Тема 14. Країни Азії та Африки в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття.

Розпад світової колоніальної системи. Розвиток незалежних держав. Японія.

Розпад колоніальної системи. Етапи деколонізації.

У роки Другої світової війни колоніальні держави широко використовували матеріальні та людські ресурси своїх володінь. Економіка колоній була переорієнтована на обслуговування воєнних потреб метрополій, а мешканці колоній призивалися до військ, що діяли на африканському та азіатському театрах воєнних дій. У ході війни посилилось прагнення народів Азії та Африки до незалежності. Розпад колоніальної системи розпочався ще під час війни. 1943 р. суверенними державами стали Сирія і Ліван, однак тільки 1946 р. їхню територію залишили англійські та французькі війська. Після війни в колоніях склалися умови для здобуття незалежності. Цьому сприяло багато факторів, у тому числі капітуляція Японії, ослаблення позицій "старих колонізаторів" — Великої Британії, Франції, Нідерландів, зміцнення національної буржуазії, виникнення патріотичних організацій, політичних партій.

Після розгрому японців у Південно-Східній Азії активізувався визвольний рух у регіоні. 17 серпня 1945 р. незалежність здобула Індонезія, однак Голландія ввела війська у країну для поновлення своїх позицій. Тільки 1949 р., після 4 років колоніальної війни, Голландія визнала незалежність Індонезії.

1946 р. США надали незалежність Філіппінам, а 4 січня 1948 р. на території колишньої Бірми було проголошено нову державу — Республіку Бірманський Союз. Масові виступи у Калькутті, Бомбеї, інших містах Індії навесні 1946 р. призвели до того, що парламент Великої Британії 15 серпня 1947 р. ухвалив закон про поділ Індії на два домініони — Індію і Пакистан. 1948 р. незалежність отримав також острів Цейлон (сучасна Шрі-Ланка). Тільки 1954 р. Франція припинила бойові дії в Індокитаї й визнала незалежність Демократичної Республіки В'єтнам, Лаосум і Камбоджі. З 1957 р. стала незалежною колишня британська колонія Малайя (з 1963 р. — Федерація Малайзія).

Процес ліквідації колоніальної системи в Африці відбувався повільніше, ніж в Азії. Це пояснювалося значною відсталістю соціально-економічних структур, слабкістю або відсутністю національної буржуазії та інтелігенції, близькістю метрополій до своїх колоніальних володінь. 1950 р. ООН ухвалила рішення про надання незалежності колишній італійській колонії Лівії, яку 1951 р. було проголошено Об'єднаним Королівством.

У середині 50-х років посилилось прагнення до незалежності народів Магрібу (Алжир, Туніс, Марокко). Вже 1956 р. Франція визнала незалежність Тунісу і Марокко, а Алжир став суверенним після закінчення кровопролитної війни у 1962 р.

У січні'1956 р. проголошено Республіку Судан, а у березні 1957 р. — Гану. Переламним став 1960 р., який названо "роком Африки". Цього року незалежність здобули 17 країн континенту. А 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила декларацію "Про надання незалежності колоніальним країнам і народам".

У 1961-1964 рр. процес деколонізації тривав на сході Африки, коли суверенними державами стали Танганьїка (1961 р.), Уганда (1962 р.), Кенія (1963 р.), Занзібар, Замбія, Малаві (1964 р.).

До кінця 60-х років Британська, Французька, Бельгійська та Іспанська колоніальні імперії припинили своє існування. Лише Португалія зберігала Анголу, Мозамбік та інші свої володіння, оголошені "заморськими територіями". Тільки після повалення фашистського режиму 1974 р. революційний уряд визнав незалежність колишніх колоній.

Драматично склалася ситуація у Південній Родезії. 1965 р. біла меншина (бл. 250 тис. чол.) захопила владу в країні, де проживало 10 млн африканців, і проголосила "незалежність", яку не визнали ані Велика Британія, ані ООН. Африканці розпочали збройну боротьбу за свої права. Тільки 1979 р. було досягнуто перемир'я і ухвалено конституцію, на основі якої відбулися демократичні вибори. 1980 р. проголошено нову незалежну державу — Зімбабве.

1990 р. з карти Африки зникла остання колонія — Намібія. За рік до цього з країни було виведено війська ПАР, яка мала мандат на управління Намібією.

Деколонізація Азії та Африки — одна з найвизначніших подій сучасної історії. У своєму розвитку вона пройшла три основних періоди: перший (1945 — сер. 50-х рр.), коли незалежність вибороли країни Азії; другий (сер. 50-х — сер. 60-х рр.), протягом якого стали суверенними країни Північної і Тропічної Африки. Третій етап (1975 — 1990 рр.) завершив крах колоніалізму на півдні Африки.

Шляхи розвитку незалежних держав. Труднощі економічного розвитку молодих держав.

Перед народами молодих країн, що звільнилися, постали завдання становлення та зміцнення їхньої політичної незалежності, завоювання економічної самостійності, проведення соціальних реформ, розвитку освіти і культури. Вирішення цих завдань супроводжувалося гострим протиборством між різними політичними силами. Спочатку країни "третього світу", або, як їх називають, країни, що розвиваються, вважали, що головна причина відсталості — пограбування їх західними країнами. Воно, на їхню думку, здійснювалось шляхом заниження цін на сировину, що вивозилась, і завищення цін на машини та обладнання, що завозились. Вихід із становища, яке склалося, чимало країн бачило у підвищенні цін на експорт сировини. Особливо гостро це виявилось у діяльності Організації країнекспортерів нафти (ОПЕК), яка монополізувала торгівлю нафтою. На початку 70-х років ОПЕК, підвищивши ціни на нафту, фактично спровокувала світову енергетичну кризу. Але експортери нафти домоглись істотних прибутків.

Однією з найсерйозніших проблем для країн Азії та Африки є дешевина робочої сили та відтік її за кордон внаслідок слабкого рівня індустріального розвитку. Залучаючи іноземний капітал, тут намагаються створити нові виробництва і відповідно — нові робочі місця. Триває, хоча й у дещо інших формах, експлуатація природних ресурсів регіону.

Ще одна важлива проблема — монокультурність сільського господарства. Деякі країни спеціалізуються на вирощуванні кави, цитрусових, бавовни та інших культур, що відправляють на експорт. Вони дуже мало вирощують сільськогосподарської продукції для задоволення потреб свого населення. У разі неврожаїв, зміни кон'юнктури на світовому ринку або за інших несприятливих чинників народи цих країн опинялися у стані хронічного голоду і залежали від постачання продуктів харчування міжнародцими благодійними організаціями. До цієї проблеми додасться демографічна проблема: населення більшості азіатських та африканських країн швидко зростає більшу частину його становить молодь у віці до 20 років Молодь необхідно навчати, працевлаштовувати, а коштів на це нові незалежні держави не мають.

Крім цих, існують соціальні проблеми, пов'язані з незавершеністю процесу структурування азіатських та африканських суспільств, етнічні та культурні проблеми.

Попри всі ці проблеми, більшість країн Азії та деякі країни Африки в другій половині XX ст. перетворилися з переважно аграрних на аграрно-індустріальні, а деякі навіть стали передовими індустріальними державами.

Велика група країн (Індія, Пакистан, Південна Корея, Марокко, Туніс та ін.) обрали цінності ринкового плюралізму, зміцнення зв'язків із західними країнами. Практика засвідчила: чим більше заохочувалося приватне підприємництво, чим швидше ліквідувалася феодальна спадщина — тим успішніше переборювалися труднощі становлення суверенітету.

Японське «економічне диво».

Японія вийшла з війни зі зруйнованою промисловістю, зубожілим сільським господарством і практично не маючи запасів паливно-сировинних ресурсів (за винятком кам'яного вугілля), та вже наприкінці 1960-х років посіла друге місце в капіталістичному світі за обсягом промислового виробництва, а на початку 1970-х років — і за обсягом ВНГІ. Протягом 1955-1973 рр. темпи зростання

японської економіки були найвищими у світі — майже 11 % на рік. Це явище отримало назву японського «економічного дива».

Великого значення для розвитку Японії набули реформи, проведені під керівництвом американських окупаційних властей.

Штучний острів Хашима, де видобували вугілля з морського дна. 1974 р.Важливу роль у повоєнній відбудові японської промисловості відіграли також щедрі доларові «ін'єкції» США, які під час війни в Кореї (1950-1953), а потім у В'єтнамі (1964- 1973) використовували потужності японських підприємств і допомагали будувати м.Токіо. 1940-і роки нові.

Ці кошти, а також внутрішні накопичення капіталу дали змогу Японії повністю оновити обладнання в промисловості та створити принципово нові види виробництва. У цьому полягала ще одна важлива причина швидкого економічного розвитку Японії.

У 1960 р. правлячою ліберально-демократичною партією був запропонований план подвоєння національного прибутку («план Ідзангі»), розрахований на 10 років. Згідно з ним, Японія мала посісти провідні місця у світі в кількох галузях промисловості, значно підвищити якість своїх товарів, налагодити їх випуск у такій кількості, що дасть змогу отримувати великі прибутки за рахунок експорту. Щоб реалізувати план, його ініціатори різко знизили податки та ставки банківського кредиту, тобто розміри відсотків, що їх сплачують бізнесмени за отриману позику. Завдяки цьому зросла ділова активність підприємців, які охоче розширювали виробництво, прискорюючи в такий спосіб здійснення японського «економічного дива».

Важливо також зазначити, що інтенсифікація праці в сільському господарстві вивільняла робочі руки, необхідні для реалізації плану в промисловості, що сприяло швидким економічним перетворенням у країні. Крім того, японці успішно використовували зарубіжні досягнення в найсучасніших галузях індустрії. Закуповуючи патенти й ліцензії па наукові відкриття й оригінальні технології, вони вміло пристосовували їх до своїх можливостей, отримуючи величезні прибутки.

Поза сумнівом, велике значення мало й те, що Японія не витрачала великі кошти па оборону. Витрати на «сили самооборони», які лише наприкінці 1960-х років зросли до 247 тис. військовослужбовців, не перевищували 1 % бюджету. Упродовж повоєнних років японські робітники працювали більше та значно інтенсивніше, аніж у багатьох інших країнах, за досить скромну винагороду. Лише наприкінці 1980-х років заробітна плата японців досягла рівня розвинених країн (19,5 доларів за годину в 1988 р.). Працелюбність і дисциплінованість стали традиційними в японському суспільстві, де мірилом людської гідності є не багатство, а сумлінне ставлення до праці та навчання.

Японію вирізняє висока ефективність державного регулювання економічного розвитку, високий ступінь координації зусиль між державою, та приватним бізнесом на стадії вироблення принципових рішень з економічних питань, що полегшує їх практичну реалізацію.

Швидкі темпи промислового розвитку змусили японців переглянути зовнішньоекономічний курс. До середини 1960-х років японський уряд здійснював політику обмеження доступу іноземних товарів на внутрішній ринок і сприяння національній буржуазії у вивезенні товарів (протекціоністська політика). Однак це викликало зворотні дії інших країн. Тому починаючи з 1964 р. японський уряд розпочав лібералізацію зовнішньої торгівлі.

Активна участь у міжнародній торгівлі відразу дала добрі наслідки. Дешеві японські товари заполонили світовий ринок. За лічені роки в декілька разів збільшилися золоті та валютні резерви країни. Японські бізнесмени почали фінансувати промисловість в інших країнах. Особливо активно вкладалися кошти у видобування сировини, щоб забезпечити нею японську промисловість.

У Японії будувалися спільні з іноземцями підприємства. Деякі японські та іноземні фірми об'єднувалися. Розташована на Далекому Сході, Японія стала невід'ємною частиною західної економічної системи.