Тема 11. Американський континент : США , Канада та Латинська Америка (1945 – початок ХХІ століття ).

США у 1945 – 1970-х роках.

Зміцнення міжнародного статусу США внаслідок Другої світової війни.

США зробили великий внесок у розгром нацизму й мілітаризму в роки Другої світової війни. Людські втрати країни обчислювалися 322 тис. вбитих й 800 тис. поранених, тих, що потрапили до полону та зникли безвісти.

США, на території яких не велися воєнні дії, виявилися єдиною країною, чия економіка вийшла з Другої світової війни значно зміцнілою. Вартість промислової продукції США склала 2/3 вартості промислової продукції усього світу, за винятком країн комуністичного блоку. Вони зосередили у себе 73% світового золотого запасу, за 5 років війни чистий прибуток американських корпорацій досяг 87 млрд дол., а середньорічні темпи зростання склали 18,7%. Попит на продукти харчування та сировину, що зріс у світі, створив сприятливе становище на аграрному ринку. Індекс сільськогосподарського виробництва у США (1947- 1949 рр.=100) зріс з 80 у 1939 р. до 96 у 1945 р. Основу цього економічного піднесення становили гігантські воєнні замовлення федерального уряду. Сума воєнних підрядів досягла астрономічної для тих часів цифри — 175 млрд доларів.

Основні суперники США або тимчасово вибули з конкурентної боротьби (Німеччина, Японія), або потрапили у фінансово-економічну залежність від США (Велика Британія, Франція). США скористалися з цієї обставини, щоб заволодіти новими ринками, збільшити експорт товарів і капіталу, створити велику "імперію долара".

На 1945 р. США досягли найвищого за свою історію рівня військової могутності. Військово-морські та військово-повітряні сили базувалися на основних напрямках світових комунікацій і у найважливіших стратегічних пунктах. За роки війни США побудували 434 бази для флоту та морської авіації, сухопутні сили та стратегічна авіація використовували 1933 бази. Наприкінці війни збройні сили країни налічували 12 млн чол. США монопольно володіли атомною бомбою.

Якщо до Другої світової війни зовнішньополітичний курс країни визначала політика ізоляціонізму, то із зростанням економічної та військової могутності відбулася його кардинальна зміна у бік опору на військову силу, прагнення посилити свій вплив на перебіг подій у всіх країнах світу. Оптимальною, з точки зору правлячих кіл США, формою устрою міжнародних відносин був би "мир по-американськи" — "Pax Americana".

США, як і СРСР, разом із союзниками стали ініціаторами розв'язування "холодної війни", і при цьому кожна сторона відстоювала свої інтереси й доводила непримиренність одна до одної. Сигналом до розв'язування "холодної війни" стала промова У. Черчілля 5 березня 1946 р. у м. Фултон (США), в якій він закликав створити англо-американський військовий союз для боротьби зі "східним комунізмом". Правлячі кола США вважали за необхідне закріпити за собою монопольне володіння атомною зброєю, для чого розробили і 1946 р. висунули "план Баруха". Цей план, найменований формально "планом міжнародного контролю за атомною енергією", передбачав такий "контроль", за яким США фактично надавалося не тільки вирішальне слово у запропонованому "міжнародному органі", а й право розпоряджатися усіма покладами уранової руди у світі.

Основними цілями зовнішньополітичного курсу США були зміцнення національної безпеки, створення союзу західних країн, протидія поширенню комунізму, посилення позицій США в усьому світі.

25 червня 1947 р. конгрес ухвалив закон про національну безпеку, що вперше в американській історії вводив пост міністра оборони. Крім того, було створено Раду національної безпеки (РНБ) та Центральне розвідувальне управління (ЦРУ).

Доктрину "стримування" було запропоновано радником посольства США у Москві Дж. Кеннаном у лютому 1946 р. й опубліковано у липні 1947 р. в журналі "Форін Афферс". Вона передбачала захист всього західного світу від можливого проникнення комунізму.

Боротьбі проти зростання впливу комунізму в Туреччині та Греції було присвячено "доктрину. Тру мена", з якою президент США виступив 12 березня 1947 р. на об'єднаному засіданні обох палат конгресу. Трумен закликав терміново асигнувати 400 млн дол. на подання допомоги грецькому і турецькому урядам.

Показником міжнародного авторитету США, що зріс, став їхній особливий вплив при створенні Північноатлантичного блоку (НАТО) 1949 р. Американські генерали посіли ключові позиції в його керівництві.

Значно посилила роль США у світі реалізація "плану Маршалла", в ході якої було подано економічну допомогу 16 країнам Європи.

Після випробування атомної зброї в СРСР восени 1949 р. у США приступили до робіт по створенню водневої бомби.

Наростання консервативних тенденцій у внутрішньополітичному житті.

На хвилях "холодної війни", конфронтації з СРСР, внутрішніх проблем у США виникли антикомуністичні настрої, шпигуноманія й боротьба проти "підривних елементів" 9 лютого 1950 р. невідомий раніше широкому загалу сенатор від штату Вісконсін Джозеф Маккарті, трясучи аркушем паперу, заявив на мітингу в м. Уїяінг (Західна Вірджінія): "Я тримаю у руці список 205 осіб, які відомі державному секретареві як члени комуністичної партії і які, одначе, продовжують працювати й формувати політику держдепартаменту". З аналогічними заявами він виступив і в інших містах. В країні розпочалися масові перевірки на "лояльність", в ході яких грубо порушувалися громадянські права американців. Багато хто залишив країну, серед них видатний кіноактор і кінорежисер Чарлі Чаплін. В країні запанувала атмосфера тотального страху перед можливими звинуваченнями у прихильності до комунізму. Влада США, ведучи боротьбу з досить незначними проявами комуністичної ідеології в країні, почала застосовувати у цій боротьбі методи свого противника. 1950 р. конгрес переважною більшістю голосів прийняв закон Маккарена- Вуда про внутрішню безпеку. Відповідно до нового закону члени компартії та інших лівих організацій мали зареєструватися у міністерстві юстиції як агенти іноземної держави; За цим законом утворювалося Управління з контролю за підривною діяльністю, що займалося усією практичною роботою з втілення у життя основних його положень. Уряд створив 6 концентраційних таборів, а ФБР підготувало списки майже 12 тис. комуністів й 17,8 тис. інших "підозрілих" осіб, які за надзвичайних обставин підлягали ув'язненню у ці табори. "Маккартизм" під виглядом боротьби з комунізмом посилював внутрішню напруженість в країні.

У серпні 1954 р. президент Ейзенхауер підписав закон "Про контроль за комуністичною діяльністю". У ньому компартія оголошувалась "агентом іноземної держави" й звинувачувалась у намірі скинути уряд США. На підставі цього конгрес поставив компартію поза законом. Якщо відносно комуністів такі звинувачення і мали рацію та підстави, то вже ніяк не можна було під приводом "комуністичної діяльності" позбавляти профспілки їхніх основних прав, а закон позбавляв профспілки, до яких "просочилися комуністи", права укладання колективних договорів з підприємцями. "Маккартизм" серйозно перешкоджав розвиткові зовнішньоторговельних зв'язків США з іншими країнами. Маккаргі у своїх підозрах добалакався до того, що нібито комуністи проникли до Сенату. Активність сенатора набула настільки скандальних форм, що парламент у грудні 1954 р. засудив його поведінку.

Особливості економічного розвитку.

В повоєнний час у країні інтенсивно розпочалася конверсія. Уряд Трумена потурбувався про адаптацію до мирного життя демобілізованих військовослужбовців й ухвалив закон, найменований "Солдатським біллем про права". Колишні солдати й офіцери дістали суттєві пільги у галузі освіти, в отриманні кредитів й відкритті свого бізнесу. Прагнучи уникнути масового безробіття (що загрожувало, за прогнозами, 8 млн чол.), серйозних соціальних конфліктів, адміністрація Трумена розробила систему заходів, що одержала гучну назву "справедливий курс" (за аналогією й водночас на відміну від "нового курсу" Ф. Рузвельта). Цією назвою й заведено позначати діяльність адміністрації демократів до початку 50-х років.

Важливе місце у концепції "справедливого курсу", що містився у посланні Трумена конгресу у вересні 1945 р. і являв собою програму з 21 пункту, відводилося забезпеченню повної зайнятості, що знайшло відображення у "Законі про зайнятість" (1946 р.). Намічалися заходи з відвернення інфляції й різкого підвищення вартості життя. Однак у процесі переведення промисловості на рейки мирної економіки не вдалося уникнути зниження прибутків більшості американців. Спостерігалося зростання безробіття і цін. Якщо під час війни страйки було заборонено, то у повоєнний час вони знову поновилися. Зростав вплив профспілок, що налічували у своїх лавах понад 15 млн чол. Адміністрація Трумена намагалася вберегти країну від хаосу страйкового руху й прийняла низку важливих законів.

У 1947 р. було прийнято закон Тафта-Хартлі, (Національний закон про відносини"робітників і підприємців). Новий закон суттєво обмежував право робітників на страйк. Страйки державних службовців було зовсім заборонено. Також заборонялися організовані страйки, страйки солідарності. Запроваджувалася система примусового арбітражу в особливо загрозливих трудових конфліктах.

Враховуючи кризові явища в економіці 1949-1950 рр. та грунтуючись на традиційній доктрині республіканців, що передбачала обмеження ролі держави в економічному житті країни, нова адміністрація суттєво змінила внутрішню політику. 1953 р. уряд скасував контроль над цінами та заробітною платою, а пізніше й контроль над квартплатою. Суттєво мінялася податкова система. Зокрема, скасовувався податок на надприбуток. Було прийнято закон про реформу оподаткування, що передбачав значні пільги підприємцям. 1959 р. уряд ужив нових заходів зі зниження податків на прибутки від капіталовкладень за кордоном. Приватні підприємці отримали найбільші галузі військового виробництва, в тому числі й атомну.

Разом з тим, у 1950-1960 рр. накреслилось відставання темпів росту економіки США від інших розвинутих країн. Якщо у США середній щорічний приріст ВНП у цьому десятиріччі дорівнював 3,2% (у Великій Британії ще нижче — 2,7%), то в Канаді — 4, у Франції — 4,9, в Італії — 5, в Японії — 8,2, у Західній Німеччині — 8,6%. В листопаді 1960 р. було офіційно оголошено, що золоті запаси США дорівнюють 18 млрд дол., тобто опинилися на найнижчій позначці після 1940 року. Хоча в 50-ті роки обсяги виробництва основних галузей промисловості були досить високими, проте цей рівень не був постійним, почастішали спади.

"Ера Ейзенхауера" збіглася з розгортанням науковотехнічної революції, що виявилася в зростанні нових галузей економіки, докорінному перетворенні старих галузей, у масовому впровадженні автоматизації та електроніки, другого покоління ЕОМ.

США У 60-70-х РОКАХ

Політика адміністрації Дж. Кеннеді та Л. Джонсона. Стан економіки

На початку 60-х років Америка зіткнулася із зростаючими труднощами. Багато з них було пов'язано з наслідками НТР. З одного боку, вона створювала нові можливості для розвитку виробництва, з іншого — породжувала нові проблеми, ще більше посилюючи соціальні протиріччя, сприяла зростанню безробіття. Неконтрольоване впровадження нових технологічних пристроїв, хижацька експлуатація природних ресурсів згубно відбивалися на навколишньому середовищі. Американці були схвильовані успіхами СРСР в освоєнні космосу і розвитку атомної промисловості. Усі ці зміни вловили демократи.

На президентських виборах 1960 р. кандидатом у президенти від демократичної партії було висунуто сенатора від штату Массачусетс Дж. Кеннеді, який у 43 роки вже встиг завоювати популярність у країні своєю прихильністю до політики центристського напрямку. Й хоча перевага, що її Дж. Кеннеді дістав над своїм супротивником — республіканцем Р. Ніксоном, виявилася дуже незначною — 34 221 344 проти 34 106 671 голосу, — це дозволило демократам знову повернутися у Білий дім після восьмирічної перерви.Основою діяльності Кеннеді на посту президента стала концепція "нових рубежів". Її метою в галузі внутрішньої політики було створення "сильної Америки" з економікою, що стабільно розвивається, здатною втілити нові плани уряду. Основу економічного зростання Кеннеді вбачав у збільшенні капіталовкладень в економіку, оптимальному використанні досягнень НТР, підвищенні кваліфікації й освіти працівників на всіх рівнях.

Новою адміністрацією було взято курс на прискорення економічного зростання за допомогою державного регулювання. Для розширення виробництва надавався податковий кредит, у цілому скорочувалися податки з населення. В економічній стратегії адміністрація Кеннеді виходила не тільки з необхідності подолання спаду, що тривав, а й довгострокового курсу стимулювання економічного росту. Програма уряду передбачала підвищення мінімуму погодинної оплати праці, тимчасове збільшення строків виплати допомоги по безробіттю, допомогу бідуючим фермерам й розширення житлового будівництва. Крім того, передбачалася комплексна програма заходів з перетворення районів хронічної депресії, до якої входили субсидії приватним фірмам і муніципалітетам, збільшення допомоги для переустрою міст, програма професійної перепідготовки безробітних.

1961 р. було ухвалено закони про федеральну допомогу середній та вищій школі, про подання медичної допомоги старим, про вжиття заходів зі скорочення безробіття серед молоді, а також з охорони природи^

Для того щоб вивести США на лідируючі позиції у дослідженні космосу, Кеннеді запропонував програму "Аполлон", метою якої була висадка американців на Місяці. Цієї мети було досягнуто 1969 р.

У здійсненні своєї програми адміністрація демократів домоглася серйозних успіхів. Коли Кеннеді взявся за кермо влади, ВНП становив 500 млрд дол., а 1964 р. він досяг 622 млрд, тобто збільшився на 25%. Щорічний приріст, таким чином, дорівнював 5,6%, тоді як демократи під час кампанії 1960 р. обіцяли 5%.

У сфері зовнішньої політики президент Кеннеді намагався збільшити вплив США на хід подій у світі й не допустити експансії комунізму. Водночас уряд Кеннеді почав більш реалістично оцінювати свої можливості у світі, ясніше усвідомлювати соціально-економічні фактори. Сам Кеннеді неодноразово підкреслював необхідність провадити більш гнучку й реалістичну зовнішню політику.

Нові зовнішньополітичні акценти відбилися й на воєнно-стратегічній сфері. Так, на початку 60-х років на озброєння було взято стратегію "гнучкого реагування", що стала офіційною стратегією НАТО. Вона передбачала можливість ведення як тотальної ядерної війни, так і "обмежених війн" із застосуванням і звичайної, і ядерної зброї, причому ракетно-ядерні сили необов'язково мали застосовуватися одразу ж після виникнення воєнного конфлікту. Програма передбачала боротьбу із проявами комунізму в усіх регіонах світу. Втім, Кеннеді виявляв готовність йти на компроміси у відносинах з СРСР.

' Багатообіцяльна кар'єра Джона Кеннеді обірвалася трагічно. Своєю діяльністю на посту глави держави він здобув великий авторитет і симпатії більшості американців та громадян багатьох країн світу. Проте його самостійна політика й ряд заходів, зокрема націоналізація великих нафтових родовищ, викликали вороже до нього ставлення представників великого бізнесу. Тільки в одному штаті Техас секретна служба з охорони президента провела розслідування 34 погроз вбити Кеннеді. З наближенням нових виборів погрози наростали. 22 листопада 1963 р. під час поїздки до м. Даллас, штат Техас, його було смертельно поранено. За усталеною версією, стріляв вбивця-одинак Лі Харлі Освальд, якого незабаром було застрелено у поліційному участку. Проте донині багато з обставин цього "вбивства XX століття" залишилося нез'ясованими, й правосуддя досі не може (або не хоче під тиском певних кіл) дати відповідь на всі запитання, пов'язані з трагічною смертю 35-го президента США.

Згідно з конституцією США, посаду президента країни обійняв віце-президент Ліндон Джонсон. За роки його президентства (1963-1969) фактично було завершено внутрішньополітичну частину програм, намічених Кеннеді. Л. Джонсон здійснив, зокрема, податкову реформу. Ставка оподаткування по федеральному прибутковому податку для приватних осіб з найменшими прибутками скоротилася з 20 до 16%. Одночасно зниження податків на корпорації дало монополіям виграш у 4-5 млрд дол. на рік.

8 січня 1964 р. у першому посланні про становище країни президент Л. Джонсон урочисто проголосив початок "безкомпромісної війни проти бідності в Америці". 16 травня того ж року він направив у конгрес спеціальне послання "Про війну проти бідності", на основі якого було прийнято відповідний закон, що став основним напрямом діяльності адміністрації Джонсона. Для такої діяльності у президента були поважні підстави. Навіть згідно з відверто заниженими офіційними розрахунками в країні налічувалося 36,4 млн бідняків (приблизно 20% всього населення), чиї реальні прибутки були нижчі за "рівень бідності", що обчислювався за американськими стандартами. Однак реалізація цієї програми виявилася малоефективною. Хоча, за офіційними даними, кількість бідняків 1968 р. скоротилася до 25 389 тис., це скорочення обумовлювалося не стільки державними програмами допомоги, скільки високою економічною кон'юнктурою 60-х років. У структурі незаможних верств населення відбулися серйозні зміни, що призвели до збільшення частки хронічно безробітних груп, які зазнавали найбільших проблем і мали мало шансів вибратися зі скрути. В країні наростали соціальні конфлікти. Наприклад, тільки 1967 р. у страйках взяло участь майже З млн чоловік.

Щоправда, на початку здійснення цієї кампанії популярність президента Л. Джонсона стрімко зростала. На виборах 1964 р. він добився переконливої перемоги над своїм опонентом-республіканцем Б. Голдуотером, який дотримувався радикально правих поглядів. Але розпочата 1965 р. масштабна війна у В'єтнамі різко збільшила воєнні витрати, призвела до зростання дефіциту федерального бюджету та відчутно знизила авторитет адміністрації Л. Джонсона.

Карибська криза. Війна в Індокитаї

Карибська криза та війна у В'єтнамі стали найсерйознішими іспитами для адміністрації Демократичної партії.

Перемога народної революції на Кубі 1959 р. та прихід до влади комуністів на чолі з Ф. Кастро посилили воєнно- політичні протиріччя між США та СРСР у регіоні. Успіїине випробування СРСР атомної бомби поклало край американській атомній монополії й призвело до подальшої обопільної гонки озброєнь.

Після створення в СРСР міжконтинентальних ракет, інших видів зброї масового знищення радянське керівництво вирішило використати Кубу для тиску на США і 1962 р. почало розміщувати ракети середньої дальності на острові. У відповідь з американського боку 22 жовтня того ж року було встановлено морську блокаду Куби і США поставили вимогу перед СРСР демонтувати й вивезти ракети і Військово-морський флот СІНА дістав наказ перехоплювати всі судна, що прямували до кубинських портів, здійснювати обшуки, а в разі опору — знищувати. Це стало безпрецедентним порушенням міжнародного права, зокрема свободи мореплавства.

США сконцентрували збройні сили в Карибському регіоні, а всі їхні військам/як на власній території, так і за кордоном, було приведено до бойової готовності. Світ опинився на порозі ядерної війни.

У жовтні М. Хрущов надіслав президентові Дж. Кеннеді листа, в якому сповістив про згоду вивезти з Куби ракети під контролем ООН у разі відмови США від інтервенції на Кубу. За посередництва Генерального секретаря ООН було досягнуто домовленості, й 21 листопада 1962 р. США зняли морську блокаду, а Радянський Союз почав вивозити ракети. Карибська криза виявила згубність курсу на ескалацію напруги, безперспективність гонки озброєнь з метою досягнення переваги в ядерній сфері. Після благополучного вирішення Карибської кризи американська адміністрація розпочала пошук мирних шляхів для розвитку відносин із СРСР. Неможливість використання зброї масового знищення без трагічних наслідків для людства змусила суперників шукати форми мирного співіснування, шляхи до скорочення ядерних арсеналів. У серпні 1963 р. було підписано договір про часткову заборону ядерних випробувань і контроль за озброєннями. Проте "холодна війна" тривала.

У подіях у В'єтнамі, де фронт національного визволення Південного В'єтнаму (ФНВПВ) за підтримки ДРВ вів бойові дії проти уряду Південного В'єтнаму, адміністрація Л. Джонсона вбачала посилення комуністичної загрози в Індокитаї й підтримала південнов'єтнамський уряд. (10 серпня 1964 р. президент Джонсон підписав "тонкінську резолюцію", яка набрала сили закону. Вона надавала президентові США, насправді, необмежені права для проведення великомасштабних воєнних дій у Південно-Східній Азії. Прийняття цієї резолюції фактично означало оголошення війни.

У відповідь на воєнні дії партизан ФНВПВ проти американських воєнних таборів у лютому 1965 р. адміністрація Л. Джонсона віддала наказ про проведення спочатку "репресивних", а потім і систематичних бомбардувань території ДРВ. Бомбардування воєнних і промислових об'єктів супроводжувалися використанням напалму, хімічної зброї, мінуванням річок на території ДРВ. 1965 р. американська авіація здійснила 55 тис. літаковильотів проти ДРВ, 1966 р. — 148 гис., зросла й кількість збитих американських літаків — 171 у 1965 р. та 318 у 1966 р.

У 1965-1967 рр. у Південному В'єтнамі США зосередили майже 500-тис. військовий контингент, проте ескалація воєнних дій не давала бажаних результатів, — в'єтнамські партизани та війська ДРВ продовжували завдавати американцям значних втрат та посилювали опір.

Влітку 1968 р. адміністрація США взяла курс на "в'єтнамізацію" війни, тобто війну мали продовжувати протиборствуючі в'єтнамські сили. Після переговорів у Парижі між делегаціями США й ДРВ з осені 1968 р. бомбардування території ДРВ було припинено. Але у 1969-1970 рр. тривало бомбардування сусідніх із В'єтнамом Лаосу та Камбоджі, де американці прагнули посилити свій вплив у боротьбі проти комуністичних сил.

Воєнні дії США в Індокитаї спричинили бурю протестів як усередині країни, так і по всьому світові. Особливо активно розвинувся молодіжний антивоєнний рух, оскільки молодих американців не влаштовувала перспектива загинути в ім'я стратегічних інтересів Білого дому, які для більшості з них були чужими й незрозумілими.

У січні 1973 р. було підписано Паризьку угоду про припинення війни та відновлення миру у В'єтнамі. Аналізуючи "уроки В'єтнаму", Генрі Кіссінджер (державний секретар США) пізніше зазначав: "Після гіркого досвіду В'єтнаму Америка дізналася, що вона не має такої могутності, щоби вирішувати кожну проблему. Ми знаємо, що наш вплив має межі".

Досвід США міг би стати повчальним для інших країн, зокрема для СРСР, що прагнули воєнним шляхом нав'язати різним народам шляхи їхнього розвитку. Однак дії СРСР в Афганістані, Анголі, Мозамбіку довели, що цей урок лишився незасвоєним.