Тема 12. Країни Західної Європи ( 1945 – початок ХХІ століття ).

Особливості розвитку Західної Європи. Великобританія.

Особливості розвитку Західної Європи.

Понад п'ятдесят років тому, коли Європа лежала в руїнах, уряди її країн перебували на межі банкрутства, а мільйони європейців потерпали від голоду та спостерігали, як на континент насувається «холодна війна», Сполучені Штати започаткували справу історичної ваги.

Джордж Маршалл 5 червня 1947 р. державний секретар США Джордж Маршалл проголосив із трибуни Гарвардського університету проект, що ввійшов в історію під назвою «план Маршалла». Його мета полягала у використанні американських ресурсів та європейських ноу-хау для відбудови європейської економіки, убезпечення від голоду та захисту країн, яким загрожував комуністичний наступ.

Кремлівські політики засудили «план Маршалла» як акт імперіалізму, спрямований на поневолення Європи. Деякі політики в Західній Європі були переконані, що нова американська ініціатива — це цинічна спроба відкрити європейський ринок для американського експорту і, можливо, здобути контроль над європейськими справами. Натомість у Конгресі США були незадоволені, що це ще один благодійницький проект, який призведе Сполучені Штати до банкрутства.

Однак час довів, що численні критики не мали рації, а нині «план Маршалла» уважається одним із найвидатніших досягнень американської зовнішньої політики у XX ст.

Згідно з прийнятим рішенням, західноєвропейським країнам, які погодилися взяти участь у цьому трансатлантичному проекті, протягом чотирьох років було надано 13,15 млрд доларів. Це становило 5 % від валового національного продукту США. Нині такий відсоток ВНП означав би 350 млрд доларів. Витрати були величезними, а результати — уражаючими.

Сполучені Штати надали допомогу багатостраждальній Європі в надзвичайно складний для неї час.

Рівень європейського промислового виробництва становив лише незначну частину довоєнного, а запаси твердої валюти були майже вичерпані. Мешканці континенту, де гостро бракувало вугілля, електроенергії та газу, важко пережили найсуворішу за понад півстоліття зиму. Попереду було засушливе літо.

Виробництво харчових продуктів скоротилося до найнижчого у XX ст. показника, через що була запроваджена карткова система. Національні валюти знецінилися; голод став поширеним явищем. «Мільйони людей у містах повільно вмирають від голоду», — повідомив високопосадовець із державного департаменту США, повернувшись із поїздки до Європи.

Сполучені Штати запросили до участі в реалізації плану всі європейські держави. «Наша політика спрямована не проти якоїсь держави чи доктрини, а проти голоду, злиднів, відчаю та хаосу», — сказав Дж. Маршалл. Запрошення прийняли Австрія, Бельгія, Велика Британія, Данія, Франція, Німеччина, Греція, Ісландія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія, Туреччина.

СРСР не прийняв запрошення, а Польща та Чехословаччина, які висловили зацікавленість щодо участі в «плані Маршалла», під тиском Кремля мусили відмовитися від неї. З квітня 1948 р. план був затверджений Конгресом США, після чого його почали втілювати в життя.

«План Маршалла» відрізнявся від звичайних програм іноземної допомоги. Сполучені Штати надавали гроші, але право вибору проектів для фінансування та їх менеджмент залишалися за європейцями.

Чотирирічний термін, визначений для реалізації плану, був довільним, і після його закінчення економічне відродження не завершилося. Однак промислове та сільськогосподарське виробництво досягло значно вищого рівня, аніж передвоєнний, а валовий національний продукт у декілька разів перевищив вартість плану.

Було взято під контроль інфляцію та відновлено довіру до національних валют. Деякі ширші завдання, зокрема усунення торговельних бар'єрів і звільнення Європи від залежності, пов'язаної з отриманням допомоги, також були частково реалізовані.

Європа з вдячністю та захопленням ушановувала Америку. Британський історик А. Тойнбі назвав «план Маршалла» «визначним досягненням нашого часу», важливішим, аніж відкриття атомної енергії. Вінстон Черчілль охарактеризував його як «найбезкорисливіший акт в історії», а Дж. Маршалл казав, що це «майже диво».

Британія

Внутрішня та зовнішня політика лейбористських і консервативних урядів у 40-70-х роках XX ст.

Народ Великої Британії водночас з іншими країнами антигітлерівської коаліції зробив великий внесок у розгром нацизму. Людські втрати цієї країни в роки Другої світової війни були порівняно невеликими — 300 тис. убитих і тих, хто зник безвісти. Це в чотири рази менше, аніж у 1914-1918 рр. Хоча воєнні дії на території країни не велися, матеріальні збитки становили 25 млрд фунтів стерлінгів (не враховуючи збитків від бомбардувань, потоплені судна тощо).

Друга світова війна значно послабила позиції Великої Британії на міжнародній арені. Країна втратила багато зовнішніх ринків і майже 25 % закордонних капіталовкладень, державний борг зріс у 4 рази. Під тиском національно-визвольного руху розпочався розпад Британської імперії.

Характерною рисою економіки Великої Британії було поступове відставання розвитку найважливіших і найпрестижніших галузей промисловості. Якщо в перші півтора повоєнні десятиліття вона посідала за обсягом промислового виробництва друге місце після США в західному світі, то на початку 1960-х років — третє, а наприкінці 1960-х — четверте.

Економічні труднощі посилювало й те, що підприємцям вигідніше було вивозити капітали за кордон, аніж укладати їх у національну промисловість. Застаріле устаткування оновлювалося поволі, великі кошти витрачалися на гонку озброєнь. Велика Британія брала активну участь у збройних акціях на Сході, у створенні воєнно-політичних блоків у Європі й Азії, тримала свої війська в країнах, що входили до складу Співдружності надій (колишні британські колоні ї); за витратами на озброєння вона поступалася тільки США.

Лейбористський уряд Климента Еттлі (1945-1951) провів націоналізацію та реконструкцію багатьох галузей економіки. Під контроль держави перейшли Англійський банк, підприємства вугільної та газової промисловості, електростанції, залізниці, річковий і вантажний автомобільний транспорт. Колишні власники отримали 2,5 млрд фунтів стерлінгів, хоча це були найвідсталіші та найзбитковіші підприємства, їх утримання й реконструкція лягли на плечі платників податків. Це викликало невдоволення серед населення, яке посилилося разом із неефективністю соціальних реформ і спричинило поразку лейбористів на виборах 1951 р.

Після цього 13 років країною керували консерватори. До влади повернувся Вінстон Черчілль (1951-1955); його наступником став Антоні Іден (1955-1957). У внутрішній політиці консерватори скоротили асигнування на освіту, соціальне страхування, підвищили ціни на побутові послуги. Вартість життя зросла на 20 %. У зовнішній політиці вони проводили активний курс на «стримування комунізму», зміцнювали англо-американський союз.

У 1964-1979 рр. (за винятком періоду з червня 1970 р. по лютий 1974 р., коли при владі перебував консервативний кабінет Едварда Хіта) на політичному олімпі Великої Британії панували лейбористи. Кабінети Гарольда Вільсона (1964-1970; 1974-1976) та Джеймса Каллагена (1976-1979), попри всі їхні зусилля, здійснивши обіцяну тредюніонам націоналізацію, збільшивши видатки на соціальні програми та змінивши податкову систему, усе ж не домоглися економічної стабілізації. Країна втратила свої позиції на світовій арені.

Ліквідація Британської імперії.

Опір колоніальній політиці Великої Британії почав наростати після Другої світової війни. Англійці вже не могли утримати свої позиції в Індії. Уряд Великої Британії в 1947 р. розділив свою колишню колонію на дві незалежні держави — Індію та Пакистан. У 1948 р. здобув незалежність о. Цейлон (нині Шрі-Ланка). Того ж року суверенітет отримала Бірма.

Головний етап деколонізації Британської імперії розпочався наприкінці 1950-х років. У 1957 р. здобула незалежність перша держава Чорного континенту — британська колонія Гана. У 1960 р. прем'єр-міністр Великої Британії Гарольд Макміллан висловив сакраментальну фразу про «вітри перемін», що віють над Африкою. Того ж року британська колонія Нігерія здобула незалежність.

За нею стали вільними Уганда (1962), Кенія (1963), Танзанія, Замбія, Малаві (1964), Ботсвана та Лесото (1966), Свазіленд (1968) та ін.

В Азії здобули незалежність Малайзія (1963), Бруней (1983). На Близькому Сході отримала суверенітет Трансіор Данія (нині Йорданія). Велика Британія змушена була відмовитися від управління Палестиною.

Більшість колишніх британських колоній входять до Британської співдружності націй, яка була створена на основі Вестмінстерського статуту 1931 р. та набула сучасних форм після Другої світової війни. Членами співдружності є 49 держав. Свого часу з неї вийшли Бірма (1948), Ірландія (1949), Судан (1956), ПАР (1961), Пакистан (1972).

Британська співдружність проводить консультації прем'єр-міністрів і міністрів фінансів на регулярній основі, а також має постійно діючі комітети з економіки, науки, освіти. Усі країни та території, що утворюють цю співдружність (окрім Канади), уходять до стерлінгової зони й підтримують тісні зовнішньоекономічні відносини з Великою Британією. У межах співдружності здійснюється тісне співробітництво у військовій галузі — підготовка кадрів, постачання зброї, розвиток військових галузей промисловості. На території деяких колишніх колоній розміщені британські військові бази. Проте сучасні тенденції світового розвитку неминуче ведуть до здобуття повного суверенітету та незалежності колишніх англійських колоній.

Тетчеризм.

У травні 1979 р. на парламентських виборах здобула перемогу консервативна партія на чолі з Маргарет Тетчер. Лідер консерваторів стала першою в британській історії жінкою-прем'єром. Консерватори прийшли до влади з чіткою програмою дій. Її метою було вивести Велику Британію із соціально-економічного застою.

М. Тетчер Для цього, на думку М. Тетчер, було необхідно:

• зупинити інфляцію, посилення якої розладнало господарське життя країни;

• зменшити податки на прибутки корпорацій та особисті доходи, що дало б змогу збільшити інвестиції в економіку;

• суттєво зменшити державне втручання в господарські та соціальні справи, що негативно впливало на зростання економіки;

• «приборкати» профспілки, які, на думку консерваторів, зосереджували у своїх руках «надмірну владу», що підривало розвиток бізнесу.

Отже, програма передбачала докорінні зміни в соціально-економічній політиці уряду.

У соціальній сфері М. Тетчер застосувала принцип: хто достатньо заробляє, той повинен платити за навчання та надання медичних послуг. Політичною філософією прем'єр-міністра став вислів: «Безплатний сир буває тільки в мишоловці». Кабінет М. Тетчер неухильно та послідовно втілював свою програму в життя, незважаючи на значний опір парламенту.

Унаслідок запровадження політики «тетчеризму» Велика Британія досягла такого рівня економічного розвитку, який дав підстави говорити про британське «економічне диво»: на 1 млн скоротилася кількістьбезробітних, понад 60 % англійців стали власниками квартир чи будинків, кожний четвертий британець — власником акцій, середні прибутки населення зросли на ЗО %; скоротилися кількість страйків і членство британців у тредюніонах.

У вступі до перевиборчого маніфесту консерваторів 1987 р. М. Тетчер зазначала: «В останні роки в Британії сталися великі зміни на краще. Ми надали їй нової сили та гідності. Ми зміцнили новий дух підприємництва. Ми гідно відповіли на виклики всередині країни та за її межами. Консервативна мрія перетворюється на дійсність». Лідер консерваторів уважала, що Велика Британія повинна мати сильну армію та флот і вдосконалювати ядерну зброю. Вона активно захищала доктрину «ядерного стримування».

Відносини між Великою Британією та СРСР до 1985 р. були фактично заморожені. Маргарет Тетчер не сприймала комунізм у жодній формі та була послідовною його противницею. Вона писала: «Мені завжди здавалося, що соціалісти переконані, ніби інші люди створюють усе на світі тільки для того, щоб вони, соціалісти, могли б усе це перерозподіляти». Після приходу до влади в СРСР М. Горбачова М. Тетчер, вітаючи суспільно-політичні зміни в Радянському Союзі, налагодила відносини між країнами.

Однак британське суспільство вже не бажало платити високу ціну за зростання своїх статків. Майже 9,5 млн британців потрапили до категорії бідних. Спроба М. Тетчер запровадити новий подушний податок, однаковий для всіх британців, незалежно від отримуваних прибутків, наразилася на опозицію не лише з боку її противників, а й навіть представників консервативної партії. Через це в листопаді 1990 р. М. Тетчер заявила про свою відставку.