

На ліквідацію тяжких наслідків «великого стрибка» пішло кілька років. За цей час Мао Цзедун підготував новий експеримент під назвою «культурна революція» (1966-1976).

Нічого спільного ані з культурою, ані навіть з революцією ця акція не мала. Під вивіскою «культурної революції» нове покоління прихильників китайського вождя переслідувало колишніх сподвижників Мао, які насмілилися виступити з критикою режиму. Першими жертвами репресій стали лідери КПК — голова КНР Лю ІІІаоці, генеральний секретар ЦК КПК Ден Сяопін та ін.

Після багатотисячного мітингу в серпні 1966 р. в Пекіні було створено спеціальні каральні загони «культурної революції». На вогнищах, розпалених на міських майданах, як у 1930-і роки в Німеччині, палали книжки В. ІІІекспіра, Т. Драйзера, О. Пушкіна, Ф. Достоєвського та інших письменників. Розлючені й засліплені дацзибао' та цитатниками Мао, «червоні охоронці» та «бунтівники», керовані безпосередньо «великим керманичем» і його найближчими поплічниками, громили установи, міністерства, захоплювали підприємства та вищі навчальні заклади. Так китайська молодь стала основним провідником «великої пролетарської культурної революції».

Окрім молоді, значну роль у проведенні «культурної революції» відіграла армія. Структура державної влади була зруйнована. У країні утвердилася військово-бюрократична диктатура. Боротьба за вплив і владу між різними угрупованнями діячів «культурної революції» тривала аж до смерті Мао Цзедуна (1976). Загалом «культурна революція» ще більше погіршила економічну ситуацію в країні. Вона коштувала Китаю 500 млрд юанів.

Отже, соціально-економічні експерименти — «великий стрибок» і «культурна революція» — продемонстрували нездатність тоталітарного режиму вирішувати численні проблеми китайського суспільства цивілізованими засобами. Вони з дзеркальною точністю відтворили відомі етапи розвитку СРСР та країн Східної Європи, засвідчивши, що репресії та переслідування стають закономірними явищами під час правління антидемократичних режимів.

Реформування економіки Китаю наприкінці XX — на початку XXI ст.

Наприкінці 1970-х років до влади в Пекіні повернувся Ден Сяопін, репресований під час «культурної революції». У 1973 р. він був поновлений на владній верхівці, однак у 1976 р. знову зазнав переслідувань. Після смерті Мао Цзедуна його реабілітували, а з 1978 р. Ден Сяопін став найвпливовішим політичним діячем Китаю, ініціатором і головним координатором реформ, хоча й уже не був найвищим посадовцем у КПК та державі. У грудні 1978 р. під його керівництвом відбувся пленум ЦК КПК, який поставив завдання радикально змінити внутрішню та зовнішню політику країни.

Реформи в Китаї почали втілюватись у життя з 1979 р. Першою з них стала перебудова сільського господарства. Кооперативи були розпущені, селяни отримали землю в довгострокову оренду, їм дозволялося реалізовувати більшу частину врожаю за вільними цінами, і лише певну кількість вони здавали на державне замовлення. Прибутки селян значно зросли. Держава стимулювала сільськогосподарську реформу, зокрема підвищила закупівельні ціни на 18 видів продовольства. У 1984 р. врожай зернових у Китаї досягнув 407 млн т — удвічі більше, аніж у 1958 р. Це дало змогу не тільки «нагодувати народ», а й перетворити Китай з імпортера сільськогосподарської продукції на її експортера.

Шанхай — найбільше місто й порт КитаюМайже одночасно розпочалося створення спеціальних економічних зон. На узбережжі були виокремлені чотири зони та 14 районів, до яких уходять найбільші промислові міста країни — Шанхай, Тяньцзінь, Гуанджоу та ін. Через ці економічні зони до Китаю надходять іноземні інвестиції, сучасна технологія, досвід організації сучасного виробництва. Усього за 1979-1995 рр. іноземні капіталовкладення становили понад 181 млрд доларів. Причому від 2/3 до 3/4 (за різними оцінками) із них надійшло від китайської діаспори, що стало важливим чинником успішного розвитку китайської економіки.

У 1984 р. розпочалася реформа системи управління державною промисловістю, мета якої — відмова від централізованого директивного плану та перехід до ринкових відносин. На початку 1995 р. 85 % державних підприємств працювали за підрядними формами роботи. У березні 1998 р. на сесії вищого законодавчого органу Китаю були оприлюднені такі цифри: у недержавному секторі економіки країни зайнято понад 200 млн осіб, що на 80 млн більше, аніж на підприємствах і в установах державного сектору.

У березні 1985 р. було вирішено реформувати систему управління у сфері науки та техніки для її якнайшвидшої модернізації відповідно до вимог науково-технічної революції.

Реформи у сфері освіти передбачали відповідальність місцевої влади за початкову освіту, сприяння розвиткові професійно-технічної освіти, 9-річне обов'язкове навчання, збільшення фінансування освіти, розширення самостійності вищих навчальних закладів.

Наприкінці 1993 р. керівництво Китаю започаткувало нові реформи, найзначніші після 1978 р. Вони консолідували та зміцнили національну валюту, поліпшили податкову систему, яка почала давати більше прибутку, посилили повноваження центрального банку та водночас передбачили велику кількість заходів, що зміцнювали права корпорацій та громадян, право власності.

Важливою рисою досить успішних економічних реформ у Китаї є те, що вони здійснюються не «за будь-яку ціну», а супроводжуються підвищенням життєвого рівня населення. Обсяг ощадних вкладів населення за останні десятиріччя збільшився в 103 рази. Водночас у перерахунку ВНП на одну особу Китай не входить до числа передових країн, оскільки його населення становить 1,3 млрд.

Отже, економічні реформи в Китаї мають великий успіх. Це пов'язано насамперед із бажанням перемін, працелюбністю китайського народу, його талантом, історичним досвідом, почуттям власної гідності, правильною стратегією й тактикою китайського керівництва. Хоча компартія продовжує відігравати вирішальну роль у політичному житті, економіка Китаю впевнено перейшла на ринкові рейки.

На початку XXI ст. Китай став провідною державою світу. Голова КНР Ху Цзінтао визнаний найвпливовішим лідером світу у 2010 р. (другим став Президент США Барак Обама, який очолював список найвпливовіших лідерів у 2009 р. Прем'єр-міністр Росії Володимир Путін, який у 2009 р. був третім, перемістився на четверту позицію). Таке визнання лідера Китаю засвідчує важливу роль, яку відіграє ця країна на міжнародній арені.

Перемога народів Індії в боротьбі за незалежність.

Ще однією великою країною Азії є Індія. Національно-визвольний рух у цій найбільшій англійській колонії значно посилився після Другої світової війни.

Керували ним дві партії — Індійський націона.іьний конгрес (IHK), лідером якої був Джавахарлал Неру. і Мусульманська ліга на чолі з Мухаммедом АліДжинною. IHK виступав за збереження цілісності та єдності країни, а Мусульманська ліга вимагала створення Пакистану — незалежної мусульманської держави. Британці намагалися маневрувати, шукаючи компроміси, щоб примирити позиції цих сторін.

Однак новий віце-король Індії лорд Л. Маунтбеттен після тривалих консультацій з лідерами обох провідних партій зрозумів, що примирення неможливе, і в червні 1947 р. розробив план, за яким територію країни передбачалося поділити за релігійною ознакою на дві держави — Індію (або Індійський Союз) і Пакистан. Вони мали ввійти до складу Британської співдружності націй на правах домініонів. План було взято за основу закону «Про незалежність Індії», прийнятого парламентом Великої Британії. Виведення британських військ було завершено 15 серпня 1947 р. На мапі світу з'явилися дві нові держави — Індійський Союз (Індія) і Пакистан.

Магатма Ганді.Кордони між новоутвореними державами не відображали особливостей національного складу, географічного положення та історичних традицій, що призводило до збройних конфліктів між Індією та Пакистаном. Перший із них стався восени 1947 р. в князівстві Кашмір.

Магараджа (князь) Кашміру, за віросповіданням індус, хотів приєднати князівство до Індії, а основна маса населення (мусульмани) — до Пакистану. У жовтні 1947 р. між Індією й Пакистаном спалахнув збройний конфлікт через Кашмір, який змогли припинити лише за посередництва ООН.

Політика протистояння спричинила переселення мільйонів людей з однієї країни до іншої. За приблизними підрахунками, мігрувало понад 6 млн мусульман і 4,5 млн індусів. Майже 700 тис. осіб загинули в індусько-мусульманських сутичках.

Проти індусько-мусульманської ворожнечі різко виступав Магатма Ганді. оголосивши голодування на знак протесту. Однак його позицію не поділяли екстремісти з обох партій. У січні 1948 р. М. Ганді був смертельно поранений під час одного з мітингів. Його смерть трохи вгамувала суперечки, змусила лідерів IHK та Мусульманської ліги шукати можливості для Магатма Ганді компромісів і примирення. 

Протягом 1947-1949 рр. відбулося приєднання 555 індійських князівств (із 601) до Індії, решта ввійшли до складу Пакистану. Індійський уряд провів реформу князівств, ліквідувавши чимало з них.

26 листопада 1949 р. була прийнята нова конституція Індії. Після набрання конституцією чинності 26 січня 1950 р. країна стала повністю незалежною. За державним устроєм Індія — федеративна республіка. Глава держави — президент, який обирається на 5 років колегією виборців. Найвищий орган законодавчої влади — парламент, що складається з двох палат — Народної палати (545 місць) і Ради штатів (250 місць). Уряд Індії — Рада міністрів — формується парламентською фракцією партії, що перемогла на виборах до Народної палати. Прем'єр- міністри та уряд Індії зосереджують у своїх руках значну владу. Судова влада як третя гілка влади існує окремо. Індійський субконтиненту 1947-1975 рр.

Курс Джавахарлала Неру та Iндіри Ганді у внутрішній та зовнішній політиці.

Першим прем'єр-міністром незалежної Індії став Джавахарлал Неру. Після вступу Індії на шлях незалежності розпочалася нова епоха в житті її народу, перед яким постало історичне завдання — подолання колоніального минулого та вибір нового шляху розвитку.

Економічний курс Дж. Неру передбачав створення державного сектору в промисловості, покликаного зайняти передові позиції. Держава також опікувалася приватним капіталом, який зміцнював свої позиції. Крім того, створювався змішаний сектор, фінансування якого здійснювалось і державою, і приватними особами (переважно це були підприємства сучасних галузей економіки). Отже, промисловість мала три сектори:

• державний — важка промисловість, енергетика, транспортні засоби, зв'язок;

• змішаний — сучасні галузі економіки;

• приватний — легка та харчова галузі.

Індустріалізація Індії збіглася з початком НТР у розвинених країнах. Через це, за образним висловом Дж. Неру, Індійському Союзу«перш ніж навчитися ходити, довелося вчитися бігати». Уряд IHK докладав великих зусиль для створення в країні сучасних галузей промисловості, що потребувало величезних капіталовкладень, яких постійно не вистачало.

Західні країни, насамперед Велика Британія та США, ділилися з Індією своїм технічним досвідом, надавали кредити, укладали кошти в індійську промисловість. Конкуренція на індійському ринку змушувала західних підприємців пом'якшувати умови надання допомоги.

З 1955 р. швидкими темпами почали розвиватися економічні відносини між Індією та СРСР. У грудні 1953 р. була підписана перша радянсько-індійська торговельна угода про радянську участь у будівництві в м. Бхілаї металургійного заводу потужністю 1 млн т сталі на рік із перспективою наступного розширення заводу у 2,5 раза.

Індіра Ганді За роки незалежності Індія досягла великих успіхів у розбудові економіки. Почали розвиватися нові сучасні галузі промисловості — аерокосмічна, приладобудівна, нафтохімічна та ін. Індія виготовляє електронну апаратуру, легкові автомобілі, ліки тощо.

В аграрній сфері стан справ був значно гіршим. Головна соціальна проблема індійського села — малоземелля більшості сільських трудівників — вирішувалася з величезними труднощами. Уряд ліквідував інститут посередників, які орендували землю в поміщиків, а потім віддавали її в суборенду селянам, увів фіксовану орендну плату, у деяких районах викупив частину поміщицьких земель і передав п селянам. Однак сутність аграрної політики IHK зводилася до розвитку великих господарств, які мали б високу продуктивність.

У зростанні виробництва зернових певну роль відіграла «зелена революція* — комплекс агротехнічних заходів, пов'язаних із застосуванням високоврожайних сортів культур, добрив, сучасної сільськогосподарської техніки. Однак «зелена революція» мала обмежений характер. Вона охопила порівняно невелику кількість поміщицьких і заможних господарств, оскільки потребувала значного збільшення капіталовкладень.

Зовнішньополітичний курс IHK в 1947-1964 рр. вирізнявся чіткістю позицій у таких основоположних питаннях, як боротьба за мир, безпеку та співробітництво, протидія агресії, колоніалізму та расизму.

Разом із чотирма країнами Азії (Пакистан, Індонезія, Бірма, Цейлон) Індія стала ініціатором скликання конференції в індонезійському м. Бандунг у квітні 1955 р. У її роботі взяли участь керівники урядів 29 держав Азії та Африки. Бандунзька конференція, на якій провідна роль належала Індії та КНР, які виступили від імені більшості населення земної кулі (понад 2,5 млрд) на підтримку миру та національної свободи.

Дж. Неру і його країна стояли біля витоків руху неприєднання. За ініціативою Індії, Індонезії та Югославії у вересні 1961 р. в Белграді відбулася Перша конференція керівників держав і урядів 25 країн, що не приєдналися.

Однак серйозних ускладнень у ті роки набули відносини з Китаєм. Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років КНР висунула претензії на деякі райони в Гімалаях, провадила шовіністичну політику стосовно народів Тибету. Це призвело до втечі з Тибету до Індії далай-лами — «живого бога» всіх буддистів. Підтримка далай-лами індійським урядом погіршила відносини між державами. Спалахнув збройний конфлікт. Китайські війська захопили частину індійської території в Гімалаях. Ці негаразди згубно вплинули на стан здоров'я Дж. Неру, і в травні 1964 р. він помер. Ного смертю завершилася ціла епоха в житті незалежної Індії. Більшою мірою, ніж будь-хто інший, Дж. Неру був творцем політичної системи країни та її зовнішньої політики.

Світова енергетична криза в середині 1973 р. — на початку 1974 р. призвела до кількаразового збільшення витрат на імпорт нафти, за рахунок якої покривалися 2/3 потреб Індії в цьому виді сировини. Сталося різке зниження рівня виробництва в енергетиці, що негативно позначилося на промисловості. Зростали ціни та інфляція. Страшна посуха, що тривала чотири роки поспіль, завдала тяжкого лиха сільському господарству. Життєвий рівень населення, і без того невисокий, знижувався. Незважаючи на оголошений урядом Індіри Ганді курс на досягнення економічної самостійності, Індія мусила знову брати великі іноземні позики. В умовах економічної кризи наростав спротив опозиції. За цієї ситуації уряд змушений був 26 червня 1975 р. запровадити в країні надзвичайний стан.

Тим часом опозиція консолідувала свої сили. Депутати парламенту від правих партій об'єдналися в «Джаната парті» (Народна партія), яка у 1977 p., прийшла до влади, але не могла втримати її надовго.

Розвиток Індії наприкінці XX — на початку XXI ст.

На позачергових виборах до Народної палати в січні 1980 p., викликаних урядовою кризою, Індійський національний конгрес Індіри — ІНК(І) — досягзначного успіху, отримавши 2/3 мандатів. Індіра Ганді після 33-місячної перерви знову стала на чолі уряду, який продовжив курс реформ лівоцентристського спрямування.

Однак, окрім економічних проблем, які поступово вирішувались, в Індії існують проблеми етнічні та релігійні. Представники сепаратистських течій використовують їх у своїх цілях, зокрема вони прагнули перетворити окремі регіони країни на самостійні держави. Ця проблема залишається чи не найголовнішою для індійського уряду. Сикхи прагнули створити незалежну державу Халістан на території Пенджабу (північно-західна частина Індії). Вони закликали до поділу Індії, тероризували населення, убивали небажаних їм політичних і громадських діячів, провокували сутички між різними релігійними громадами. Організовували диверсії на залізницях, індійських авіалайнерах. Спроби перемовин з їхнім керівництвом не принесли результатів, хоча індійський уряд готовий був піти на поступки. Більше того, навесні 1984 р. вони захопили Золотий храм у м. Амрітсарі (так звану сикхську Мекку), перетворивши її на штаб-квартиру.

Сикхи були впевнені, що ніхто не зазіхне на їхню святиню, що певною мірою було правильним. Однак воєнна операція урядових військ «Блакитна зірка», завданням якої було очищення Золотого храму від сикхських терористів у червні 1984 p., не вирішила пенджабську кризу, а ще й стала відправним пунктом для її подальшого трагічного розвитку — убивства сикхськими екстремістами 31 жовтня 1984 р. прем'єр-міністра І. Ганді. Його здійснили охоронці прем'єр-міністра, сикхи за віросповіданням. Постріли в Делі призвели до зростання сепаратистських тенденцій та збройних конфліктів на етнорелігійному ґрунті, не тільки в Пенджабі, айв інших штатах.

На загальних виборах до центрального парламенту в грудні 1984 р. індійський народ рішуче висловився за підтримку національної єдності та суверенітету республіки. У переконливій перемозі 1НК(І), який здобув рекордну більшість депутатських мандатів (401 із 508), важливу роль відіграла загальнонаціональна хвилясимпатій до загиблої І. Ганді та віра в те, що її син Р. Ганді буде гідним наступником своєї матері на посаді прем'єр-міністра.

Раджив ГандіУряд Раджива Ганді (1984-1989) ужив рішучих заходів для забезпечення законності й порядку. Він проголосив основними завданнями внутрішньої політики подальше зміцнення єдності країни, боротьбу проти сепаратистських елементів і «старих ворогів» індійського суспільства — бідності, безробіття, неписьменності, хвороб. Проте виконання цих завдань зіткнулося з численними труднощами. 

Хронічним явищем стало безробіття (у 1985 р. — 25 млн осіб), зростали корупція та зловживання владою в апараті правлячої партії, що, звісно, викликало обурення різних верств індійського суспільства.

Напередодні виборів 1989 р. сім опозиційних партій створили блок під назвою «Національний фронт», який переміг на виборах у листопаді 1989 р. У новому коаліційному уряді провідні позиції посіла релігійно-громадська організація «Бхаратія джаната парті» (БДП). Новий уряд роздирали суперечності, він виявився недієздатним. У травні 1991 р. було призначено дострокові вибори до парламенту. Під час виборчої кампанії 21 травня 1991 р. терористи вбили Р. Ганді, але це не змогло завадити перемозі партії ІНК(І), яка сформувала уряд на чолі з Нарасімха Рао. Він розпочав здійснювати кардинальні перетворення в економіці, поступившись багатьма лівоцентристськими традиціями ІНК(І). Була проведена лібералізація економічної системи, розірвані пута різних регламентацій, країна стала відкритою для іноземного капіталу, збільшилися капіталовкладення в промисловість і сільське господарство. Економічне зростання в 1991-1995 рр. перевищило 5 % на рік. Уряд намагався узгодити свою економічну політику із законами ринку.

Проте уряд ІНК(І) не зміг вирішити всі проблеми. На виборах у травні 1996 р. перемогу здобула опозиційна БДП. її лідер Атал Біхарі Ваджпаї став новим прем'єр-міністром Індії. Самостійно керувати державою ця партія не змогла, через що почали створюватися коаліційні уряди. На певний час А. Ваджпаї втратив владу, однак у лютому 1998 р. знов очолив коаліцію, а в жовтні 1999 р. його партія перемогла на позачергових парламентських виборах. 1998 р. ознаменувався ще однією важливою подією — у травні в Індії було здійснено випробування ядерної зброї. Згодом те саме здійснив і Пакистан. Світ був шокований звісткою про те, що ці держави стали членами «ядерного клубу».

Отже, Індія вступила в XXI ст. ядерною державою, що продемонструвало можливості її економіки. Однак найбільша у світі демократія, як часто називають Індію журналісти, має багато проблем як в економічній, так і в політичній сферах. Основні з них — низький рівень доходів населення, яке вже перевищило мільярд, і сепаратизм етнічних меншин, що підриває цілісність країни.