Тема 13. Країни Центральної та Східної Європи ( 1945 – початок ХХІ століття).

Відновлені та нові незалежні держави. Російська Федерація.

Особливості шляхів історичного розвитку країн Прибалтики, Білорусі, Молдови, держав Закавказзя та Центральної Азії.

У державах Прибалтики — Литві, Латвії, Естонії — головна проблема полягала в тому, щоб якнайшвидше та з якнайменшими втратами ввійти в європейський ринок. За останні роки вони зробили багато в цьому напрямі. їхні зусилля належно оцінені європейськими країнами: Литву, Латвію та Естонію в 2004 р. разом із деякими іншими країнами прийняли до Європейського Союзу.

Особливих успіхів на шляху впровадження ринкових реформ досягла Естонія. У 1990-х роках замість машинобудування, металооброблєння та електроніки провідну роль в естонській промисловості почали відігравати переробка сільськогосподарської продукції, лісова та деревообробна галузі. Значна увага приділялася розвитку сфери послуг і туризму. З 1 січня 2011 р. національною валютою в Естонії запроваджено євро. Політична ситуація стабілізувалася.

Провідною політичною силою в Литві тривалий час був народний рух «Саюдіс». Його лідер Вітаутас Ландсбергіс перебував на посаді голови Верховної Ради Литви під час проголошення її незалежності. Велику роль у здобутті Литвою незалежності відіграв Альгірдас Бразаускас. Свого часу він був першим секретарем ЦК компартії республіки та домігся, щоб литовська компартія відокремилася від КПРС. Потім був обраний президентом держави. Його курс полягав у здійсненні реформ повільно та поетапно. Така програма гальмувала економічний розвиток.

Проте ситуація докорінно змінилася на початку 1998 р. На президентських виборах у січні 1998 р. переміг Вальдас Адамкус, який мав, окрім литовського, ще й американське громадянство. Після виборів він заявив, що Литва обрала західний шлях розвитку, чим і визначив свій головний зовнішньополітичний орієнтир. Литовські керівники виявили рішучість у справі завершення економічних реформ й інтеграції республіки до європейських інституцій.

У Латвії та Естонії набуло гостроти національне питання. За час існування СРСР частка російськомовного населення в обох республіках зросла настільки, що при всенародному обговоренні найважливіших проблем корінні мешканці не мали необхідної більшості голосів, а в деяких районах навіть опинилися в меншості.

Уряди Латвії та Естонії вирішили розв'язати цю проблему, обмеживши права тих іммігрантів, які приїхали до цих країн після 1940 р. У Латвії були закриті всі промислові підприємства, де працювало російськомовне населення, однак це лише поглибило економічну кризу. Новим кроком на шляху Латвії до Європейського Союзу стало обрання влітку 1999 р. президентом республіки професора Монреальского університету Вайри Віке-Фрайберге. яка заявила про зміцнення ринкової економіки та створення мультинаціональної демократичної держави. У наступні роки країна зробила значні кроки на цьому шляху.

Голова Верховної Ради Білорусі Станіслав Шушкевич і парламент від самого початку орієнтувалися на Росію. Керівництво країни не поспішало з упровадженням ринкових реформ, сподіваючись здійснити їх без застосування «шокової терапії», яка спричинює закриття нерентабельних підприємств, масове безробіття та зниження життєвого рівня населення.

Труднощі перехідного періоду ще більшою мірою піднесли антиринкові настрої в Білорусі. На цій хвилі на перших президентських виборах у 1994 р. переміг Олександр Лукашенко, який виступив із програмою інтеграції з Росією та встановленням жорсткого державного контролю за економічною діяльністю. Його обирали на посаду президента ще тричі (останній раз у грудні 2010 р.). За час перебування при владі президент установив жорсткий авторитарний режим, який не визнає прав опозиції. Країни Європи і США презирливо ставляться до білоруської влади і не дозволяють О. Лукашенкові та іншим білоруським високопосадовцям в'їжджати на свою територію.

Проте значна частина населення країни до останнього часу підтримувала президента. У квітні-травні 2011 р. в країні розпочалася глибока фінансово-економічна криза, що призвела до девальвації білоруської грошової одиниці майже на 50 %. Життєвий рівень населення значно погіршився.

Держави Середньої Азії — колишні республіки СРСР Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Туркменистан — мали між собою багато спільного. Переважно вони були постачальниками сировини для промисловості центральних регіонів.

Народ тут, окрім партійної верхівки, жив надзвичайно бідно. Після розпаду Радянського Союзу до влади в цих державах прийшли колишні керівники республіканських компартій, які прагнули зберегти старі феодально-комуністичні порядки, залучаючи собі на допомогу мусульманське духівництво. Проте в наступні роки доля цих держав склалася порізному. У Киргизії, яка є найбіднішою з усіх держав регіону, у березні 2005 р. невдоволення авторитарним режимом А. Акаєва спричинило масові виступи, що отримали назву «революція тюльпанів». До влади прийшов новий уряд, який ініціював проведення реформ у сфері економіки та політики. В Узбекистані теж мали місце антиурядові виступи проти І. Карімова, але вони були придушені.

Важливі економічні реформи, проведені в Казахстані ще в 1990-х роках, і вдала приватизаційна політика сприяли стабілізації становища та викликали довіру населення до президента Н. Назарбаєва, якого обрали на цю посаду довічно. До останніх днів життя залишався Президентом Туркменистану Сапармурад Ніязов, який установив небачений у новітній історії культ своєї особи. На його честь були перейменовані навіть назви місяців у календарі, не кажучи вже про величезні скульптури, виготовлені з дорогоцінних металів, портрети та ін. Тільки після його смерті в грудні 2006 р. новий Президент Туркменистану Гурбангули Бердимухаммедов поступово почав робити спроби демократизації влади. Нині Туркменистан має хороші перспективи, оскільки володіє майже третиною світових запасів газу та великими покладами нафти.

Прибутки від продажу природних ресурсів дають змогу Туркменистану купувати сучасні машини й устаткування для промисловості, розвивати сільське господарство, покращувати життєвий рівень населення.

Має економічні перспективи й Азербайджан, майже ЗО років очолюваний Гейдаром Алієвим, а нині його сином Ільхамом Аліевим. Країна багата на поклaди нафти, які активно розробляються. Між Україною та Азербайджаном установлені дружні взаємовигідні відносини.

У набагато складнішому становищі перебувають Грузія та Вірменія, на території яких немає запасів природних корисних копалин. Ситуація в республіках погіршилась і через воєнні дії, що там відбувалися, особливо в Грузії.

Грузинсько-абхазьке протистояння (Абхазія була автономною республікою в складі Грузії) розпочалось у 1989 р. Конфлікт вступив у воєнну фазу в липні 1992 p., коли місцевий парламент проголосив незалежність Абхазії та відокремлення її від Грузії. У 1994 р. завдяки активній діяльності Президента Грузії Едуарда Шеварднадзе була підписана угода про припинення воєнних дій та розмежування збройних сил. Проте соціально-економічна ситуація в Грузії залишалася складною. Наприкінці 2003 р. в країні розпочалася «революція троянд». Під тиском опозиції Е. Шеварднадзе пішов у відставку. На початку січня 2004 р. Президентом Грузії був обраний молодий лідер опозиції Михайло Саакашвілі (переобраний вдруге в січні 2008 p.). У наступні роки економічне становище країни значно покращилося, а рівень життя народу підвищився. У Грузії будуються нові підприємства, укладаються великі інвестиції в розвиток сучасних галузей економіки, активно впроваджуються європейські норми життя.

Зовнішня політика Росії.

Російська Федерація на міжнародній арені стала правонаступницею СРСР. Росія посіла місце постійного члена Ради Безпеки ООН, затвердивши за собою статус великої ядерної держави. Основні напрямки зовнішньої політики були такі: відносини з країнами ближнього зарубіжжя в рамках СНД і відносини з іншими країнами світу (дальнє зарубіжжя) у нових геополітичних умовах.

У рамках СНД Росія прагнула налагодити політичне й економічне співробітництво, забезпечити захист російськомовного населення в колишніх союзних республіках. Гостро стояла проблема поділу "спадщини" колишньої Радянської Армії, проте спроби створити Об'єднані Збройні Сили (ОЗС) СНД не вдалися.

Відповідно до указу президента Росії від 7 травня 1992 р. російську армію було скорочено до 1,5 млн чол., виведено війська з країн Варшавського Договору, що створило додаткові проблеми їхнього розміщення й облаштування. Узявши на себе зобов'язання по виконанню умов договорів СНО-1 і СНО-2, Росія повинна була скоротити свій ядерний потенціал. Одночасно Україна, Білорусія і Казахстан, оголосивши про свій без'ядерний статус, передавали ядерну зброю Росії.

Російські війська взяли участь у ліквідації збройних конфліктів у Придністров'ї й Абхазії, охороняють зовнішні кордони Таджикистану.

Внутрішньополітичне становище й економічна криза істотно вплинули на формування зовнішньополітичної доктрини Росії, яка мусила робити значні поступки Заходу у відповідь на економічну допомогу. Росія втратила свій вплив у "третьому світі", ослабли її позиції на Ближньому Сході в перебігу вреіулювання арабо-ізраїльського конфлікту, пасивна була її позиція в ході Балканського конфлікту.

Водночас візити Б. Єльцина до ФРН, США, Франції, Японії, відповідні візити лідерів провідних країн до Москви, участь Росії в нарадах "великої сімки" свідчать про  увагу Заходу до розвитку Росії в пострадянський період. США, Японія, розвинуті європейські країни бажано б бачити неподільну Росію зі стабільною внутрішньою  і передбаченою зовнішньою політикою.

З 1994 р. особлива активність Росії виявляється в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Інтенсивно налагоджуються відносини з Індією, Китаєм, Південною Кореєю, Японією, Індонезією. Позначилася позиція щодо планів МАТО поширення на схід. Підключившись 1994 р. до мирної ініціативи "Партнерство заради миру", Росія посіла негативну позицію по відношенню до зростання НАТО за рахунок країн Східної Європи і Прибалтики, що, на її думку, ускладнить міжнародну обстановку. Така позиція Росії призвела до загострення відносин з країнами НАТО, насамперед зі США. Лише зустрічі Б. Єльцина з Б. Клінтоном у березні 1997 р. у Хельсінки та Мадридський самміт НАТО в червні 1997 р., де було детально з'ясовано позиції сторін і підписано договір про стратегічне партнерство Росії з НАТО, виправили становище. Хмари над, Східною Європою розвіялись.

Збалансована в усіх відношеннях зовнішня політика Росії можлива тільки на основі внутрішньої стабільності і демократичного розвитку держави.