Тема 13. Країни Центральної та Східної Європи ( 1945 – початок ХХІ століття).

Встановлення прорадянських режимів у східноєвропейських країнах.

"Народна демократія".

Перемога над Німеччиною дала можливість Радянському Союзу встановити військовий і політичний контроль над великою частиною Європи. У роки війни в ряді країн Східної і Південно-Східної Європи під час боротьби з окупантами утворилися національні фронти, які об'єднували як прокомуністичні, так і антикомуністичні сили. Після війни спільним для них було бажання знищити залишки окупаційних режимів, відродити демократію. Водночас, між ними існували суттєві розбіжності. Учасники національних фронтів від комуністичного табору виступали за соціалістичну модель економіки, а відтак і за співробітництво з СРСР. їхні противники домагалися збереження приватної власності, орієнтації на Захід при збереженні дружніх відносин з СРСР. Режими, створені народними фронтами, дістали назву "народної демократії".

Коаліційні уряди у 1945—1947 рр. здійснили низку перетворень у різних сферах. Було ліквідовано фашистські партії та організації, поновлювалась дія демократичних конституцій, почали функціонувати парламенти, створювалися нові органи місцевого управління — національні комітети або ради. До певного часу зберігалася монархічна форма правління (у Болгарії, Румунії, Югославії). У всіх країнах, крім Болгари, ліквідовувалось поміщицьке землеволодіння.

Націоналізації підлягали найбільш значні підприємства і панки, однак Питання про ліквідацію приватної власності взагалі поки що не ставилося. Вилучалася на користь держави власність фашистів та їхніх прибічників. Здійсню соціальні реформи з метою поліпшення життя у повоєнних містах і селах, розширювались можливості для ідобутгя освіти і користування культурними цінностями. Компартії прагнули розширити соціальну опору для майбутніх виборів.

Тим часом СРСР намагався створити умови для пере творення коаліційних урядів на комуністичні. Незважаючи на голод 1946—1947 рр., до Східної Європи прямували ешелони з продовольством для посилення аргументів компартій на виборах. Основні важелі влади у коаліційних урядах (посади міністрів оборони, внутрішніх справ, держбезпеки), як правило, утримували за собою комуністи. Не рахуючись з настроями більшості населення і місцевими умовами, вони вимагали радикальних реформ.

Проте, до 1947 р., незважаючи на воєнну і політичну присутність СРСР у Східній Європі, зберігалася можливість розвитку політичної й економічної системи, що припускала у певних межах політичний плюралізм, багатопартійність, різноманітність форм власності. Деякі лідери компартій (Г. Димитров, В. Гомулка, К. Готвальд та інші) у цей час ще не ототожнювали "народну демократію" з радянським ладом. Вони вважали, що перехід від "народної демократії" до соціалізму може статися мирним шляхом, без встановлення диктатури пролетаріату і громадянської війни.

Соціал-демократи, що їх поглинули згодом комуністи, вважали, що процес побудови соціалізму буде тривалим, еволюційним, без застосування насильства. Але події 1947 — 1948 рр. круто змінили обстановку.

Встановлення комуністичних режимів.

Поразка комуністів на виборах в Угорщині, перенесення виборів у Польщі на 1947 р. через недостатньо сильну позицію компартії стривожили Кремль, де намагалися прискорити перехід влади до комуністичних лідерів. З метою утримання цього процесу під своїм контролем СРСР створив у вересні 1947 р. Інформаційне бюро дев'яти комуністичних партій (СРСР, Польщі, Болгарії, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Югославії, Франції та Італії). На першому його засіданні А. Жданов заявив про можливість приходу комуністів до влади у країнах Східної Європи і про те, що вони можуть розраховувати на підтримку СРСР. 1947 р. комуністи прийшли до влади у всіх країнах, крім Чехословаччини (лютий 1948 р.), ставши сателітами московського керівництва.

На V з'їзді БКП (грудень 1948 р.) у доповідь Г. Димитрова, за вимогою Сталіна, було включено положення про те, що "народна демократія" і радянський лад — це різні форми диктатури пролетаріату. Оцінка "народної демократії" як форми диктатури пролетаріату була прийнята й іншими партіями. 1948 р. на так званих "об'єднувальних з'їздах" комуністи фактично поглинули і підкорили собі соціал-демократів.

Уже в квітні 1946 р. було створено Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). 1948 р. "об'єднання" комуністів і соціал-демократів сталося в інших країнах: у лютому комуністична і соціал-демократична партії Румунії злились у Румунську робітничу партію; у серпні Болгарська робітнича партія (комуністів) і БСДРП — у Болгарську комуністичну партію; у червні угорські компартія і соціал-демократична партії — в Угорську партію трудящих; наприкінці червня соціал-демократи у Чехословаччині "об'єдналися" з компартією, створено нову КПЧ; у грудні 1948 р. Польська робітнича і Польська соціалістична партії створили Польську об'єднану робітничу партію (ПОРП). Незважаючи на нові назви і в ряді випадків відсутність слова "комуністична", це були марксистсько-ленінські, комуністичні партії, які стали стрижнем політичної системи у своїх країнах.

Лідерами країн Східної Європи ставали послідовні сталіністи К. Готвальд (Чехословаччина), Б. Бєрут (Польща), М. Ракоші (Угорщина), Г. Георгіу-Деж (Румунія), В. Черненков (Болгарія), Е. Ходжа (Албанія), які одноосібно об'єднували вишу партійну і державну владу. У країнах регіону фактично склався культ особи нових "вождів". Тоталітарні комуністичні режими практично повністю копіювали модель розвитку Радянського Союзу. Будь-які спроби враховувати національну специфіку, історичні традиції розглядались як прояв націоналізму.